Дочка проганяє мене з власної хати і села. Орися хоче, щоб я поїхала на заробітки і допомогла їй і своїй онучці. Але відчуває моє серце, щось тут таки не чисто.
Все моє свідоме життя пройшло тут, серед цієї землі, цього саду і нашого невеличкого обійстя. Свій дім, кури, невелика корова-годувальниця — що ще треба, щоб відчувати себе щасливою? Мені завжди цього було більш ніж достатньо. Але тепер життя, як течія, різко змінило свій напрямок.
Моя міська донька, Орися, після розлучення з чоловіком повернулася назад до села і щодня, наполегливо, але водночас дуже лагідно, підштовхує мене до думки про поїздку на заробітки. У неї на це є тисячі аргументів, і вони, на жаль, дуже вагомі. Доведеться послухатися, бо я вже не бачу іншого виходу, та й не буду кривити душею — є в цьому і своя, невелика, правда.
– Мамо, ну скільки можна? Сядь, давай поговоримо спокійно.
– А ми хіба не спокійно говоримо, Орисю? Я якраз міркую, яку з твоїх п’яти парасольок брати в далеку дорогу.
– Які парасольки? Ти знову переводиш тему. Мамо, тобі вже майже п’ятдесят п’ять, скільки ти ще будеш махати сапою тут? Потрібно щось змінювати.
– Я ж і міняю. До Чехії їду! Що не так? Хіба я не казала, що пакую валізу?
– Ти кажеш, але насправді шукаєш причини, щоб залишитися. Я ж бачу. Ти боїшся, мамо, я тебе розумію, але так буде краще для всіх нас. Подруга казала, що її мама знайшла чудову роботу. Неважку. Світ побачиш. І, що найголовніше, ти зможеш нарешті заробити на щось вартісне.
– Я і тут “вартісне” заробила. Хату свою маю, де тобі є куди повернутися.
– Мамо! Я маю на увазі, що ми зможемо купити нарешті ту половину будинку в місті, щоб Надійка пішла в нормальну школу. Уяви! Ти будеш допомагати нам, а не гнути спину тут за копійки. Я ж поверну. Я буду відкладати з того, що Антон виплачує.
Орисі зараз рівно тридцять. А моїй онучці, маленькій Надійці, через місяць виповниться шість. Вони обидві — це мій світ, моє повітря і моє єдине щастя, отже сумніватися не можна. Треба просто закатати рукави і робити те, що належить. Я ще молода, мені не за сімдесят. Здоров’я моє ще міцне, зможу. Якось буде.
Ця хата — це моя незмінна фортеця. Після нашого весілля з Іваном, моїм чоловіком, він, як і всі тоді молоді хлопці, мріяв про “міське життя”. Казав — винаймемо невеличку квартиру у Світлограді, як-небудь “зачепимося”. Але я не хотіла, була проти, і мене це лякало. Світлоград — це суєта і чужі люди. Я швидко завагітніла, була знервована і дуже переживала за майбутнє.
Ми тоді з Іваном довго говорили. Вирішили, що переїзд почекає. А всі знають, що немає нічого постійнішого за тимчасове рішення. Так ми й залишилися. Іван ніколи мені цього не дорікав, ми доглянули мою бабусю, коли вона вже була немічна, обжилися в її хаті, зробили гарний ремонт, облаштували подвір’я. Жили просто, але чесно.
Я ж, до речі, у школі була найкращою ученицею. Мріяла стати вчителькою або бібліотекарем. Сподівалася, що навіть тут, у нашому селі, зможу знайти собі достойну роботу. Але коли ти стаєш молодою матір’ю і домашнім опікуном, кар’єра відходить на другий план. І знаєте, я ніколи про це не шкодувала. Я знайшла своє призначення у материнстві й сім’ї.
Моя Орися, закінчивши навчання, відразу поїхала до міста, вийшла заміж. Теж, як і я, швидко народила дитину. Але далі все пішло шкереберть. У них із зятем, Олексієм, не склалося. Він почав забувати про сім’ю, спочатку це були рідкісні запізнення, потім — частіша вечірня відсутність.
Орися, як розумна жінка, намагалася з’ясувати, у чому річ, що вона робить не так. Але пояснення виявилося до смішного простим і водночас жорстоким: “Просто я такий, Орисю, от і все”, — сказав він. І на дочку, Надійку, йому теж стало байдуже. Розрив стосунків, довгі розмови з юристами, розлучення і врешті — переїзд Орисі назад до мене.
На той час мого Івана вже не стало. Я жила сама в тій великій хаті. Було по-різному: то важко, то легше, але я ніколи не сумнівалася, що доньці з дитиною у мене буде добре. Єдине, що нас обох хвилювало — це наші різні погляди на домашній побут і комфорт.
Людина швидко звикає до зручностей. Я бачила, що міське життя зробило мою доньку… інакшою. Вона заперечувала це, але я розуміла, що прокинутися о п’ятій ранку, щоб поратися по господарству, для неї було справжнім вироком. Хоча для мене за всі ці роки це стало такою ж нормою, як дихати. Я вважаю, що менше треба сидіти в тому телефоні, дивитися на чуже життя, і тоді й виспишся. Хіба ні?
Але останнім часом ситуація загострилася. У мене ж невеличке господарство: кури, грядки. Я землю люблю. Навесні, коли Орися тільки-но приїхала, я ще й корову купила. Назвала її Зірка. Щоб молоко було, сир, сметана для онучки, натуральне ж усе. Яка ж користь у селі без своєї корови, правда?
Орися, замість того, щоб зрадіти такій допомозі, натякнула, що Зірка їй заважає. Мовляв, мукає голосно, коли доїти треба, запах від неї вранці… Я цього не могла осягнути. Це ж годувальниця, а не якась там дивина!
З іншого боку, Орися регулярно отримує гроші на підтримку дитини від Олексія. Він, на диво, не став шукати шпаринки в законі і вказав свою чесну платню. Для нашого села та сума була більш ніж відчутною. Але витрачати їх Орися не хотіла. Сказала, що відкладає на “велику ціль”.
Я промовчала, хоча розуміла, що зайва копійка нам не завадить. Але донька ніби цього не помічала, її голова була зайнята чимось іншим.
І невдовзі я зрозуміла, ким. Точніше, Степаном. Він — місцевий, але не такий, як ми. Молодий, керує чималою приватною фірмою, має власний транспорт. І він почав дуже часто заїжджати до нашої хати. Потім моя сусідка, тітка Галя, розповідала, що бачила їх разом, в його дорогій машині, ввечері. А я в цей час сиділа з онукою, бо ж хтось має її доглядати.
Ні, не подумайте, я обожнюю Надійку, але в неї є мама, яка, здавалося б, зобов’язана проводити з нею час. І що далі? Ну, якщо в неї зі Степаном почнуться справді серйозні стосунки? Що тоді? Вона його до Світлограду перевезе чи він тут її забезпечуватиме всім, до чого вона звикла? Не крути — не виходить гарної картини. Вони надто різні за своїм світоглядом.
Але найбільше мене вразила не ця історія зі Степаном, а наша недавня розмова і пропозиція, з якою Орися до мене звернулася. Коротше кажучи, її міська знайома розповіла їй, що мати купила молодій сім’ї половину будинку. Ось так. І що найцікавіше, я теж можу вчинити так само. Поїхати до її знайомих у Чехію і теж піти там на роботу.
За словами тої подруги, робота не вимагає особливих навичок. І мову знати не треба. Хоча я в школі вчила чеську — два роки, але то було так давно, що я пам’ятаю хіба “Дякую” та “Добрий день”.
І що ж мені робити? Донька прямо мені каже, що поки вона виховуватиме Надійку, і до того ж, спробує налагодити своє особисте життя, я можу трохи попрацювати і пожити в іншій країні. Для мене це нібито буде “відпочинок” від моєї нудної щоденної рутини. Вона навіть дасть мені грошей на квиток на автобус, тож мені нічого платити не потрібно. Просто сісти і поїхати.
А там, у Чехії, Орися натякнула, що я зможу частину своєї зарплатні висилати їй з онукою. Вона потім, коли стане на ноги, обов’язково все мені поверне, з відсотками, навіть не сумнівайся, мамо!
Я все чудово розумію. Не змогла свого часу заробити для своєї єдиної доньки на “нормальне життя” у місті, доведеться це робити на старості. Так роблять багато. Не я перша і не я остання. Але щось усередині мені нашіптує, що це може виявитися найбільшою помилкою мого життя. Що з цього нічого доброго не вийде, а стане лише гірше. Я хвилююся за хату, за корову Зірку, за город, за все, що я тут залишила.
І ще одне: за Орисею зараз потрібен постійний нагляд. Вона занадто захоплена цими новими знайомствами. Але ж я не можу все життя бути їй нянькою, правда? Я не маю на це жодного права. Я мушу відпустити її, дати їй шанс на власні помилки і перемоги.
Словом, я потихеньку збираю валізу. Вже купила нову, містку. Замість зошита, виписую в щоденник найпотрібніші чеські фрази. Може, мені й справді сподобається в іншій країні. Принаймні, я побачу щось нове. І найголовніше — зможу допомогти своїй дитині та онуці.
Я вже купила квиток на автобус, він вирушає наприкінці наступного тижня. Попрощалася з тіткою Галею, пообіцяла їй дзвонити. А вона мені пообіцяла доглянути за моїми грядками. Попросила Степана, щоб допоміг Орисі з косінням сіна для Зірки — він зголосився. Орися про це не знає.
Надійка щодня запитує: “Бабусю, а ти скоро повернешся? І ти привезеш мені шоколадку?” Я їй кажу: “Скоро, сонечко, дуже скоро”. І обіймаю міцно-міцно. А сама відчуваю таке занепокоєння, якого не було, коли Івана не стало. Там був біль, а тут — якась невідомість. Орися намагається мене заспокоїти, каже, що вона впорається з усім, що не залишить доньку саму і що буде мені писати та дзвонити щодня. Я вірю їй, звичайно, вірю.
Я дивлюся на своє життя, на свою хату, на сонце, що сходить над моїм городом. І думаю. Я віддала тридцять років цьому селу, цій родині. Тепер, на порозі свого шостого десятка, я їду за кордон, щоб купити своїй доньці половину будинку.
Це не здається мені логічним, але це здається правильним з точки зору серця матері. Можливо, це і є та ціна, яку я маю заплатити, щоб нарешті дати Орисі справжній шанс на успіх. Або, можливо, це лише спосіб Орисі позбутися мене, щоб спокійніше налагоджувати стосунки зі Степаном. Я не знаю.
Як ви думаєте, чи правильно я чиню, що залишаю своє звичне життя, щоб поїхати у невідомість і допомогти дорослій доньці, яка вже сама має бути моєю опорою?
