— Ти серйозно, Олю? Знову ця розмова? — Максим різко відсунув тарілку з гарячими варениками, які я готувала пів ранку. Його очі спалахнули роздратуванням, а голос став різким, як холодний вітер. — Я ж просив, дай мені спокій хоча б у неділю!
Я стояла біля столу, тримаючи в руках ганчірку, якою щойно витирала стільницю. Мені хотілося крикнути, що я не його прислуга, що я заслуговую на більше, ніж просто готувати йому їжу та чекати, але слова застрягли в горлі.
— Максиме, я ж не просто так кажу. Ми разом уже п’ять років. П’ять! Невже ти не думаєш про майбутнє? — Мій голос тремтів, але я намагалася триматися спокійно.
Він підвівся, відсунув стілець із легким скрипом і кинув, не обертаючись:
— Я не готовий до цього. І не знаю, коли буду. — Він схопив куртку і вийшов, грюкнувши дверима.
Я залишилася сама посеред кухні, де ще пахло свіжозвареними варениками. Серце стискалося відобрази, але я не дозволила собі заплакати. Не цього разу.
Мене звати Оля, мені двадцять вісім, і я живу з Максимом уже п’ять років. Наш дім — маленька затишна квартира на околиці Києва, яку ми знімаємо за 12 000 гривень на місяць.
Я люблю цю квартиру: її великі вікна, через які вранці ллється сонячне світло, і маленький балкон, де я вирощую квіти. Але останнім часом я все частіше відчуваю, що цей дім — лише декорація до мого життя, яке зависло в невизначеності.
Сьогодні неділя, і я, як завжди, прокинулася раніше, ніж Максим. Я люблю ранки, коли він ще спить, а я можу тихо готувати сніданок, слухаючи музику через навушники.
Сьогодні я вирішила зробити вареники з картоплею — його улюблену страву. Поки я місила тісто, у голові крутилися думки про нашу розмову. Я давно хотіла поговорити з ним про весілля, але щоразу, коли я заводила цю тему, він уникав відповіді. Сьогодні я вирішила, що більше не чекатиму.
Коли вареники були готові, я накрила стіл, поставила сметану й ароматний чай із м’ятою. Максим прокинувся ближче до обіду, як завжди.
Він зайшов на кухню, розпатланий, але з тією посмішкою, яка колись змусила моє серце битися швидше.
— О, вареники! Ти молодець, Олю, — сказав він, сідаючи за стіл. — Це ж скільки ти часу на них витратила?
— Та не так багато, — усміхнулася я, хоча в душі відчувала, як росте напруга. — Максиме, можна поговорити?
Він зітхнув, але кивнув, не відриваючи очей від тарілки.
— Я просто хочу зрозуміти, що в нас далі, — почала я обережно. — Ми вже давно разом, і я хочу знати, чи ти думаєш про щось серйозніше. Про весілля, наприклад.
Максим завмер із виделкою в руці. Його обличчя змінилося, і я одразу зрозуміла, що розмова піде не так, як я сподівалася.
— Олю, ти знову за це? — Його тон став різким. — Я ж казав, що не хочу зараз про це думати. У нас усе добре, навіщо щось міняти?
— Добре? — перепитала я. — Максиме, я готую, прибираю, піклуюся про тебе. Я роблю все, щоб тобі було комфортно. А що я отримую натомість? Ти навіть не хочеш говорити про наше майбутнє!
Він різко встав, відсунув стілець і кинув:
— Я не готовий. І не знаю, коли буду. — І вийшов із кухні, залишивши мене саму.
Ця розмова стала лише однією з багатьох. За п’ять років нашого спільного життя я звикла до того, що Максим уникає серйозних тем.
Він хороший чоловік, принаймні в багатьох аспектах: він уміє розсмішити, він завжди приносить мені квіти на день народження, і коли я хворію, він готує мені чай із медом.
Але щоразу, коли я згадую про весілля чи спільне майбутнє, він замикається в собі.
Я повернулася до своїх думок, миючи посуд після сніданку. Може, мама мала рацію? Вона завжди казала мені:
— Олю, якщо чоловік тебе кохає, він не змушуватиме тебе чекати. Він зробить усе, щоб ти була щаслива. А що ти маєш? Ти йому як домогосподарка, а він живе без жодних зобов’язань.
Її слова ображали, але я не хотіла в це вірити. Максим же не такий. Він просто не готовий. Але скільки ще я можу чекати? Мені двадцять вісім, і я не хочу провести наступні п’ять років у тому ж очікуванні.
Наступного дня я вирішила поговорити з подругою Наталею. Ми зустрілися в затишній кав’ярні в центрі міста. Наталя — моя найкраща подруга ще зі школи. Вона завжди говорить прямо, іноді навіть занадто.
— Олю, ти серйозно? П’ять років, і він досі не зробив тобі пропозицію? — Наталя відпила кави й подивилася на мене з легким осудом. — Ти ж не його мама, щоб готувати йому щодня й прасувати сорочки. Ти заслуговуєш на більше!
— Я знаю, — зітхнула я. — Але я його люблю. І він мене любить, я впевнена.
— Любов — це не тільки вареники й прибирання, — фиркнула вона. — Любов — це коли він робить кроки назустріч тобі. А що робить Максим? Він просто пливе за течією. Ти подумай, як він класно живе: речі чисті, їжа завжди на столі, ти під боком коли потрібна. А натомість від нього що? Нічого.
— Може, йому просто потрібен час? — невпевнено сказала я.
— П’ять років — це не час, це вічність! — Наталя підняла брови. — Слухай, я не кажу, що ти маєш його покинути. Але ти повинна поставити ультиматум. Або він вирішує, або ти йдеш далі.
Її слова змусили мене задуматися. Ультиматум? Я ніколи не була з тих, хто ставить умови. Але, може, Наталя права? Може, я справді заслуговую на більше?
Того вечора Максим повернувся додому пізно. Я сиділа на дивані з книжкою, але думки були далеко. Він зайшов, кинув куртку на крісло й усміхнувся.
— Ти чого така задумлива? — запитав він, сідаючи поруч.
— Максиме, нам треба поговорити, — сказала я, відкладаючи книжку. — Серйозно.
Він зітхнув, але цього разу не втік.
— Добре, кажи.
— Я не можу більше так, — почала я. — Я хочу знати, чи ти бачиш мене своєю дружиною. Чи ти взагалі думаєш про це? Бо я втомилася чекати.
Він мовчав, дивлячись кудись у підлогу. Потім тихо сказав:
— Олю, я тебе люблю. Але весілля… Це великий крок. Я не знаю, чи готовий до цього.
— А коли ти будеш готовий? Через рік? Через п’ять? — Мій голос тремтів. — Я не хочу бути просто твоєю співмешканкою. Я хочу сім’ю, Максиме.
Він розвернувся і вийшов голосно грюкнувши дверима. Я чекала його того дня, наступного, але він не приходив, трубки також не брав.
Я була розгублена всі очі виплакала, бо просто не розуміла, чого він так зі мною вчинив і що на нас чекає далі.
— Господи. доню. Ростила тебе, вчила тебе, навіть вищу освіту маєш, а от розуму не набралась. От скажи мені, невже не ясно він тобі дав зрозуміти, за кого він тебе тримає. Якщо щось не так, то він розвернувся і пішов. Йому зручно: ніяких зобов’язань. завтра може оженитись на іншій і з тобою навіть ділити нічого не треба.
Мамині слова мені не приємні я вірю в те, що Максим не такий,але все більше починаю думати: а раптом, мама права?
Скажіть мені, життя у громадянському шлюбі можливе? Ми із ним чоловік і дружина, хай навіть без печатки? Чи все ж я наївна і закриваю очі на очевидне?
Головна картинка ілюстративна.
