Двох розмістили на дивані, для третього попросили у сусідів розкладачку.
І потекло життя. Господарі зранку йшли на роботу. Гості спали довго: їм треба відпочити. Потім їли і їхали блукати центральними вулицями.
Гуляли довго, поверталися надвечір. Розсідалися біля телевізора, вели веселі розмови.
Хлопчик робив уроки в іншій кімнаті. Щоб не заважати, батьки, звісно, йшли і наглухо зачиняли двері. Чоловік розважав тих, хто приїхав розмовою, дружина стояла біля плити. Потім накривався стіл і до ночі.
У суботу всією компанією вирушили на природу – смажити шашлики. У неділю зняли на кілька годин сауну у центрі міста.
Гостинність – чудова риса. Рідня таки. Всі з одного роду, з історією та традиціями. Ну, і що – що тридцять років не бачились? Це не має значення. Головне – рідня!
Щоправда, син не витримав і сказав: якщо вони звідси не поїдуть, то він вижене. А ще він на них не може дивитися.
Зрозуміло, звісно, з кімнати ж виселили. Можна йому поспівчувати.
Пройшло більше тижня. І господарі зрозуміли, що говорити нема про що. Почали з’являтися тяжкі паузи, які нічим не заповниш. Почали потихеньку повертатися до тем, що вже обговорили. І мимоволі думалося: коли вони поїдуть? А питати незручно.
І ось радісний день. Гості винесли великі сумки на сходовий майданчик, обійнялися з господарями та зачинили за собою двері: унизу – таксі.
Уся родина тяжко опустилася на диван. Язики відмовлялися слухатися. У душі спустошеність. А ще втома.
Дружина хотіла щось сказати, не витримала і заплакала: Я так втомилася, так втомилася. Мені б лягти і лежати тиждень».
Чоловік своє слово сказав: «Знаєш, я твою рідню усіма фібрами душі любити перестав. Іноді хотілося мовчки показати на двері. А доводилося посміхатися».
Тут сидів син-підліток. Подивився на втомлену матір і запитав: “Мамо, а навіщо рідня потрібна”?
Безмовно подивилася. А що можна відповісти? Що скажеш? Не будеш же розмірковувати про кругову споріднену поруку, про взаємодопомогу, про якусь споріднену енергетику.
Хлопчик не вгавав: «Я розумію – бабуся і дідусь. Або рідні брати-сестри. Та й то жити разом із ними не можна».
Мені потім ця жінка розповідала, що рідню можна прийняти, але на день чи на два. Не більше.
І додала, що таки любить рідних людей, проте ніколи не поїде до них – напружувати. Можна телефоном поговорити, або переписуватися.
Коли гості поїхали, вона попросила у начальства вільний день. І лежала на дивані цілий день.
Я ж такої напруги не відчувала після спілкування з ріднею. Не говоритиму гучних слів про любов, але споріднені почуття все ж є.
