Олена стояла біля вікна і дивилася на падаючий сніг, коли в коридорі грюкнули двері. Андрій повернувся з роботи раніше звичайного — третє січня, передсвяткова метушня вже вщухла, і офіси працювали напівсили.
— Олено, привіт! — Він пройшов на кухню, залишаючи за собою мокрі сліди на підлозі. — Слухай, я тут Віталіку подзвонив…
Олена обернулася. У голосі чоловіка була якась невпевнена бадьорість, яка не віщувала нічого доброго.
— Ну і як він? — обережно запитала вона, вже відчуваючи підступ.
— Та нормально все. От думаю, може, запросимо їх до себе? Вони якраз вільні будуть, а ми давно не збиралися всією родиною.
Олена повільно поставила чашку на стіл.
— Стривай. Ти вже запросив?
Андрій зам’явся, розстібаючи куртку.
— Ну… в принципі так. Тобто я сказав, що було б чудово, а він зрадів. Каже, дітям потрібна зміна обстановки, Марина теж згодна. То вони приїдуть. Чотири людини виходить.
— Чотири, — повторила Олена голосом, від якого мало б похолодати. — Віталік, Марина і двоє дітей.
— Ага. Слухай, це ж чудово! Зберемося, поговоримо, діти пограються…
— Андрію. — Олена зробила крок до нього, і він мимоволі відступив. — Сьогодні третє січня. Ти запросив чотирьох людей на завтра. Не порадившись зі мною. Не запитавши, чи, може, в мене якісь плани. Просто взяв і запросив.
— Та які плани, Олено? Ми ж удома будемо все одно!
— А ти знаєш, що означає сімейне свято з чотирма гостями? Це означає, що мені треба закупити продукти, скласти меню, приготувати на шість осіб кілька страв, накрити стіл, все це подати, потім прибрати, перемитти гору посуду і привести квартиру до ладу після того, як двоє дітей тут усе перевернуть догори дном!
— Ну я допоможу…
— Допоможу! — Олена розсміялася, але сміх був нервовим і уривчастим. — Ти знаєш, чим ти допомагаєш? Ти допомагаєш тим, що сидиш з гостями, розмовляєш, смієшся, відпочиваєш! У найкращому разі винесеш тарілки на кухню і скажеш: «Олено, яка ж ти молодець, як смачно!» А я в цей час перетворююся на кухарку, офіціантку, посудомийку й прибиральницю в одній особі!
— Олено, ти перебільшуєш…
— Перебільшую?! — Голос її підвищився від обурення. — Востаннє, коли приїжджали твої батьки, я три дні готувалася і два дні приходила до тями! А ти що робив? Сидів з татом, обговорював футбол! Коли була твоя корпоративна вечірка в нас удома, я з ранку до ночі на кухні крутилася! А ти розважав колег! Кожен раз одне й те саме — ти запрошуєш, ти відпочиваєш з гостями, а я працюю без перепочинку!
Андрій спробував узяти її за руку, але вона відсторонилася.
— Олено, ну не треба так. Це ж брат. Родина.
— Знаєш що? — Олена раптом стала спокійною, і це був той самий оманливий штиль перед бурею, який Андрій уже навчився розпізнавати за роки шлюбу. — Ти їх запросив, ти й господарюй перед ними! Тепер моя черга відпочивати на ту саму суму!
— Що? — Андрій не зрозумів.
— Я порахую, скільки коштує звичайний бенкет, який я влаштовую для твоїх гостей. Продукти, мій час, моя праця. І піду в салон краси чи спа-центр у Києві. На цю суму. А ти сам готуватимеш для свого брата, його дружини й дітей. Сам подаватимеш, мити посуд і прибирати.
— Ти не серйозно.
— Серйозніше не буває. — Олена вже дістала телефон. — Зараз знайду хороший спа-салон у центрі Києва, запишуся, проведу там увесь день, а ввечері повернусь. Повернуся ввечері, коли твої гості вже поїдуть.
— Олено, це ж смішно! Ти не можеш просто взяти й піти!
— Можу. І піду. — Вона подивилася на нього холодними очима. — А ти дізнаєшся, як це — бути гостинним господарем на повну. Без помічниці в особі дружини.
Андрій розгублено опустився на стілець. Він чекав на суперечку, але не такого повороту.
— Олено, ну давай обговоримо…— Обговорювати пізно. Треба було обговорювати до того, як запрошувати. А зараз я йду бронювати процедури. До речі, в тому спа-центрі в Києві, куди я хочу, масаж коштує дорого, пілінг — теж, обгортання — ще більше. Плюс сауна, басейн, зона релаксу. Думаю, якраз на суму твого столу й вистачить.
Вона розвернулася й пішла до кімнати, залишивши Андрія наодинці з розумінням, що він серйозно влип.
Далі у квартирі панувала тиша. Олена методично збирала речі, гортала сайти спа-центрів у Києві, вивчала відгуки про процедури в Подільському районі чи на Печерську. Андрій кілька разів намагався почати розмову, але натикався на ввічливу стіну.
— Олено, може, все-таки…
— Андрію, я вже записалася. Передоплату внесла. Невідворотну.
— Але як же я…
— У тебе є інтернет. Є рецепти українських страв. Є великий супермаркет АТБ чи Сільпо. Справишся.
Увечері Андрій у паніці подзвонив матері.
— Мамо, ну ти поясни їй!
— Що пояснити, синку? — голос матері був спокійним. — Ти запросив гостей, не запитавши дружину. Вона має право на відпочинок.
— Але це ж безглуздо!
— Безглуздо те, що ти досі не розумієш, скільки праці стоїть за кожним сімейним застіллям. Твоя дружина не прислуга. Вона рівноправний партнер. І якщо ти приймаєш рішення одноосібно, будь готовий нести відповідальність одноосібно.
Андрій важко ковтнув.
— Ти на її боці?
— Я на боці здорового глузду. Готуй, синку. У тебе є час до завтра.
Він поклав слухавку й сумно подивився на порожній холодильник. Потім відкрив ноутбук і набрав: «Меню на п’ять осіб українські страви».
Олена о восьмій ранку вийшла з дому, наостанок поцілувавши чоловіка в щоку.
— Побачимося, милий. Удачі!
Андрій провів її поглядом і глибоко зітхнув. Потім дістав список покупок, який склав напередодні, і вирушив до супермаркету.
У магазині він простояв у овочевому відділі хвилин двадцять, намагаючись пригадати, яку капусту треба брати для тушкування. Червонокачанну? Білокачанну? Пекінську? Зрештою взяв усі три, про всяк випадок.
Біля м’ясного прилавка його охопила нова хвиля паніки. Рецепт казав «свинина, добра частина для запікання». Але яка частина добра? Шия? Окіст? Лопатка?
— Хлопче, ви визначилися? — втомлено запитала продавчиня.
— Мені для запікання, — пробурмотів він.
— Ну беріть шию, не помилитеся.
Він узяв кілограми три, потім згадав, що гостей четверо плюс вони з Оленою… Хоч Олени не буде. Взяв ще два кілограми, про всяк випадок.
Риба, птиця, сири, ковбаси, фрукти, овочі, зелень, спеції… Візок наповнювався з лякаючою швидкістю. На касі, коли пробили чек на велику суму, Андрій зблід.
— Це… це правильно? — перепитав він.Касирка байдуже кивнула.
Удома, розбираючи пакети, він виявив, що забув купити борошно, яке потрібне було для двох рецептів. Довелося йти до магазину знову.
До вечора квартира нагадувала хаос. Андрій сидів на кухні, оточений горою продуктів, і намагався скласти план дій. За його розрахунками, йому треба було приготувати: святковий салат «Олів’є» чи вінегрет, запечену свинину, рибу по-французьки, запечені овочі, десерт і… Він подивився в список. Ще закуски. І вареники чи голубці. Олена зазвичай готувала голубці.
— Боже, — простогнав він. — Як вона все це робить?
Він подзвонив Олені. Та взяла слухавку не відразу.
— Алло? — Голос був розслабленим, задоволеним.
— Олено, привіт. Слухай, а вареники ти зазвичай з чим робиш?
— З капустою і з м’ясом. Рецепт у червоній теці на полиці. Вибач, милий, мені на масаж час. Цілую!
Вона вимкнулася. Андрій важко зітхнув і поліз шукати червону теку.
О п’ятій подзвонив Віталік:
— Андрію, ми виїжджаємо! Годинами до другої будемо.
— Чудово, — хрипко відповів Андрій, випадково порізавши палець. — Чекаю.
О другій він зрозумів, що не встигає. М’ясо було ще сирувате, вареники тільки почали ліпитися, риба стояла недоторканою, а в квартирі панував безлад: скрізь були розкидані продукти, посуд, упаковки.
Опівдні пролунав дзвінок у двері.
— Приїхали! — радісно оголосив Віталік, обіймаючи брата. — Щось ти блідий.
За його спиною стояла Марина з двома дітьми — десятирічним Сашком і семирічною Настею.
— Дядьку Андрію! — діти кинулися в квартиру.
— Проходьте, — видавив Андрій. — Я… я ще готую трохи.
Віталік пройшов на кухню й присвиснув:
— Ого. Ти що, один усе це робиш? А де Олена?
— У спа-центрі, — коротко відповів Андрій, помішуючи щось у каструлі.
— У спа?
— Вона вирішила відпочити.
Марина зазирнула на кухню, оглянула безлад і зрозуміло хмикнула.
— Запросив гостей, не порадившись з дружиною?
Андрій мовчки кивнув.
— Класика, — усміхнулася вона. — Ну що, Віталіку, підемо допоможемо братові. А то він тут до вечора сам усе дороблятиме.
— Не треба, — швидко сказав Андрій. — Я сам.
— Андрію, — Віталік поклав руку йому на плече. — Ти зараз втомишся остаточно. Давай ми хоч салати наріжемо. Марино, ти ж допоможеш?
— Допоможу, — кивнула вона. — Дай фартух, Андрію.
Наступні дві години на кухні працювали втрьох. Віталік різав, Марина оформляла страви, Андрій гасав між плитою, духовкою й столом, намагаючись усе контролювати.
Діти гралися в кімнаті, періодично прибігаючи з питаннями: «А коли їсти?», «А можна подивитися мультики?», «Дядьку Андрію, а в вас є Lego?»
До четвертої години на столі нарешті з’явилися страви. Не всі, що планував Андрій, але основне. М’ясо вийшло сухуватим, одні вареники переварились, салат виглядав дивно, але загалом було їстівно.
— Ну, сідаємо? — запропонував Віталік.
Вони посідали за стіл. Андрій налив компоту чи узвару, промовив короткий тост, і почалася вечеря.
— Смачно! — похвалив Віталік, пробуючи м’ясо.
— Ага, — підтримала Марина, але погляд її казав: «Ти так старався, бідолашний».
Діти наминали вареники, не звертаючи уваги на те, що вони розпадались.
Андрій сидів і відчував, як тіло обважніло від утоми. Він їв механічно, майже не чуючи розмов. Усе, про що він міг думати — це гора брудного посуду на кухні й розкидані по всій квартирі речі.
Після їжі Віталік потягнувся до дивана:
— Ну що, Андрію, може, чаю? Чи по чарці?
Андрій подивився на нього, потім на кухню, де в мийці височіла гора тарілок, і тихо сказав:
— Сам налий. Я піду мити посуд.
— Та кинь, відпочивай. Потім помиєш.
— Ні, — Андрій встав. — Треба зараз. Інакше засохне.
Він пішов на кухню. Марина подивилася на чоловіка й похитала головою:
— Зрозумів тепер, чому Олена в спа втекла?
Віталік зітхнув:
— Зрозумів. Піду допоможу.
До восьмої вечора гості зібралися їхати. Діти втомилися, Марина позіхала, Віталік обійняв брата:
— Дякую, Андрію. Було добре. Тільки ти… ти давай Олені квіти купи. Чи краще поїздку кудись. А?
Андрій втомлено кивнув. Коли за гостями зачинилися двері, він оглянув квартиру. Посуд вимитий, але стіл ще не прибраний. На підлозі дитячі крихти.
На дивані зім’яті подушки. На кухні — гора пакетів, залишки, жирні плями на плиті.
Він опустився на стілець і заплющив очі від утоми.
О дев’ятій вечора двері відчинилися, і увійшла Олена. Свіжа, відпочила, з легким рум’янцем на щоках.
— Привіт, — сказала вона. — Як пройшло?
Андрій підняв на неї втомлені очі.
— Олено… я…
Вона присідала поруч, узяла його за руку.
— Важко було?
Він кивнув.
— Я не знав, що це так… багато. Я думав, ти просто готуєш, а це ж… це ж цілий день роботи. Навіть два. І планування, і закупи, і сама готування, і подача, і прибирання. Я вимотався так, що ледве стою.
Олена м’яко усміхнулася:
— Тепер розумієш?
— Розумію, — він притягнув її до себе. — Вибач. Я справді не думав. Мені здавалося, що ти перебільшуєш. Але ти мала рацію.
Кожен раз, коли я запрошував гостей, я відпочивав, а ти працювала. І це було несправедливо.
— Дякую, що визнав.
— Більше не запрошуватиму нікого без твоєї згоди. Обіцяю.
Вона поцілувала його в щоку:
— Я не проти гостей, Андрію. Я проти того, що все валиться на мене. Якщо ми ділитимемо обов’язки — готувати разом, прибирати разом, тоді це буде чесно. Тоді й свято буде в радість.
— Домовилися, — він міцно обійняв її. — І ще. Я хочу відправити тебе у відпустку. Куди захочеш. На тиждень. Відпочинь по-справжньому.
Олена розсміялася:
— Процедури в спа тобі так запам’яталися?
— Запам’яталося те, як це — робити все одному. Ти заслуговуєш на відпочинок. І на мою вдячність. Я тепер пам’ятатиму, скільки праці стоїть за кожним сімейним столом.
Вона притулилася до нього.
— Знаєш, а я справді класно провела час. Масаж, сауна, басейн… Я ніби заново ожила. Дякую, що дав мені привід себе побалувати.
— Нема за що, — усміхнувся він. — Я просто сплатив за свою необачність. Дорого, до речі.
— Дорого, — погодилася вона. — Але урок того вартий?
Андрій подивився на неї, потім на кухню, де ще треба було дещо доробити, потім знову на дружину — відпочившу, щасливу, красиву.
— Вартий, — тихо сказав він. — Однозначно вартий.
Вони сиділи обійнявшись, а за вікном падав сніг, укриваючи Київ м’яким білим покривалом. Свято закінчилося, але щось важливе в їхніх стосунках змінилося.
Андрій зрозумів те, що мав зрозуміти давно: сім’я — це не тільки свята й гості. Це ще й праця, і повага, і готовність розділити не тільки радість, але й роботу.
Наступного дня вони разом розібрали залишки свята. Разом прибиралися, разом сміялися над варениками, разом згадували, як Андрій гасав по кухні в спробах усе встигнути.
— Знаєш, — сказала Олена, складаючи посуд у шафу, — наступного разу, коли захочеш когось запросити, попередь заздалегідь. І ми разом вирішимо, кого кликати, що готувати й як ділити обов’язки.
— Домовилися, — кивнув Андрій. — А краще взагалі підемо до ресторану української кухні. Нехай там за нас готують.
Олена розсміялася:
— Теж варіант. Але іноді приємно зустріти гостей удома. Головне — щоб це було в радість, а не в тягар.
— В радість, — повторив він, обіймаючи її ззаду. — Обіцяю.
І це була обіцянка, яку він мав намір виконати. Бо тепер він знав ціну слів «ти запросив гостей» — і ціну праці жінки, яка завжди була поруч, яка перетворювала дім на затишне гніздо, а звичайні дні на свята.
Тільки от свята, як виявилося, вимагають роботи. Великої роботи. І справедливо, коли цю роботу ділять двоє.
Сніг за вікном усе падав, м’який і неспішний, ніби даючи їм час осмислити все, що сталося, пробачити одне одному й рухатися далі — вже мудрішими, зрозумілішими, ближчими.
А в червоній теці на кухонній полиці лежали рецепти українських страв, які Андрій тепер знав напам’ять. І це теж було частиною уроку — частиною того шляху, який вони пройшли разом у ці дні в Києві, коли свято стало не тільки приводом для радості, але й можливістю дізнатися одне про одного щось нове й важливе.
Головна картинка ілюстравитна.
