“Не смійте більше називати мене ріднею, ми з вами чужі люди!” — заявила я свекрусі.
Світлана неквапливо розставляла флакони на полиці, милуючись своїм салоном. П’ять років тому тут була крихітна перукарня з облупленими стінами, а тепер — затишне місце з м’яким світлом і постійними клієнтами. За ці роки Світлана вклала в салон не лише гроші, а й душу: сама обирала меблі, знаходила найкращих майстрів, створювала особливу атмосферу.
— До вас Ірина Павлівна прийшла, — адміністраторка Наталія зазирнула в кабінет. — Каже, термінова справа.
Світлана скривилася. Свекруха, як завжди, з’явилася без попередження.
— Чаю навіть не запропонуєш? — Ірина Павлівна вже стояла на порозі. — Чи ти надто зайнята своєю… — вона оглянула приміщення з незадоволеним виразом обличчя, — перукарнею?
Наталія, побачивши вираз обличчя начальниці, миттю кинулася до чайника.
— Проходьте, сідайте, — Світлана вказала на крісло для клієнтів.
Ірина Павлівна сіла, розправляючи складки на спідниці:
— Діма сьогодні телефонував. Його скоротили.
Дмитро розповів про це ще вчора ввечері. Повернувся додому похмурий, але тримався.
— На заводі великі скорочення, — кивнула Світлана. — Діма — чудовий фахівець, він швидко знайде нову роботу.
— Швидко? — Ірина Павлівна сплеснула руками. — У його віці гарну посаду знайти — це тобі не волосся фарбувати. У вас же іпотека!
— Впораємося. Салон приносить стабільний дохід.
— Салон! — Це серйозна справа? Мій син завжди мріяв про справжню сім’ю, де дружина вдома сидить, борщі варить. Може, це знак, що пора змінювати життя?
Світлана стиснула підлокітники крісла. Від першого дня знайомства вона чула одне й те саме. Раніше намагалася пояснювати, що любить свою справу. Тепер просто мовчала — марно.
Дома Дмитро сидів за комп’ютером, гортаючи вакансії.
— Мама приходила? — запитав, не відриваючись від екрану.
— Так, хвилювалася за тебе.
— І що сказала?
— Як завжди. Що мій бізнес несерйозний і справжня дружина повинна сидіти вдома.
Дмитро потер скроні:
— Ти ж знаєш маму. Вона турбується по-своєму.
— Турбота? Постійні докори – це турбота?
— Давай не будемо, — чоловік відвернувся до монітора. — Голова розколюється від цих вакансій.
Наступні тижні перетворилися на нескінченну низку візитів свекрухи. Вона приходила то в салон, то додому, щоразу знаходячи новий привід для критики. То Світлана пізно повертається, то мало готує, то гроші неправильно витрачає.
— Уявляєш, — голосно розповідала вона по телефону сестрі Дмитра, — заходжу вчора, а в холодильнику — пусто! Одні салати в контейнерах. Діма худне, а їй хоч би що. Усе в своїй перукарні пропадає.
Дмитро все частіше уникав розмов, замикався у кабінеті або їхав “провітритися”. А за тиждень Світлана помітила, що чоловік замикає шухляду у столі — раніше такого не було. Він ховав якісь папери, а потім нишком розмовляв телефоном із матір’ю:
— Документи я підготував… Так, усе зібрав… Ні, вона не знає, навіщо хвилювати раніше часу?
Того ж вечора, поки Дмитро був у душі, Світлана відкрила шухляду столу канцелярською скріпкою — старий дитячий спосіб спрацював. Усередині лежала папка з якимись паперами. На першій сторінці великими літерами значилося: “Договір купівлі-продажу”.
Світлана пробіглася очима по рядках і похолоділа — документи були оформлені на бабусину квартиру. Ту саму, про яку говорила Ірина Павлівна.
У ванній шуміла вода. Світлана поспіхом перегортала папери: виписки з рахунків, довідки, довіреності. У руках здригався аркуш із сумою, від якої перехопило подих. Виходило, що весь цей час, поки Дмитро нібито шукав роботу, вони з матір’ю готували документи на продаж квартири. І, судячи з чорнового варіанта розписки, гроші вже були отримані.
Звук відкриття дверей змусив Світлану здригнутися. На порозі стояв Дмитро з мокрим після душу волоссям. Його погляд метнувся від відкритої шухляди до паперів у руках дружини.
— Що ти тут?.. — почав він, але Світлана його перебила.
— Це ти мені поясни — що тут? — вона потрясла документами. — Коли збирався розповісти? Після того, як продаси квартиру? Чи коли спустиш усі гроші?
Дмитро завмер у дверях, вода з мокрого волосся капала йому на плечі.
— Ти рилася у моїх речах?
— Я?! — Світлана жбурнула документи на стіл. — Це ти за моєю спиною продаєш квартиру, а винна я?
— Все не так, — Дмитро зробив крок до столу. — Мама запропонувала тимчасове рішення. Поки я шукаю роботу…
Дзвінок у двері урвав розмову. На порозі з’явилася Ірина Павлівна з величезними пакетами.
— Вирішила зайти, допомогти вам з прибиранням. Діма без роботи, Свєта вічно зайнята…
Не чекаючи запрошення, свекруха пройшла у квартиру. У пакетах виявилися не продукти, а коробки та ганчірки.
— Мамо, може, не зараз? — Дмитро спробував перегородити їй шлях, але та вже рушила до кабінету.
— Саме час! Спеціально звільнила день. Тут такий безлад… — Ірина Павлівна почала згрібати речі зі столу Світлани. — Оці папірці давно пора викинути. І взагалі, навіщо вам кабінет? Зробимо гостьову кімнату.
— Припиніть! — Світлана метнулася до столу. — Це мої робочі документи!
— Які ще документи? — свекруха незадоволено подивилася. — Прайс-листи на стрижки? От продамо квартиру — і буде у Діми капітал для справжнього бізнесу.
— Значить, усі ці розмови про пошуки роботи — брехня? — Світлана повернулася до чоловіка. — Просто прикриття для вашої афери?
— Це не афера! — Ірина Павлівна випросталася. — Я допомагаю синові стати на ноги. А ти тільки й умієш, що у салоні прохолоджуватися.
— Мамо… — почав було Дмитро.
— Ні, синку, пора сказати правду! — Ірина Павлівна підійшла до невістки впритул. — Думаєш, я не бачу, як ти використовуєш мого хлопчика? Він у тебе тепер замість хатньої робітниці!
Готує, прибирає, поки ти з чужими зачісками вовтузишся.
Світлана стиснула кулаки:
— Я працюю. Заробляю. На відміну від деяких, оплачую цю квартиру.
— Чуєш, Діма? — свекруха сплеснула руками. — Докоряє тобі грошима! Тільки й чекає моменту, щоб виставити тебе на вулицю.
Дмитро м’явся біля стіни, не піднімаючи очей.
— Скажи щось! — Світлана зробила крок до чоловіка. — Це наш дім, наше життя!
— А що він має сказати? — втрутилася Ірина Павлівна. — Що ти егоїстка? Що не вмієш бути дружиною?
Дмитро нарешті підняв голову:
— Мама права, Свєт. Ти могла б бути м’якшою. Думати не тільки про салон.
У кімнаті запанувала тиша. Світлана повільно оглянула захаращений кабінет, свекруху, зсутуленого чоловіка. Рідний дім раптом здався чужим і некомфортним.
— Що ж, — промовила вона рівним голосом. — Тепер усе ясно.
Повернувшись до свекрухи, Світлана чітко вимовила:
— Більше не смійте називати мене родичкою. Ми чужі люди.
А потім подивилася на чоловіка:
— Ти давно перестав бути партнером. Я просто не хотіла цього помічати.
Схопивши сумку, Світлана вибігла з квартири. За спиною щось гримнуло — здається, свекруха від обурення впустила коробку. На сходовому майданчику Світлана сперлася на стіну, намагаючись перевести дух. У голові стукотіла одна думка: як вона могла бути такою сліпою?
Згадалися перші роки їхнього шлюбу. Тоді Дмитро підтримував її ідею з салоном, допомагав із ремонтом, радів успіхам. А потім… Потім почалися візити свекрухи. Спочатку рідкі, потім усе частіші. І з кожним разом Дмитро ніби втрачав частинку себе, перетворюючись на безвольну тінь матері.
Світлана дістала телефон. Тремтячими пальцями набрала номер старої подруги:
— Олено? Можна я трохи у тебе поживу? Дома… дома я більше не можу.
— Звичайно, приїжджай, — у голосі подруги звучало занепокоєння. — Що сталося?
— Потім розповім. Я скоро буду.
Світлана спустилася у двір. Мрячив дрібний дощ, але вона не поспішала розкривати парасолю. Холодні краплі на обличчі допомагали прийти до тями. Треба було вирішити, що робити далі. Салон, дякувати Богу, записаний на неї. Квартира чоловіка… Що ж, нехай роблять, що хочуть. Вона впорається. Не вперше починає з нуля.
Телефон у сумці завібрував. Дмитро. Світлана скинула виклик і видалила його номер із контактів. Потім подумала й заблокувала ще один — Ірини Павлівни.
Біля зупинки пригальмувало таксі. Світлана сіла на заднє сидіння:
— На Квітневу, будь ласка.
Водій кивнув і рушив. У дзеркалі заднього виду майнула фігура Дмитра — він вибіг з під’їзду. Але Світлана не обернулася. Там, у квартирі, залишилося її минуле життя. Тепер треба будувати нове.
Подруга Олена зустріла її з розпростертими обіймами. Заварила міцний чай, дістала плед і мовчки слухала розповідь.
— Наступного дня поїхала у салон раніше, — Світлана стискала чашку тремтячими пальцями. — Думала, хоч робота відверне. А там Ірина Павлівна на мене чекає. Уявляєш? Зранку примчала.
— І що хотіла?
— Відчитувати почала. Мовляв, як я посміла чоловіка покинути, яка я невдячна. А потім знаєш, що заявила? — Світлана гірко всміхнулася. — Що вони з Дімою вже продали квартиру. І гроші вклали у якийсь бізнес-проєкт.
За тиждень Світлана подала на розлучення. Дмитро намагався телефонувати, писав повідомлення, чатував біля салону. Світлана заблокувала його номер і попросила охоронця не пускати колишнього чоловіка всередину.
— Свєта, давай поговоримо, — Дмитро якось перестрів її біля парковки. — Я все поясню. Мама просто хотіла допомогти…
— Досить, — Світлана відступила на крок. — Ти обрав свій шлях. Тепер живи з цим.
— Я не хотів тебе обманювати. Просто мама сказала…
— Ось саме. Мама сказала. Все життя мама щось говорить, а ти слухаєш. Так і живи з мамою.
Ірина Павлівна теж не припиняла спроб достукатися до колишньої невістки. То слізні повідомлення писала, то спільних знайомих підсилала. А потім почала розпускати плітки.
— Уявляєш, — розповідала адміністраторка Наталія, — приходила вчора постійна клієнтка і питає: правда, що ви салон на гроші чоловіка відкрили? А тепер, мовляв, кинули його без копійки.
Світлана лише махнула рукою:
— Нехай кажуть. Правду знають ті, кому треба.
Час минав. Світлана з головою поринула в роботу. Відкрила другий салон у сусідньому районі, набрала нових майстрів. Дні були заповнені зустрічами, дзвінками, вирішенням сотні дрібних проблем. Тільки ввечері, залишаючись наодинці, дозволяла собі згадувати минуле.
А потім випадково дізналася від спільних знайомих — бізнес-проєкт Дмитра провалився. Усі гроші від продажу квартири зникли. Ірина Павлівна звинувачувала у всьому якогось нечесного партнера, але Світлана здогадувалася: просто чоловік виявився таким самим не пристосованим до справ, як і до сімейного життя.
— Дімі зовсім погано, — якось забігла в салон колишня сусідка. — Живе у матері, роботу знайти не може. А Ірина Павлівна все твердить: от якби дружина підтримала…
Світлана похитала головою:
— Знаєте, я десять років намагалася підтримувати. Готувала, прибирала, гроші заробляла. А у відповідь що отримала? Брехню і зраду.
Минуло два роки. Світлана переїхала у нову квартиру, куплену на власні гроші. У кабінеті повісила фотографію салону в рамці — нагадування про те, чого може досягти людина своєю працею.
Якось, повертаючись з роботи, помітила на лавці біля під’їзду згорблену постать. Ірина Павлівна виглядала старшою.
— Свєта, постривай, — свекруха підвелася їй назустріч. — Я тільки сказати хотіла… Пробач мені. Я ж справді все зруйнувала. Думала, синові допомагаю, а тільки гірше зробила.
— Ви не мені це повинні говорити, — Світлана подивилася на колись грізну свекруху. — Дмитру скажіть. Може, ще не пізно навчити його жити своїм розумом.
Того вечора, сидячи біля вікна з чашкою чаю, Світлана думала про примхи долі. Десять років тому вона мріяла про міцну родину, чоловіка-партнера, розуміючу свекруху. А отримала урок. Неможливо будувати щастя з людиною, яка не вміє приймати рішення й
не варто витрачати сили на тих, хто цього не цінує.
Телефон тренькнув — прийшло повідомлення від Олени:
— Не повіриш! Бачила сьогодні Дмитра в кафе. Сам сидів, резюме писав. Кажуть, нарешті з’їхав від матері.
Світлана усміхнулася. Що ж, вочевидь, кожному свій урок дається у свій час.
Їй — урок незалежності.
Дмитру — урок самостійності.
А Ірині Павлівні — урок того, що надмірна опіка може зруйнувати життя власної дитини.
Світлана відкрила щоденник, переглядаючи плани на завтра. Запис на дев’яту ранку — зустріч із постачальниками, об одинадцятій — співбесіда з новим майстром.
Життя тривало. Тепер вже без огляду на минуле, без чужих вказівок і маніпуляцій. Своя доля, свій шлях, власні рішення.
