Лариса стояла біля плити, помішуючи новий соус за рецептом з інтернету, коли вхідні двері різко розчинилися без дзвінка. Тільки одна людина дозволяла собі таку зухвалість.
— Стасику! Синочку мій! — пролунав дзвінкий голос Зінаїди Петрівни з передпокою. — А де мій син?
Лариса глибоко зітхнула, подумки дорахувала до п’яти.
— Зінаїдо Петрівно, добрий вечір, — спокійно й беземоційно відповіла вона. — Стас затримується на роботі.
Свекруха з’явилася в кухні й окинула невістку критичним поглядом.
— Знову ці твої італійські вигадки? — вона скривилась, принюхуючись. — Скільки разів казала: готуй нормальну їжу, а не не експерементуй. Чоловікові потрібна ситна вечеря!
— Стасу подобається, як я готую, — Лариса намагалася говорити спокійно, хоч руки в неї вже тремтіли від напруги.
— Він просто не хоче тебе засмучувати, — безцеремонно відчинивши холодильник, свекруха апідскочила на місці. — Господи, одні салати! Він же голодний цілими днями ходить.
Лариса відклала ложку:
— Можливо, наступного разу ви зателефонуєте перед візитом?
— А чому це я маю дзвонити? — свекруха випросталася. — Я мама! Маю право відвідувати сина, коли захочу.
— Сина — так. Але ми живемо окремо.
— От саме! — не дала договорити Зінаїда Петрівна. — Якби жили зі мною, я б тебе навчила готувати. І взагалі, що це за робота така — дизайнер? Цілий день за комп’ютером, а в хаті безлад.
Лариса обвела поглядом ідеально чисту кухню:
— Перепрошую, а де ви бачите безлад?
— Оці твої ескізи по всій квартирі. Папірці, олівці.
— Це моя робота.
— Робота! — зітхнула свекруха. — У твоєму віці я вже другу дитину мала! А ти — все зі своїми малюнками, як дитина.
Ключ у дверях повернувся і в квартиру увійшов Стас. Побачивши матір, він важко зітхнув:
— Мамо, ми ж домовлялися: попереджати перед візитом.
— Та що ти таке кажеш! — сплеснула руками Зінаїда Петрівна. — Я ж вам пиріжків принесла! Твоїх улюблених! А то схуд ти зовсім.
— Я не худну, мамо, — відповів він, — я просто в зал ходжу.
— От! — радісно вигукнула вона. — Це ж усе вона тебе до того довела! Раніше ж їв, як нормальна людина, а тепер — спортзали, салати.
Лариса вимкнула плиту:
— Вечеря готова. Зінаїдо Петрівно, дякуємо за турботу, але, – договорити вона не змогла.
— До речі! — немов не почувши, перервала її свекруха. — У мене ж ювілей наступного тижня! Чекаю вас обох. І пам’ятаєш, Стасику, Оленочку Острицьку? Вона теж прийде! Така красуня стала, лікарем працює, як і ти.
Кухнею прокотилась гнітюча тиша. Лариса застигла з тарілкою в руках.
— Мамо, — голос Стаса був крижаним, — Олена — моя колишня. Я одружений.
— Ой, ну що з такого! — відмахнулась Зінаїда Петрівна. — Просто старі друзі зустрінуться.
Тарілка вислизнула з рук Лариси, розлетівшись об плитку з тріском. В ту мить вона пожалкувала, що узагалі вийшла заміж. адже прекрасно знала якою буде її свекруха.
— Вибачте, — її голос тремтів, — треба прибрати.
— От бачиш! — знову сплеснула руками Зінаїда Петрівна. — Навіть посуд втримати не може! Стасику.
— Мамо, — урвав її Стас, — іди, будь ласка, додому.
— Що?
— Просто — іди. Зараз.
Коли двері нарешті зачинилися, Лариса все ще стояла, втупившись у те, що залишилось від порцелянової тарілки.
— Вибач, — тихо сказав Стас.
— За що? За те, що твоя мати запросила твою колишню на ювілей? Чи за те, що вона досі має ключі від нашої квартири?
Мовчанка зависла між ними.
— Я заберу в неї ключі.
— Справді? — Лариса сумно всміхнулась. — А коли? Через три роки? Я ж три роки терплю це все.
Він хотів її обійняти, але вона відступила:
— Не треба. Я просто приберу.
Тиждень минув у напруженій тиші. У Лариси було нове, велике відкриття — вона дізналася, що при надії. Сказати про це Стасові вона мріяла, але кожного разу щось зупиняло: чи телефонний дзвінок від свекрухи, чи просто його мовчазна втома.
У п’ятницю ввечері, коли вони саме збиралися на той ювілей, задзвонив телефон. Лариса якраз застібала сукню.
— Стасе, візьми, будь ласка!
— Це Катерина, — сказав він, заглянувши в кімнату, — хоче з тобою поговорити.
Катерина була спільною знайомою, близькою подругою Зінаїди Петрівни. Через неї, власне, вони з чоловіком і познайомились.
— Алло?
— Ларчику, привіт, — голос Каті звучав стривожено. — Я не могла мовчати. Зінаїда Петрівна. Вона спеціально запросила Олену. І не просто запросила.
— Продовжуй, — Лариса опустилася на ліжко.
— Вона кілька разів зустрічалася з нею, намагалась «випадково» зіткнутись зі Стасом. Казала, що ви все одно розлучитесь. Що Олена — ідеальна дружина для її сина. Я просто не хочу, щоб ти сьогодні дізналась про це там. Це може бути дуже неприємно.
— Дякую, Катю, — Лариса ледь стримувалась.
У вітальні чекав Стас:
— Що вона хотіла?
— Твоя мати,— Лариса ковтнула сльози. — Вона домовлялася з Оленою. За моєю спиною.
— Що? Це неможливо.
— Неможливо? Як і те, що вона досі має ключі від нашої квартири?
— Ларо!
— Ні. Поїхали на це ваше свято. Я хочу подивитись їй в очі. А може і побажання гарне сказати. Там видно буде.
Ресторан уже був майже повен. Серед гостей — знайомі обличчя, родичі, колеги, сусіди. Усі мило усміхалися, вітаючи ювілярку, що виблискувала у новенькій сукні з паєтками.
— Ой, Стасику, нарешті! — вигукнула Зінаїда Петрівна, ніби не помічаючи Ларису, що йшла поруч. — А ось і Оленочка! Пам’ятаєш?
З іншого боку залу піднялась висока блондинка в червоній сукні й помахала рукою.
Лариса стояла і намагалась якомога привітніше усміхнулась до свекрухи.
— Мамо, можна тебе на хвилинку? – почав Стас, адже усі були здивовані наскільки холодним прийомом до Лариси.
— Синку, не зараз. Бачиш, гостей повно. Оленочка потребує пари для повільного танцю. Музики, прошу!
— Зараз, — ступила вперед Лариса. — Саме зараз.
— Що за тон? — свекруха насупилась. — У мій день народження. Потрібно бути тактовнішою, дівчинко. Стасику, будь кавалером, запроси Оленочку до танцю.
— Досить цього цирку, – не витримала Лариса, – У вашого сина є дружина і вона стоїть поруч нього. Яка Оленочка?
У залі запала гнітюча тиша. Люди припинили жувати, розмовляти — погляди звернулись до центру подій.
— Що за маячня? — свекруха спробувала сміятись, але в очах читалась розгубленість.
— Випадкові зустрічі з Оленою? Запрошення на ювілей? Ви ж домовлялись із нею. Хотіли аби ваш син одружився із нею, і покинув свою дитину, яка ще навіть на світ не з’явилась?
— Зіна, — обережно подала голос одна зі знайомих, — це справді трішки занадто. Може ти згадаєш, що тут люди, свято? Зрештою, ми не повинні бути свідками подібного. та й ти трішки перегнула.
— Я, просто хотіла, як краще. Вона не підходить моєму сину! Ой, та Оленка буде мені прекрасною невісточкою. Тож я мусила щось робити. Під лежачий камін, як кажуть.
— Мамо! — різко сказав Стас. — Годі!
— Ні! — Лариса підняла руку. — Хай говорить. Хай усі чують. Бо я втомилась від її ігор.
— Та вона навіть миску в руках не втримала минулого тижня! — почала свекруха. — Я що, маю мовчки дивитись, як мій син робить найбільшу помилку свого життя?
— Я при надії, — спокійно сказала Лариса. — І, знаєте, після цього я вже не впевнена, чи хочу, щоб моя дитина знала таку бабусю.
В залі хтось голосно зітхнув, хтось шепнув “о Боже”.
Олена опустила очі й швидко попрямувала до виходу.
— При надії? — свекруха Дивилась на сина в усі очі. – Чого ви мовчали? Я ж не знала, я думала.
— Не чіпай мене, — Син різко відступив. — Ти перейшла межу. Ти не маєш більше права втручатись у моє життя.
— Це мій день! — почала було Зінаїда Петрівна. — Мій ювілей! Ви не можете так!
— То й святкуй його з тими хто згоден терпіти такі вибрики, — спокійно відповів Стас. — Пішли, Ларисо.
І вони пішли. Повз абсолютно тихий зал, повз гостре шепотіння, повз червону сукню Оленочки, що зникала за дверима.
Минуло пів року. Життя, як це буває після бурі, трохи заспокоїлось. Ларисин животик уже був помітний, лікарі радісно повідомили — буде хлопчик.
Зінаїда Петрівна не з’являлася, не дзвонила. Вона просто зникла. Лише подекуди через знайомих доходили новини: мовляв, щось зі здоров’ям. Після того ювілею довго не могла прийти в себе
Аж одного недільного ранку, коли Лариса була у вбиральні, задзвонили у двері.
— Відчиниш, будь ласка! — проказала вона Стасу з ванної.
Він відчинив. На порозі стояла Олена.
— Що ти тут робиш? — спитав він із холодом у голосі.
— Можна зайти? Це важливо.
Лариса саме виходила, витираючи обличчя рушником, коли побачила їх у вітальні.
— У мене є лист, — Лена тремтячими руками витягла конверт. — Від Зінаїди Петрівни. Вона в стаціонарі.
Лариса сіла. В очах стояли сльози.
— Прочитайте, — Олена простягнула лист.
Почерк був кволий, похилий:
“Синочку мій, Стасику. Я зробила величезну помилку, повір життя показало наскільки велику. Я не готова залишатись самотньою. Прошу, прийди. Знаю, я перейшла усі можливі межі. але синку – прошу тебе, прийди.”
— Вона справді, — прошепотіла Лариса. — нині у стаціонарі? Що з нею?
— Її врятували, — кивнула Олена. — Але вона потребує рідних поруч І вона дуже шкодує.
Стас сидів мовчки. Потім підвівся:
— Поїхали.
— Куди?
— До неї. Я мушу це побачити.
Палата була тиха. На ліжку — тінь, що колись була гарною квітучою жінкою, обличчя втомлене, очі порожні.
— Мамо, — тихо сказав Стас.
Зінаїда Петрівна підвела очі. І почала хлипати.
— Пробач, пробач, будь ласка. Я думала тільки про себе, синку.
— Ми тут, — сказав він. — Але все зміниться. Якщо ти хочеш бачити онука — мусиш змінитися.
— Онук? — вона підняла голову.
— Ще не з’явився на світ, але вже зовсім скоро. І якщо хочеш бути бабусею — ти маєш одужати швидше.
— Я буду старатись, — прошепотіла вона. — Я дуже постараюсь.
Минуло ще кілька місяців. У родині з’явився хлопчик. Маленький Матвій. У перші тижні Зінаїда Петрівна писала листи зі стаціонару, надсилала в’язані шкарпетки, малюнки.
Її не запрошували. Але читали. І з часом, коли Лариса бачила, як чоловік грається з сином, вона тихо казала:
— Ну що, може, часом запросимо бабусю?
Стас лише обіймав її міцніше. Бо родини не бувають ідеальними. Але коли хоч трохи змінюються — це вже крок до нового життя.
