Жовтень прийшов до нашого міста холодними вітрами і проливним дощем. Я йшла з роботи, піднявши комір, мені хотілося швидше налити собі гарячого чаю і зігрітися. Раптом, бачу віддалік від залишеного біля під’їзду автомобіля лежить чоловічий гаманець. Озирнулася – нікого.
Заглянула всередину – кілька візиток і гроші… Постоявши трохи біля під’їзду, я почала остаточно замерзати, власник моєї знахідки так і не з’явився, чесно почекавши двадцять хвилин, я вирушила додому…
– Мам, я гаманець чийсь знайшла, -гукнула я з порога.
– О, та тут і візитка є. Туманов Павло Олексійович. Що будеш робити?
– Зателефоную і поверну, – знизала плечима я.
Так почалося моє знайомство з Павлом. Ми зустрілися в кафе наступного дня, я повернула знахідку, а чоловік в свою чергу подарував мені гарний букет квітів. Павло розповів, що заїжджав до друга в наш будинок, та виходячи з під’їзду ненавмисно гаманець свій і впустив, поспіхом відповідаючи на телефонний дзвінок.
Потім, було побачення, на яке я взяла Марину, Паша обіцяв прийти з другом, а прийшов один.
Тож не дивно, що подруга включила всю свою харизму: молодий, красивий хлопець, та ще й з грошима.
– Поліна, уявляєш, Павло зробив мені пропозицію! – заявила через місяць Марина.
У мене перед очима все попливло. Всі ці дні, я робила вигляд, що Паша мені байдужий, але всі думки були тільки про нього. Я чула як подруга мило розмовляє з ним по телефону, як в її очах загорівся вогник після тієї першої зустрічі.
– О, як здорово, я тебе вітаю! – спробувала посміхнутися я.
– Поля, будеш моєю дружкою? Ну, погоджуйся, ти ж нас все таки познайомила. Відмовиш – весілля не буде! – вдавано образилась Марина.
– Добре. Знаєш, Марин, щось мама дзвонила, я зовсім забула, що обіцяла прийти сьогодні раніше ..
Я вибігла з кафе, і ще довго блукала по вечірнім міським вулицям. В голові звучав мамин голос:
— Добра ти у мене, Поля, а життя воно таке, десь треба і хитріше бути. Ну навіщо ти взяла подругу на побачення? А вже тим більше таку, як красуня Марина?
Наступного ранку я взяла на роботі розрахунок, а потім поїхала до тітки, не могла більше жити в цьому місті, дихати цим повітрям, тут мені все нагадувало про нього і їхнє щастя. Мама підтримала, адже бачила мою байдужість до всього. Уже на місці я влаштувалася на роботу, і на час забула про все.
Минуло два роки. За мною почав упадати колега, а я розсудила: позитивний, заробляє сам і досить непогано, перспективний, красиво залицяється, мене любить давно. Чим не жених. Мама напевно б схвалила. І я сказала йому «так».
Ми почали готуватися до весілля. А приїхавши в гості до мами, я дізналася, що Паша занедужав, і йому треба буде пройти довгий шлях реабілітації щоб знову стати на ноги.
– Мариш, як ви, може допомогти чим? – запитала я тут же набравши номер колишньої подруги.
– Ми розлучилися, Поль. Я ще молода для того, щоб брати а себе таке, ти ж розумієш?
– А як же він?
– Найняв доглядальницю…, – хмикнула Марина і поклала трубку.
Того ж вечора я ледь дихаючи від хвилювання, стояла біля його дверей, не наважуючись натиснути на дзвінок. Раптом двері відчинилися самі, з квартири вийшла літня жінка.
– Ви до Павла?
– Так, – привітно усміхнулася я – як у нього справи? Я тут гостинців принесла.
– Проходьте, він зрадіє, до нього після того випадку ніхто ж і не приходить. Дружина пішла. Так і живемо одні. Я до речі його мама, Ольга Миколаївна.
– Дуже приємно. Поліна.
Ось так зайшовши на 15 хвилин, я залишилася в цій сім’ї назавжди. Я була поруч з Павлом весь період відновлення, разом ми робили з ним його перші кроки і раділи цьому як діти. Так, він намагався відсторонитись від мене спочатку, а через кілька місяців зізнався що любить мене.
Відтоді минуло десять років. Ми виховуємо двох чудових синів, і живемо душа в душу.
А Марина? Вона досі одна. Все шукає більш вигідну партію, сподіваюсь колись їй у цьому пощастить.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
