Я щойно повернулася з дачі й повільно піднімалася сходами. Ніяк не сподівалася побачити біля своїх дверей племінника з родиною. Я застигла, обережно поставила сумки на підлогу й насупилася.
— До мене? З речами? Що це означає? — запитала я насторожено.
Оксана, дружина Тараса, одразу заторохтіла, ніби заздалегідь відрепетирувала свою промову.
— Галино Петрівно, у нас вдома трубу прорвало. Все затопило! Поки просохне, поки ремонт зробимо. Дітям же цим не дихати! Житла тимчасового не дають, у готель їх не повезеш. От ми й до вас. — вона говорила так, наче я мала радіти їхньому приїзду.
— А попередити? — мій голос задзвенів. — Я щойно з дачі, втомлена, а тут.
— Не могли додзвонитися! — мовив Тарас. — У вас то зв’язок є, то нема. Але ж ви не залишите нас у скруті. Ми ж родина, правда?
Маленький Данилко, якому ледве виповнилося п’ять, смикнув мене за рукав:
— Тьотю Галю, а в тебе є іграшки?
Я здивовано глянула на нього. Ще ніхто не називав мене «тьотею». Це слово дратувало — якесь затерте, наче для базарних бабусь.
Хотіла навчити говорити Данилка, але стрималася, хоч мені вже було зле від нахабства племінника. Тричі глибоко вдихнувши, я відчинила двері.
— Заходьте. Тільки роззувайтеся обережно. Килим новий.
Першим у квартиру влетів Данилко, за ним — його сестра Софійка. Вони скинули взуття посеред коридору й почали гасати по квартирі. Тарас заходився тягати сумки, а Оксана з порога вигукнула:
— У вас так затишно, але, якось тісно! Кілька кімнат, а місця все одно бракує! І як ви тут живете?
Я заплющила очі, намагаючись заспокоїтися. «Це тимчасово, лише тимчасово», — повторювала я собі.
Надвечір діти все ще носилися квартирою. Раптом із гуркотом упала моя улюблена ваза. На щастя, на килим — не розбилася! Я ледве стрималася, щоб не вимовити Тараса за все, що накопичилося за кілька годин.
Зайшла на кухню, де Оксана, наче нічого не сталося, пила чай. На столі й підлозі — крихти, брудні чашки, кинуті дітьми.
— Оксано, могли б попередити, — сказала я, стараючись говорити м’яко.
— Ой, Галино Петрівно, не хвилюйтеся: нам багато не треба! Яєчню на сніданок та ліжко. У вас це є, тож усе гаразд! Ми ж родина, мусимо допомагати одне одному. Довго не затримаємося: максимум тижні два.
Тут двері кухні різко відчинилися, і Тарас спокійно так повідомив:
— Тьотю Галю, я завтра друга запросив. Треба дещо обговорити про ремонт. Ти ж не проти?
Я глянула на нього, не вірячи своїм вухам.
— Тарасе, ти серйозно? — мій голос тремтів від обурення. — Ти запросив у мій дім чужу людину, навіть не спитавши, чи мені це зручно?
— Та годі, тьотю! — Тарас по-дружньому поплескав мене по плечу. — Ти завжди була така гостинна. І ми ж рідня! Невже нас на вулиці залишиш?
З кімнати долинули дитячі голоси — сперечалися за іграшку. Оксана, глянувши туди, байдуже гукнула:
— Діти, тихіше! Галина Петрівна втомилася.
Але, здається, нікого не обходило, що це мій дім, що я втомлена й хочу спати. Я зітхнула, дивлячись на хаос у моїй колись тихій квартирі. У голові крутилася одна думка: «Як це припинити?»
Наступного ранку я прокинулася від незвичних звуків. Дитячий сміх, стукіт, мультяшні голоси пробивалися крізь стіни. Накинула халат і вийшла в коридор, намагаючись розігнати сон.
Увечері я прибрала на кухні, але тепер вона виглядала, наче після нашестя. Крихти на столі, розлитий чай, гора брудного посуду. Оксана варила каву, наспівуючи щось у навушниках, і не помітила мене. Я торкнулася її плеча.
— Оксано, доброго ранку. Це все діти? — мій голос був спокійним, але напруженим.
Вона обернулася й усміхнулася:
— Ага! Вони вчора так хвилювалися через потоп і переїзд, що й досі не заспокоїлися. Але не переживайте, я все приберу.
Я кивнула, увімкнула чайник і намагалася не звертати уваги на безлад. З вітальні долинав сміх Тараса: він розвалився в моєму улюбленому кріслі з телефоном.
Діти гасали, а нові світлі штори, щойно повішені, лежали на підлозі, брудні — їх використовували як намет. «Нічого, відперу, коли поїдуть», — подумала я й звернулася до Тараса.
— Тарасе, не могли б діти бути тихіше? — стримано попросила я.
— Та годі, тьотю, вони ж діти! — відмахнувся він. — Їм весело, хай побігають. Невже тобі штори дорожчі за дітей?
Я стиснула губи, щоб не відповісти різко. Спокій давався дедалі важче.
Увечері до мене зайшла сусідка Світлана. Ми закрилися на кухні, і я нарешті виговорилася:
— Світлано, ти не уявляєш! З’явились, як грім серед ясного неба, поводяться, наче вдома. Ні порядку, ні поваги! Я вчора хотіла варення зварити, але де там: ягоди з’їли, а потім чаї ганяли.
Світлана відпила чаю й сказала:
— Галю, якщо ти сама не встановиш правила, ніхто цього за тебе не зробить.
Я замислилася. «І справді, чому я боюся сказати, що мені незручно?» — майнуло в голові.
Наступного ранку почалося з іще більшого хаосу: дитячі голоси, бас Тараса, який просив дітей не бігати. Раптом стало тихо. Я задрімала, але тривожна думка змусила мене підскочити. Накинувши халат, я вийшла зі спальні й ледь втрималась на ногах.
Данилко й Софійка розмалювали фломастерами шпалери в коридорі. Я застала їх, коли вони сперечалися, кому малювати чорним. Моє терпіння урвалося.
— Діти, що ви робите?! — вирвалося в мене, коли я вихопила фломастер у Данилка.
— Ми малюємо веселку! — гордо заявив він, тицьнувши на хаотичні карлючки, схожі на веселку лише кольорами.
Тут з’явилася Оксана, позіхаючи й поправляючи скуйовджене волосся. Вона не помічала безладу.
— Ой, Галино Петрівно, уже прокинулися? Діти, вам що, альбому мало? — звернулася вона до них, а потім до мене. — Не сердьтеся! Це ж діти, вони нічого такого не зробили. Шпалери купимо, правда, Тарасе?
Тарас відірвався від телефону, глянув на «мистецтво» й кивнув:
— Звісно, купимо. Але не зараз: діти ще малі. Ось підростуть — і зробимо ремонт! — Він говорив, наче збирався жити в мене роками.
Я не знала, що сказати. Пішла на кухню. Чай із м’ятою завжди заспокоював. Я щойно змирилася з «веселкою» на стіні, як із вітальні пролунав гуркіт — діти перекинули стілець. Краще посиджу на кухні, щоб не бачити цю родину.
Опівдні прийшов Тарасів друг — чоловік із таким гучним сміхом, що вуха закладало. Вони з Тарасом розклали креслення на обідньому столі. Моя кухня перестала бути моїм притулком. Я взяла чашку й пішла до Світлани.
У неї я сиділа, стискаючи чашку, і ледь не плакала.
— Світлано, я більше не можу. Вони не розуміють, що нахабно увірвалися в мій дім, зруйнували мій порядок. Усе не на своїх місцях!
— Галю, ти мусиш говорити, а не мовчати. Інакше вони не зрозуміють.
Я задумалася, мій погляд став твердішим. До вечері ще кілька годин. У голові визрівав план, як делікатно, але твердо пояснити, що так тривати не може.
Увечері я зібрала волю в кулак і покликала Тараса з Оксаною на кухню. Зачекала, поки діти вляжуться, щоб поговорити спокійно. Оксана, побачивши мій вираз обличчя, насупилася, але промовчала. Тарас же сів за стіл, розслаблений.
— Тьотю Галю, що за серйозний тон? Щось сталося? Не хвилюйся, усе виправимо! — почав він, не чекаючи моїх слів.
Я глянула на нього, намагаючись зрозуміти: невже він справді нічого не тямить?
— Тарасе, Оксано, скажу прямо. Я не терпітиму такого ставлення до себе й мого дому, — мій голос був спокійним і твердим. — Це не готель, де можна влаштувати безлад. Це мій дім, і я хочу, щоб ви поважали мої правила.
Тарас зітхнув, наче перед ним мала дитина.
— Ну що ти, тьотю? Який безлад? Невже через шпалери й штори так переживаєш? Це ж дрібниці.
— Дрібниці? — я підняла брови. — Розмальовані стіни? Бруд на кухні? Чужа людина в моєму домі без мого дозволу? Тарасе, ти взагалі розумієш, про що я?
— Галино Петрівно, діти ж не сидять на місці. Погрались трохи, — виправдовувалася Оксана. — А щодо друга. Вони з Тарасом рахували ремонт після потопу. Не на вулиці ж їм сидіти. Ми ж родина, хіба не мусимо допомагати одне одному?
— Родина — не виправдання, щоб так тут розпоряджатись, — не дала закінчити я. — Ви приїхали без попередження, і я вас прийняла. Але це не дає права шуміти й ігнорувати мій порядок.
Тарас насупився, тільки тепер зрозумівши, що я налаштована серйозно.
— Ти завжди була гостинною, тьотю. Чому тепер усе інакше? Забула, як ми тобі допомагали, коли ти на пенсію вийшла й дачу купила?
Я примружилася.
— Допомагали? Тарасе, нагадай, коли це було? І як саме?
Запала тиша. П’ять років тому їхня «допомога» полягала в тому, що вони їли ягоди з грядок і забирали банки з консервацією. А ще запрошували друзів на шашлики на моїй дачі.
Але коли треба було копати город чи везти розсаду, у Тараса завжди знаходилися «важливі справи».
Оксана засовалася на стільці, Тарас дивився в стіл.
— Отож, — продовжила я. — Я нікого не дорікала, сама справлялася. І зараз не дорікаю. Але вимагаю поваги. Якщо ви цього не розумієте, шукайте інше місце.
— Але куди ми підемо? — раптом голосно спитала Оксана. — Галино Петрівно, це несправедливо! Ми думали, родина підтримає!
— Родина — це взаємна повага. Хочете підтримки? Вона буде, якщо поважатимете чужий комфорт.
Тут зайшла Світлана. Мовчки сіла поруч і поставила переді мною чай.
— Галя права, — підтримала вона. — Ви, молоді, думаєте, що нам, старшим, нудно. Але ми з Галею живемо активно, і вдома хочемо відпочивати, а не прибирати за іншими.
Тарас виглядав збентеженим. Помовчав, шукаючи слова, а потім тихо сказав:
— Тьотю Галю, я не хотів, щоб так вийшло. Ми думали, ти зрозумієш. Це ж діти.
— Я розумію. Але це не означає, що мушу терпіти, — твердо відповіла я.
Оксана кивнула, опустивши очі.
— Вибачте нас. Ми справді не думали, що так вам заважаємо.
Я відчула, як напруга спадає.
— Домовимося так: до кінця тижня знайдете житло. Якщо треба, допоможу, але жити з вами тижнями я не буду. Мені дорогий мій спокій.
Тарас підвівся, потираючи шию.
— Добре. Я зрозумів. Тьотю Галю, дякую, що прихистила.
Наступного ранку я прокинулася рано. У квартирі було тихо, хоча гості ще не поїхали. На кухні я застала Тараса з Оксаною: вони складали речі. На столі лежала дитяча листівка з малюнками сонця й будиночка та написом із помилкою: «Дякую, тьотя Галя».
Оксана, побачивши мене, підійшла:
— Галино Петрівно, ще раз вибачте. Ви праві. Ми поводилися нешанобливо. Дякую за все, — її голос був тихий, погляд збентежений.
— Нема за що. Рада, що ви зрозуміли, — відповіла я, глянувши на листівку. — Це від дітей?
Оксана кивнула.
— Хотіли залишити щось на пам’ять.
Я всміхнулася, погладивши листівку. Тарас підійшов із валізою й простягнув руку.
— Дякую, тьотю Галю. І вибач, якщо ми завдали багато клопоту.
Я потиснула його руку, відчувши щирість.
— Сподіваюся, висновки зробите, — сказала я. — І наступного разу попереджайте.
— Обіцяю, — кивнув він.
За пів години родина пішла, і тиша повернулася в мій дім. Я видихнула й усміхнулася, зачиняючи двері. Відчувала втому, але в душі було спокійно.
Увечері зайшла Світлана з пирогом.
— Невже поїхали? — спитала вона, розливаючи чай.
— Поїхали, — кивнула я. — І знаєш, Світлано, мені полегшало.
— От і правильно, Галю. Поставила їх на місце. Недарма кажуть: у чужий монастир зі своїм уставом не лізь.
Я всміхнулася й відпила чаю.
— Думаю, я вчинила правильно. Може, Тарас із Оксаною образилися, але урок засвоїли.
Світлана кивнула, постукуючи ложкою по чашці.
— Ти сильна, Галю. Багатьом важко сказати «ні», особливо рідним.
— Це не сила, Світлано. Це бажання зберегти спокій у душі й порядок удома. Іноді треба захищати те, що важливе, — відповіла я.
Вечір минув за розмовами про дрібниці. Я розповідала про врожай полуниці, Світлана — про сусідські плітки. На кухні цокали годинники, світло лилося з-під абажура, пахло пирогом і чаєм. Удома знову стало затишно.
Коли Світлана пішла, я зачинила двері й глянула на листівку від дітей — вона стояла на полиці. Я любила Тараса й його родину, але на відстані. Мені дорожчі тиша, спокій літніх вечорів і впевненість, що все йде за моїм планом.
Відтоді Тарас зі мною не спілкується. як і сестра. Образились. Сказали, що я їх вигнала у скрутну мить. Сестра узагалі наговорила купу усього, мовляв. я самотня саме тому, що завжди думала тільки про себе.
Згадала моїх дітей. Сказала, що тому вони поруч мене і не живуть, що я от така, якою показала себе у ситуації із її сином.
А мені і сумно і смішно. Ну скажіть, я повинна була терпіти безлад у власному домі тижнями тільки тому, що так правильно. От ви б спокійно реагували на те, що стіни розмлювали а дорогі штори зняли із карнизу і зробили із них намет.
Головна картинка ілюстративна.
