— Ні, мамо, ні! Ти ж розумієш, що ти робиш? — Мій голос зривався, а долоні тремтіли. На столику лежав мій мобільний, екран якого світився повідомленням: «Весілля не буде. Вибач, але я не можу це зробити».
— Я рятую твоє майбутнє, Лідо! Хіба ти не бачиш, що він котиться у прірву? Хіба ти хотіла такого діда для своїх дітей? — Мама стояла, затуляючи собою двері, її обличчя було напрочуд спокійним.
— Потерпіти! Невже не можна було потерпіти ще тиждень, два, місяць? Доки не мине моє весілля?! У мене все розплановано, 45 000 гривень завдатку внесено, запрошення розіслані! Усі гості вже знають! А ти виставляєш його на посміховисько! Ти псуєш мені життя!
— А він, значить, тобі його не псує? Ти бачила його тиждень тому? Прийшов додому і почав розповідати, як нам усім жити! Меблі я всі викинула, бо від них він нічого не лишив! І про яку ти гідність говориш, коли він сам її викинув на смітник?
— Гідність. — Я гірко засміялася. — Мамо, твій вчинок перекреслив не його гідність, а мою радість. Ти зробила це навмисно!
Я сиділа на ґанку, обхопивши коліна руками, і дивилася на стару яблуню в саду. Саме під нею мала стояти арка, біла, прикрашена персиковими трояндами.
А тепер тут спав на саморобному тапчані мій тато і все через маму.
Мій тато. Колись — майстер на всі руки, з золотими очима, веселий і балакучий. Він умів розсмішити маму, навчити мене кататися на велосипеді й полагодити все, що ламалося в радіусі кілометра.
Він ніколи не був ідеальним, звісно. Ще коли я була маленька, він любив «розслабитися» з товаришами на вихідних, або під час якихось свят.
Ми з братом, Артемом, не звертали уваги: ну, випив, ну, спить на дивані, потім прокинеться і знову стане собою.
Але останнім часом «свята» почали траплятися щодня. І повертався він не просто «веселий», а якийсь інший. Роздратований, настирливий, з монотонними повчаннями.
Він сідав за стіл і починав «читати лекції» про те, як ми неправильно живемо, як треба працювати, як він «тягне цей віз».
Для нас із Артемом це було не надто критично. Ми дорослі, вчимося, працюємо, приходили додому, він уже, як правило, «відходив до сну» у своєму кріслі.
Але мама, Олена Миколаївна сприймала це інакше. Її терпіння закінчилося, коли до весілля з моїм нареченим, Максимом, залишалося менше двох тижнів.
Ми мали грандіозні плани, ми знайшли чудового організатора, а мені тільки-но привезли мою весільну сукню.
Тоді, того вечора, тато знову прийшов «з лекцією». Тато був у дуже поганому настрої і мало себе контролював. Пам’ятаю лише мамині очі — вони були сповнені рішучості.
— Геть. — Вона сказала це тихо, але дуже чітко. — Збирай речі й геть.
Тато спочатку вирішив, що вона жартує. Він посміхався, намагався щось сказати про те, що це його дім. Але мама викинула його одяг у великий мішок.
— Я сказала, геть. Ти мене втомив, Василю. Досить. Поки не змінишся, я тебе тут не потерплю. Ані дня.
Батько був ошелешений. Він намагався щось обґрунтовувати, нарікати, але мама стояла, як скеля. Вона навіть не підвищувала голосу, що було найстрашнішим. Врешті-решт, він взяв той мішок і пішов.
Кілька днів він, звісно, ночував у друзів. Мама зітхнула з полегшенням. Я навіть подумала: «Ну, може, тепер він отямиться».
Але через тиждень він повернувся. Він не став проситися до хати. Він притягнув звідкись старе розкладне ліжко, яке поставив у нашому сараї, де ми тримали садовий інвентар.
Він облаштував собі там куток. Біля сараю поставив стіл, що служив нам колись для пікніків, приніс мангал. Навіть старий чайник, який ми зберігали на горищі, відремонтував і заварював у ньому собі чай.
Коли я побачила цю картину, мені стало зле. Це виглядало так принизливо.
— Мамо, ну що це таке? — Я підійшла до неї, коли вона поливала квіти.
— Що «таке»? — Вона поправила окуляри. — Це його вибір. Я сказала: доки не виправиться, доки не почне лікування, не пущу. Він вирішив, що краще жити в сараї, ніж визнати свою проблему. Це його принцип.
— Принцип? Це посміховисько! Ти розумієш, що люди скажуть?
— Яка мені різниця, що скажуть люди? Мені важливіше моє життя і твоє спокійне майбутнє. Я не хочу, щоб ти виходила заміж під акомпанемент його повчань.
І тут почалося найгірше. Я вийшла на вулицю і побачила сусідку, пані Ольгу. Вона стояла біля свого паркану і буквально приклеїлася очима до нашого двору, де батько в пошарпаному светрі готував собі щось на мангалі.
— Добривечір, Лідочко, — солодко промовила вона. — А що це у вас тато на природі вирішив відпочити? Дивлюся, розкладушечка гарно. Наче на курорті, еге ж?
Я відчула, як моє обличчя спалахнуло. Я знала, що вона вже все рознесла по всьому містечку. Усі знають, що мій батько живе в сараї. Усі потішаються з нашої сім’ї. І це за тиждень до весілля!
Коли я зайшла додому, відразу подзвонила Максиму.
— Максиме, ти маєш це знати.
Я ледве закінчила, а він, мій коханий, уже був біля нашого будинку.
— Лідо, що ти таке кажеш? Твій батько у сараї? — Його обличчя було розгубленим.
— Так, — я ледь стримувала сльози. — Це все мама. Вона його вигнала, бо він ну, ти знаєш. І тепер він іде на принцип. І тепер усі в місті про це говорять.
Максим помовчав, дивлячись на сарай, де вже горіло світло від ліхтарика.
— Знаєш, Лідо, я тебе дуже люблю. Але… — Він глибоко вдихнув. — Мій батько — підприємець. Він дуже поважає гідність. Він вклав у наше весілля багато грошей. Роби щось із цим, бо так діла не буде.
Наступного дня мій наречений зателефонував із самого ранку:
— Тато сказав мені, що не може дозволити, аби його син одружувався у сім’ю, яка, яка влаштовує такі цирки. Це підриває його репутацію.
Я відчула, як моє серце провалилося кудись униз.
— Ти про що?
— Про весілля, Лідо. Я я не можу це зробити. Не зараз. Не в такій ситуації. Я їду за кордон. Вибач мені.
Він поїхав. На мобільному залишилося те саме повідомлення. Увечері прийшов Артем.
— Ну що, сестричко? Догралися?
— Не ми, Артеме. Мама. Це вона все зробила!
— Послухай, — він сів поруч і обійняв мене за плечі. — Я не захищаю тата. Але я не звинувачую і маму. Тато сам вибрав сарай, ти розумієш? Мама йому просто показала двері. Це він вирішив, що краще сидіти там. Він доросла людина. Чому ти його виправдовуєш?
— Бо вона могла потерпіти! Могла тихенько дочекатися весілля, а потім вирішувати! Вона знала, що для мене це важливо! А тепер моє життя зруйноване! Це вона зруйнувала моє весілля! Невже не можна було потерпіти тата?!
Я не могла заспокоїтися. Мама зайшла у кімнату.
— А про тата ти забула, так? Мама винна. Ні, люба. Я просто показала тобі його справжнє обличчя, — тихо відповіла мама. — Я зберегла тобі 45 000 гривень, які б ти просто викинула на весілля з людиною, що не готова до життя.
Я не хотіла її слухати. Я зачинилася у своїй кімнаті, проплакала всю ніч, а вранці зібрала валізу.
— Я їду до бабусі. Я не можу тут залишатися.
— Добре, донечко, — мама не стала сперечатися. — Але ти завжди можеш повернутися.
Я прожила у бабусі два тижні. Я оговтувалася, відповідала на дзвінки подруг: «Ні, весілля перенесли так, проблеми…». Я не розповідала їм правди, мені було соромно.
Але одного вечора, коли ми з бабусею дивилися телевізор, вона сказала:
— Знаєш, Лідо, твій тато дуже впертий. Коли він був молодий, я йому казала: «Васю, не йди на той завод, там погана компанія». А він пішов. І все одно зробив, як знав. Твоя мама — мудра жінка. Вона поставила йому ультиматум. Ти вважаєш, що вона мала терпіти, щоб ти одружилася? А потім що? Ти жила б зі своїм Максимом, а твій батько далі розвалювався б? І ти б усе життя соромилася приходити додому?
— Я просто хотіла свого щастя, бабусю!
— Щастя будується на правді, а не на терпінні чужої слабкості. Повір мені, Лідо. Помилково думати, що щастя коштує ціни твого спокою. Твоя мама дала тобі найкращий весільний подарунок — вона звільнила тебе від ілюзій.
Чого всі говорять мені про ілюзії якісь?Я втратила коханого через маму. І ніколи їй цього не пробачу. Хіба я не маю на це права?
Головна картинка ілюстративна.
