Марія Петрівна сиділа біля вікна. Треба б відмити його, але ні сили, ні бажання не було. Город заростав кропивою та лопухом, але це Марію Петрівну не турбувало. Та й минула зима забрала останні сили. Навіть при великому бажанні боротьбу з бур’янами Марія Петрівна вести б не змогла. Зараз і вдома вона пересувалася насилу. Який там город. Зима була сувора, морозна. Стара піч чадила. Мабуть, забилася труба. Та й дрова треба було економити. Тому Марія Петрівна намагалася розпалювати в печі не щодня. Ходила по хаті у вовняних шкарпетках та потертому пальті. У магазин виходила ще рідше. Чи багато їй треба. У лютому вона злягла. Думала все, не видереться. Добре, що хоч сусідка Галина забігла провідати. Вона й викликала лікаря, а той оглядав Марію Петрівну недовго. Потім похитав головою, глянув задумливо.
– Ліки не завжди допомагають. Важливе бажання жити та боротися.
– Пожила я своє. – відповіла Марія Петрівна і відвернулася.
З кожним днем ставало важче шукати сенс. Усе здавалося порожнім. А для кого жити — незрозуміло. Але недуга все ж таки відступила. Галина забігала щодня. Приносила гарячий суп, заварювала свіжий чай.
– Не метушилася б ти, Галочко. – вмовляла Марія Петрівна. – У самої в хаті безліч справ.
– Нічого, нічого, встигну. – відповідала Галина, швидко розтоплюючи піч. – Я Василеві своєму сказала, він прийде в суботу, дров наколе. Вам тепло потрібне, а ви…
Галині було за сорок. Жвава, працьовита, усміхнена. Колись вони з Миколою, сином Марії Петрівни навчалися в одному класі. Микола поїхав потім вступати до міста. Там і лишився. Одружився.
Олена, дружина Миколи була красунею. Зніжена, щоправда, міська. Бувало приїдуть у гості, то ні води набрати в колодязі, ні прополоти допомогти. Але Марія Петрівна за це на невістку не гнівалася. Аби Микола щасливий був. Потім і внучок з’явився Славчик. Смішний такий, маленьким був. Як підріс трохи, почали на все літо відвозити до села. Дитині в селі саме те, що й треба – і повітря свіже і роздолля. З Галиними синами й ріс. Потім почав приїжджати рідше. Як і вся родина. Кілька разів за літо, та після Нового року. Влітку Олена, жуючи гілочку кропу, вимовляла:
– Маріє Петрівно, ну куди ви такий город засаджуєте? У вашому віці.
– А ви у серпні приїжджайте, зберемо врожай. На всю зиму вам овочів вистачить. – виправдовувалася Марія Петрівна.
– Мам, Олена правду каже. – підтакував дружині Микола. – Ну що ми не купимо чи що?
– Та то в магазині, хімія одна! – відмахувалася Марія Петрівна. – А тут все своє, натуральне.
До кінця серпня Марія Петрівна крутила банки з хрусткими огірками, та сливовим узваром. Все думала, відкриють узимку компотик, згадають її добрим словом. А з першим снігом сідала в’язати шкарпетки, та рукавиці. Для Олени менші, рожеві або жовті з візерунком зі сніжинок. Для Миколи зі Славчиком сірі та сині. А вже у зимові канікули дарувала.
– Ну, куди ви стільки нав’язали? – хмурилася Олена. – Удома цілий склад.
– Зате ноги в теплі. – усміхалася збентежено Марія Петрівна. Вона й сама розуміла, що не цінують її подарунки особливо. Олена он яка модниця, а Микола все на машині. Але все-таки дбайливо вив’язувала петлю за петлею.
Кілька разів кликав Микола матір переїхати до міста.
– Квартирку купимо тобі. І опалення, і вода.
– Ні синку, не поїду. Тут мій дім, і дитинство, і молодість, і спогади про свого батька. Тут моє життя. Ви краще у гості частіше приїжджайте.
– Частіше… А робота?
– А ви у відпустку. – з надією говорила Марія Петрівна.
– Відпустка у селі? – дивувалася Олена. – Рік працювати заради відпустки у селі. Ну ні!
Марія Петрівна тільки кивала у відповідь. Бути ближче до сина їй хотілося, але переїхати вона не наважувалася. Все її життя пройшло тут. Раз їздили з батьком Миколи до обласного центру. Молоді ще були. Хотілося подивитись, як у великому місті живуть. А потім не було часу на дозвілля. Та й що там у місті – метушня, штовханина, пилюка. Інша справа тут у селі. Добре їм тут було, щасливо.
Чоловіка Марії Петрівни не стало двадцять років тому. Микола в інституті навчався ще. Незвично самотньо Марії Петрівні було, але не кликала сина назад. Розуміла, які в селі перспективи. Ось так і жила в очікуванні, коли син із сім’єю вкотре приїдуть. А тепер чекати нема кого. Минулого літа вони так і не доїхали в гості. Після того все змінилось. З того дня в очах Марії Петрівни згас той звичний вогник.. Тепер, сидячи біля запорошеного прочиненого вікна вона згадувала маленького Колю. Славчика, обличчям схожого на матір, але звичками на батька. Згадувала і сльози повільно котилися по зморшкуватому обличчю.
– Тітко Маріє, як здоров’я?! – Дзвінкий голос Галини повернув Марію Петрівну до реальності. Сусідка стояла біля низенького паркану навпроти вікна.
– Нічого, нічого, Галочко. У самої як?
– От і добре! Пиріжків напечу зараз, з цибулькою свіжою, забіжу на чай увечері. – обізвалась Галина і поспішила в дім.
За кілька годин Марія Петрівна так само сиділа біля вікна, тільки-но прикрила його. Вечоріло, повітря свіжішало, та й комарі. Сусідські ворота відчинилися, з них вискочив Сашко, дванадцятирічний син Галини. Слідом вийшла сама Галина, несучи, загорнуту рушником тарілку. За нею поспішала Анютка, ведучи за руку маленьку Зою. Сестричкам було вісім і три. Сім’я у Галини була велика. Чотири старші сини, дві молодші доньки. Та й зараз Галина була при надії.
Василь, чоловік Галини чоловік міцний, господар гарний, сам виріс серед дев’яти братів і сестер. Тому з дитинства мріяв про велику дружну родину. Галина була цьому лише рада.
– Сашо, води натягай! – Командувала Галина синові, заходячи до будинку Марії Петрівни. – Зараз, тітка Марія швидко впорається. Не встигнуть пироги охолонути.
– Галочко, маєшся ти зі мною.
– Ми ж не чужі, стільки років пліч-о-пліч живемо. Пігулки пили сьогодні? – тараторила Галина, дістаючи з шафи чашки.
– Пила. – зітхнула Марія Петрівна. – Та не вірю, що вони щось змінять
– Це ви дарма! А якщо вірите у Всевишнього, то знати повинні, не можна так говорити. Не всі значить земні справи ще тут переробили.
– Та які у мене справи.
– Бабусю Маріє, а це що? – Запитала Анничка, вказуючи на незакінчену рукавичку з якої їжаком стирчали спиці. Поки дорослі розмовляли, сестрички обстежили кімнату в пошуках чогось цікавого.
– Це я рукавичку в’язала, та не закінчила. – обізвалась Марія Петрівна.
– Гарна. Рожева. М’яка така. – Аня ніжно погладила рукавичку. – Подаруйте мені, будь ласка, коли закінчите. – посміхаючись попросила дівчинка.
– А чому б не подарувати. – розгубилася Марія Петрівна. – Подарую.
– А для Зої зв’яжете, менші? Червоненькі.
– Вгамуйся! – жартівливо гримнула на доньку Галина.
– А я може й сама в’язати навчуся. – мрійливо промовила Аня. – І собі та Зої зв’яжу. І Сашкові. І… всім зв’яжу! Бабусю Маріє, навчіть мене в’язати.
– А ти приходь, приходь, Аню. Та хоч завтра приходь, почнемо вчитися.
– Прийду! – пообіцяла Аня.
Сашко повернувся з двома відрами води. Електричний чайник, подарований колись Миколою, послужливо закип’ятив воду. Посідали до чаю.
– Знову хлопчика обіцяють. – сказала Галина, киваючи на круглий живіт. Розсміявшись, додала. – Якось невчасно цього разу вийшло. До кінця літа. А там якраз урожай. Як все встигатиму, не уявляю. Ну та якось упораємося.
Галина розповідала та розповідала. Що старший на літню практику цього року у місті залишиться. Що в середнього мало дві двійки річні не вийшли. Що Василя на роботі підвищили до бригадира. І ще щось. Марія Петрівна слухала в пів вуха. Дивилася на Галину. На дітлахів, що з апетитом наминали пиріжки. І на душі у неї ставало світліше, тепліше. Захотілося до ранку бути здоровою, щоби вчити в’язати Аню.
Та й взагалі, пряжі он як багато у шафі. І малюкові, який незабаром з’явиться костюмів нав’язати вистачить, і шкарпеток, рукавичок різнокольорових на всіх. А як не вистачить, то й докупити можна. А до кінця літа треба зовсім одужати, а то, і справді, хто із засолками та з маленьким Галині допоможе? Їх з Василем батьків давно немає. А малечі без бабусь погано. Бабусі обов’язково мають бути. Сухі губи Марії Петрівни розтягнулися легкою посмішкою від цих думок. Маленька Зоя потерла кулачком очі й позіхнула.
– І казки, казки всі згадати треба. – озвалася вголос Марія Петрівна.
– Які казки? – здивувалася Галина.
– Зі щасливим кінцем. Обов’язково зі щасливим кінцем. – Марія Петрівна погладила сонну Зою по голівці. Тепер вона знову відчувала, що комусь потрібна.
