Для свекрів я була простою дівчиною з провінції, яка випадково вполювала “золотого хлопчика”. Коли ж з’ясувалося, що я не можу подарувати їм нащадка, свекруха тріумфувала: — Бідність і “пуста ваза”— це занадто великий тягар для нашої родини, Лесю. І саме тоді я знайшла в його телефоні ім’я тієї, яка, на їхню думку, мала все це виправити
Я завжди знала, що для Петра та Олени — батьків мого чоловіка, Кирила — я не була бажаною невісткою. Вони ніколи не вважали мене достатньо хорошою для їхнього сина, їхнього Кирила. Моя родина не мала власного бізнесу, ми не могли похвалитися високим соціальним статусом чи, не дай Боже, маєтками.
Я була простою дівчиною, яка працювала в невеличкій дизайнерській студії. Для них це було замало. Я ніколи не принесла їм тієї фортуни, про яку вони мріяли, а потім, через роки, я не змогла дати їм і онуків. Ці два факти стали вічними, колючими шпильками, які вони не втомлювалися встромляти раз у раз. Їхня постійна зневага супроводжувала наше життя з самого початку.
— Кириле, ти чуєш, що я тобі кажу? — голос пана Петра бринів від обурення, відбиваючись від стін їхньої просторої вітальні. Я стояла трохи збоку, прикидаючись невидимою, але це було неможливо.
— Тату, будь ласка, не починай. Ми прийшли просто повечеряти, — Кирило намагався говорити спокійно, але я бачила, як напружені жили на його шиї.
— Не починай? А коли я маю почати? Коли вже буде пізно, і ти остаточно втонеш у цій посередності, яку сам собі обрав? — Петро різко махнув рукою в мій бік. — Подивися на неї! Чим вона може тобі допомогти? Чим вона корисна? Ти міг одружитися з донькою пана Мирона, вони б дали тобі і фінанси для старту, і зв’язки! А ця… ця Леся… вона може тільки витрачати твої гроші!
Я відчула, як моє обличчя заливає пекучий рум’янець.
— Пане Петре, я заробляю сама, — тихо промовила я, ледве стримуючи сльози.
— Заробляєш? — засміявся він, і цей сміх був гірший за будь-який крик. — Твоїх копійок вистачає лише на твої сукні. Не сміши мене! Нашій родині потрібен спадкоємець. Ти не могла народити дитину за ці десять років! Що ти взагалі можеш дати нашому синові?
Кирило зробив крок до батька.
— Тату, годі! Це моє життя, і я люблю Лесю! Ми самі вирішимо, що нам робити. І Леся не винна, що так сталося з дітьми, — сказав Кирило, його голос зривався.
— Ти її захищаєш? — Петро був приголомшений. — Ти захищаєш невістку, яка навіть дитини не може тобі подарувати, яка привела нашу родину до ганьби? Через неї ми залишимося без продовження роду! Ти сліпий! Тобі потрібна інша жінка, та, яка дасть тобі сина!
Я більше не могла цього чути. Розвернулася і вийшла з кімнати, відчуваючи, як мене просто розриває зсередини.
Наші стосунки з Кирилом розпочалися п’ятнадцять років тому, коли ми були ще студентами в Києві. Це була щира, світла закоханість.
Я — з невеликого містечка під Житомиром, він — син відомого на той час в місті будівельника. Наші світи, здавалося б, були дуже різними, але наші почуття були справжніми. Після закінчення університету ми вирішили одружитися. Я була на сьомому небі від щастя, проте вже тоді відчула холодок.
Перша зустріч із його батьками відбулася на урочистій вечері. Пані Олена, мати Кирила, була жінкою з бездоганною зачіскою та таким поглядом, що пронизував тебе наскрізь. Вона розпитувала мене про мою сім’ю, про батьківський будинок, про їхні професії. Щоразу, коли я відповідала, її тон ставав все більш зневажливим. Я бачила, як вона обмінюється красномовними поглядами з Петром, і розуміла — я не пройшла їхній негласний відбір.
— Ну що ж, Лесю, — сказала вона на прощання з такою інтонацією, ніби я була невдалим експонатом. — Сподіваюся, ти розумієш, яка відповідальність лягає на твої плечі. Ти виходиш заміж за Кирила, а це не просто хлопець. Це наша родина.
Весілля відбулося скромно, на чому наполягли Петро та Олена. Вони вважали, що гучне святкування з “моєю” ріднею буде для них “занадто”. Ми жили в невеликій орендованій квартирі, Кирило працював у батька на фірмі, а я робила перші кроки у сфері графічного дизайну. Кожен візит до свекрів був для мене випробуванням.
— Чому ти не можеш знайти собі нормальну роботу? — питав Петро. — Кирило працює, а ти сидиш у цих своїх “картинках”. Це ж несерйозно. Потрібно заробляти!
— Тату, Леся талановита, вона будує кар’єру, — заступався Кирило.
— Кар’єру? Ти називаєш це кар’єрою? Подивися, скільки вона отримує! Мирослава, донька нашого партнера, вже керує цілим відділом у великій компанії!
З часом я почала уникати візитів до них. Але Кирило наполягав, бо не хотів ображати батьків. Він був хорошим сином, надто хорошим.
Через п’ять років ми купили власну квартиру — звичайно, на частину грошей, які нам “позичили” свекри. І тут почався новий етап тиску.
— Час уже думати про дітей, — Олена почала цю тему одразу, щойно ми переступили поріг нашої нової, але все ще “недостатньо хорошої” квартири. — Ми хочемо онуків. Петро старіє, йому потрібен продовжувач роду, спадкоємець.
Я теж дуже хотіла дитину. Ми намагалися. Йшли роки, а чуда не відбувалося. Ми обійшли лікарів у Києві, потім поїхали за кордон. Діагноз був невтішний. Це було горе, спільне горе, яке мало б нас згуртувати, але для свекрів це стало ще одним приводом для зневаги.
Коли ми повідомили їм про невтішні результати лікування, Петро просто відвернувся. Олена ж була менш стриманою.
— Як? — вона говорила голосом, сповненим драми. — Ти не можеш подарувати нашому синові дітей? Що ти за жінка така? Я ж казала Кирилові, що треба було вибирати дівчину зі здорової, сильної родини!
Кирило намагався пояснити, що проблема може бути і в ньому, що ми спробуємо інші методи, можливо, навіть усиновлення.
— Усиновлення? — Петро майже закричав. — Чужих? Нам потрібна наша, рідна дитинка! А ти, Лесю, довела, що не годна бути невісткою в нашій сім’ї!
Ці слова кололи нестерпно. Я плакала вночі, обіймаючи Кирила, який намагався мене заспокоїти. Він був моєю опорою, єдиною людиною, яка не ставилася до мене, як до порожнього місця. Але з часом навіть він почав втомлюватися від постійного тиску.
Одного разу ми з Оленою поїхали разом за покупками. Вона весь час розповідала мені про те, як важливо підтримувати статус родини.
— Ти, Лесю, повинна розуміти, що несеш відповідальність. Кирило заслуговує на краще. Він міг мати великий будинок, їздити на дорогих машинах, якби не одружився з… ну, з тобою. Ти тягнеш його на дно, — вона говорила це так спокійно, ніби обговорювала прогноз погоди.
Я згадала наші перші роки, коли ми з Кирилом були щасливі, винаймали маленьку квартиру і їли піцу, сидячи на підлозі. Ми не мали грошей, але мали все.
— А я думаю, що він був щасливий, — відповіла я, намагаючись зберегти гідність. — Він був щасливий зі мною, навіть коли ми не мали багато.
— Щастя? Що таке щастя? — Олена презирливо зіщулила очі. — Щастя — це стабільність, це вплив, це продовження роду! А ви дали нам тільки головний біль.
Після тієї розмови я усвідомила, що між нами ніколи не буде миру. Вони бачили в мені лише невдалу інвестицію, порожнє місце. Я не виконала їхньої “програми”: не принесла багатства і не дала онуків.
Останнім часом Кирило почав приходити додому пізно. Він посилався на роботу, на велику кількість проєктів у батька. Але я відчувала, що щось не так. Він став відстороненим, замкнутим. Коли я намагалася поговорити, він відповідав односкладово або уникав розмови.
— Кириле, що відбувається? — запитала я якось увечері, коли він сів на диван, не знімаючи піджака.
— Нічого, Лесю. Втомився. Завтра важлива зустріч, — відповів він, не дивлячись на мене.
Я знала, що він бреше. Ця відчуженість була новою і дуже тривожною. Якось я випадково взяла його телефон, щоб перевірити час, і побачила повідомлення: “З нетерпінням чекаю нашого ранку, мій коханий”. Повідомлення було від жінки на ім’я Катерина.
Мій світ обвалився. Це був не просто обман, це був тріумф його батьків. Вони перемогли. Вони знайшли ту, яка “зможе” дати їм спадкоємця і, можливо, мала кращий фінансовий стан.
Наступного дня я зібрала валізу. Я вирішила, що не буду влаштовувати сцен, не буду кричати. Просто піду. Я залишила на столі коротке повідомлення: “Я знаю. Прощавай”.
Коли я вже стояла біля дверей, зайшов Кирило. Він побачив валізу і моє заплакане обличчя.
— Лесю? Що ти робиш? — його голос був тихим і розгубленим.
— Я йду, Кириле. Я більше не можу. Ти, твої батьки, ця ситуація з дітьми, ця… Катерина. Мені боляче, я більше не витримаю, — промовивши це, я відчула порожнечу.
— Лесю, почекай, — він намагався мене обійняти, але я відсторонилася. — Я… Я знаю, що зробив тобі дуже зле. Але я люблю тебе. Я не знаю, як це сталося. Батьки тиснули, тиснули, я був розгублений…
— Я втомилася бути недостатньо хорошою, Кириле. Втомилася бути сміттям, як сказав твій батько. Я втомилася від того, що не можу дати тобі те, що тобі потрібне, — я вказала на його телефон. — Твоя нова жінка дасть тобі все, що потрібно твоїм батькам. Іди до неї.
Він стояв і дивився на мене, і я бачила в його очах справжній розпач, але це вже не мало значення. Я пішла. Я поїхала до своєї сестри в інше місто.
Через тиждень Кирило приїхав до сестри. Він довго стояв під дверима, просячи мене вийти. Коли я вийшла, він мав вигляд винного хлопчика.
— Лесю, я зробив вибір, — сказав він, дивлячись мені прямо у вічі. — Я залишаю батьківський бізнес. Я залишаю… Катерину. Я не хочу їхньої фортуни, я не хочу спадкоємців, якщо вони коштують мені тебе. Я не можу жити з їхніми правилами. Ходімо додому. Ми почнемо все спочатку, тільки ми. Я найняв адвоката, щоб оформити документи на свою частку в бізнесі. Я віддам батькам їхні позичені гроші. Ми будемо жити на мою зарплату, почнемо з нуля. У маленькій квартирі, де ми були щасливі.
Я дивилася на нього. Чи справді він готовий відмовитися від усього, від комфорту, від сімейного статусу, заради мене? Чи витримає він тиск батьків, які ніколи не пробачать йому такого кроку?
— Кириле, а що скажуть твої батьки? — запитала я, відчуваючи слабкість.
— Вони скажуть багато чого. Але я вже дорослий. Вони не зможуть керувати мною вічно. Я вибрав тебе. Завжди обирав, просто був надто слабким, щоб протистояти їм. Дай мені шанс це виправити. Я покажу тобі, що я гідний тебе.
Я не відповіла. Я досі відчувала сум зради, але в його очах не було брехні, лише відчайдушне бажання повернути мене. Він справді був готовий покинути свій золотий світ, щоб повернутися до мене, до тієї “посередності”, якою я була в очах його батьків.
Я стояла біля вікна, дивлячись на Кирила, який чекав мого рішення. Я досі не знала, що робити. Чи зможу я забути образу? Чи варто ризикувати і знову входити в річку, де течія така сильна, що може знову розлучити нас?
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи дали б ви йому другий шанс?
