Для шлюбу потрібен штамп у паспорті. Для розлучення — сміливість визнати очевидне.
Я дивилася на чашку кави перед собою. Навпроти сиділа Наталка. За вікном жовтневий дощ розмивав перехожих у нечіткі тіні.
— Ти справді хочеш це знати? — запитала вона, зустрівшись зі мною поглядом.
— Більше за все.
Наталка відвела очі. П’ятнадцять років дружби — і ось ми тут, на роздоріжжі, де правда могла зруйнувати все.
— Вони разом уже пів року. Знімають квартиру неподалік від його роботи. — Вона зробила паузу й додала тихіше: — Я бачила їх. Випадково. Вони… вони виглядають як пара, Дашо.
Усередині щось обірвалося — не від самої новини, а від її незаперечності. Я знала. Знаходила чуже волосся на його одязі. Помічала, як зникали гроші зі спільного рахунку. Відчувала незнайомий парфум. Спочатку я гралася в детектива — перевіряла його телефон, поки він був у душі, відстежувала дивні зняття з картки. Потім просто перестала. Так було легше — не знати.
— Чому ти не сказала раніше?
Наталка зітхнула.
— Пам’ятаєш два роки тому, коли я натякнула про те його «відрядження»? Ти місяць зі мною не розмовляла. Сказала, що я заздрю твоєму шлюбу.
Сором обпік мене зсередини. Я справді так сказала. Я обрала зручну брехню замість важкої правди.
— Мені було соромно, — зізналася я. — І зараз дивне відчуття. У нас іпотека і платити ще довго. Спільний бізнес. Синові сім, він обожнює батька. А його мати…
— А до чого тут його мати?! — Наталка не витримала. — Вісім років вона тебе зводить зі світу, а ти посміхаєшся й робиш вигляд, що все нормально. Скільки ще?
Я мовчала. Перед очима спливла сцена весілля: РАЦС, свекруха — маленька жінка з крижаними очима — нахилилася до мене й прошепотіла з усмішкою: «Ну, для першої дружини згодиться». Тоді я вирішила, що це жарт.
— Хто вона? — спитала я, ковтаючи вже холодну каву.
— Керівниця відділу маркетингу в їхній компанії. Здається, Віка. Тридцять два роки їй десь.
На шість років молодша за мене. Без дітей. Без іпотеки. Без проблем. Я уявила їх: Віталій приносить їй каву в ліжко, сміється з її жартів, дивиться закоханими очима — усе те, що колись було нашим.
— Розлучення з чоловіком, який живе подвійним життям, — це не кінець світу, — тихо додала Наталка.
— Легко казати, коли не твоє життя летить шкереберть, — відповіла я і одразу пошкодувала. — Пробач. Я не це мала на увазі.
Наталка накрила мою руку своєю.
— Знаєш, що найгірше в розлученні? Не суди, не гроші і навіть не свекруха. А момент, коли ти визнаєш собі, що всі ці роки обманювала себе. Жила в ілюзії. Це… дуже важко.
Я уважніше подивилася на неї.
— Ти говориш так, ніби…
— Так, — вона ледь усміхнулася. — Три роки тому. Схожа історія. Тільки без свекрухи й з меншою іпотекою.
Вдома я відкрила фотоальбом. Наше весілля. Медовий місяць у Греції — ми стоїмо біля моря на заході сонця, його рука на моїй талії. Перший рік шлюбу — маленька орендована квартира, полиці, зроблені власноруч, щасливі обличчя. Потім з’явився Сашко. Я — виснажена, але щаслива в материнстві, Віталій — гордий, з букетом білих троянд.
А ось тут тріщина вже помітна. Мій день народження п’ять років тому. Віталій запізнився на дві години. Сказав, що затримався на роботі. Від нього пахло жіночими парфумами. На фото я натягнуто усміхаюся, він дивиться вбік. А між нами — його мати з тріумфальною усмішкою.
Я пробачила першу зраду. Він плакав, клявся, що це нічого не означало. Випадковість, слабкість, більше ніколи. Я повірила — дуже хотіла повірити. Ми ходили до сімейного психолога, забронювали поїздку в готель в інше місто.
Другу його коханку я не пробачила. Я її прийняла — мовчки, без сварок. Він навіть не здогадувався, що я знаю. Я була в декреті, по вуха в боргах. Розлучення здавалося розкішшю.
Третьої я навіть не помітила. Або четвертої. Я збилася з рахунку. Просто звикла жити з порожнечею всередині й усміхатися, коли він повертався додому.
О дев’ятій вечора Віталій подзвонив.
— Привіт. Я сьогодні затримаюся. Проєкт горить, сама знаєш.
Його голос був буденним, ніби він замовляв піцу, а не будував паралельне життя.
— Я знаю, де ти, — сказала я з дивовижним для себе спокоєм. — І з ким.
Пауза. Було чути його дихання, потім шелест — напевно, він відійшов від своєї… Віки.
— Про що ти говориш? — нарешті сказав він.
— Про квартиру, яку ви знімаєте. Про поїздки разом. Про гроші, які ти береш із нашого рахунку на своє друге життя.
Тиша. Я фізично відчувала, як розсипається картковий будиночок його брехні.
— Нам треба поговорити, — сказав він. — Я зараз приїду.
— Ні, — перебила я. — Завтра. О другій. Удома. І попередь, будь ласка, свою маму, що ця розмова — тільки між нами.
Я вимкнула телефон і сповзла по стіні на підлогу. Усередині все тремтіло. Сльози нарешті прорвалися, і я ридала, закриваючи обличчя руками. Чому? Що я зробила не так? Я була недостатньо красивою? Недостатньо пристрасною? Недостатньо цікавою?
Телефон задзвонив знову. Я подумала, що це Віталій. Але це була свекруха.
— Дашенько, що сталося? — її голос звучав стурбовано, але я вловила ледь приховану переможну нотку. — Віталій так схвилювався, подзвонив мені!
Вісім років вона чекала цього моменту. Вісім років підточувала наш шлюб, втручалася, критикувала — спочатку за кар’єру («яка жінка працює, коли чоловік може утримувати?»), потім за її відсутність («сидиш удома на шиї в мого синочка»).
— Поговоримо завтра, Ольго Олександрівно. Усі разом.
— Але що сталося? Ти якась дивна.
Я глибоко вдихнула.
— Сталося те, що ваш син живе подвійним життям. І я більше не маю наміру це терпіти.
— Моя дорога, всі чоловіки такі, — голос став солодким. — Вони як діти, іноді їм треба розважитися. Ти ж розумна жінка, маєш це розуміти.
— Я розумію лише одне: або він справді обирає сім’ю — без подвійного життя, або я подаю на розлучення.
— Розлучення?! — вона майже закричала. — Ти збожеволіла? А іпотека? А бізнес? А Сашко? Ти зруйнуєш життя своєму синові!
— Його життя зруйнує не розлучення, а батьки, які зраджують одне одному, — здивувалася я власному спокою. — Доброї ночі, Ольго Олександрівно.
Я не спала всю ніч. Продумувала, що скажу Віталію. Складала план. Згадувала наше життя — у ньому було багато хорошого. Коли все пішло не так? Після появи Сашка? Чи раніше? Можливо, ми були приречені від самого початку?
О другій годині дня пролунав дзвінок у двері. Віталій стояв на порозі — розпатланий, неголений, із винуватим поглядом. За його спиною маячила свекруха.
— Я ж просила… — почала я, але Ольга Олександрівна вже прошмигнула в квартиру.
— Це сімейна справа, — відрізала вона. — А я — частина сім’ї.
Я подивилася на Віталія — він опустив очі. Як завжди. Хлопчик, який так і не став чоловіком.
— Гаразд, — сказала я. — Поговоримо всі разом.
Ми сіли на кухні. Віталій — навпроти мене, свекруха — між нами, мов суддя у фіналі чемпіонату.
— Отже, — почала я. — Ситуація проста. Ти, Віталію, вже пів року живеш з іншою жінкою. Знімаєш квартиру. Їздиш із нею у відпустки. Витрачаєш наші спільні гроші.
— Це неправда! — обурилася свекруха. — Хто тобі таке наговорив?
— Це правда, мамо, — тихо сказав Віталій. — Я… заплутався.
Ольга Олександрівна замовкла. Її обличчя стало кам’яним.
— Ти їй зраджуєш?
— Так, — він нарешті підвів на мене очі. — І не вперше.
— І ти вважаєш це нормальним? — у голосі матері прозвучало здивування.
— Ні, але… — він ніяково глянув на мене. — Я не хотів. Просто так сталося. Я заплутався.
Я дивилася на них, ніби була стороннім спостерігачем.
— Заплутався? — перепитала я. — Вісім років шлюбу. Син. Спільна квартира, бізнес. І ти — «заплутався»?
— Я тебе люблю, — він потягнувся до моєї руки, але я відсахнулася.
— Не треба. Це лише слова. Ти роками мені брехав. Клявся, що більше ніколи — і робив те саме знову. Я більше не можу.
— Що ти пропонуєш? — тихо спитав він.
Я дістала аркуш, який підготувала заздалегідь.
— У тебе два варіанти. Перший: ти негайно припиняєш ці стосунки. Ми йдемо до сімейного психолога. Починаємо з нуля — з повною чесністю. І без твоєї мами в наших справах.
Свекруха здригнулася, але промовчала.
— Другий, — я зробила паузу, — ти з’їжджаєш. Ми подаємо на розлучення. Спокійно, без сварок і образ. Ділимо бізнес, вирішуємо питання з квартирою. І головне — не використовуємо нашого сина як інструмент. Сашко ні в чому не винен.
Віталій мовчав. Ольга Олександрівна дивилася на нього напружено, ніби намагаючись змусити зробити «правильний» вибір поглядом. Але її вплив на мене вже не діяв. Я була по інший бік.
— Я… — він потер обличчя. — Не знаю. Мені треба подумати.
— У тебе є один день, — спокійно сказала я. — Завтра в цей самий час я хочу почути відповідь.
— Дашо… — його голос зірвався. — Я не хотів усе зруйнувати. Просто… чогось бракувало. Тепла, легкості. Я застряг між обов’язком і бажанням.
— Тепло й легкість — це не те, що хтось тобі дає. Це те, що створюють удвох. А ти давно нічого не створюєш — лише руйнуєш. Тихо, поступово, цеглина за цеглиною.
Він опустив голову. Ольга Олександрівна хотіла щось сказати, але я підняла руку.
— Досить. Рішення — завтра. А зараз ідіть.
Я зачинила за ними двері, сперлася на них спиною й заплющила очі. Було важко. Увечері я приготувала вечерю собі й Сашкові. Він захоплено розповідав, як на уроці малювання намалював дракона й як учителька сказала, що в нього є талант.
— Мамо, тато сьогодні не прийде?
— Ні, сонечко, сьогодні тато ночує в іншому місці. Але він подзвонить, добре?
— Ви посварилися?
Я на мить зупинилася, потім сіла навпроти нього й узяла за руку.
— Ми з татом зараз вирішуємо важливі речі. Але ти маєш знати — ми тебе дуже любимо. І завжди будемо поруч, навіть якщо щось зміниться.
Він кивнув. У його очах було ще не розуміння, а прийняття — дитяче, щире.
Тієї ночі я знову не спала. Але цього разу — не від страху. Від рішучості. Я знала: як би не склалося завтра, вороття вже не буде. І це було найкраще, що могло зі мною статися.
Наступного дня він так і не подзвонив. І я раптом зрозуміла: мовчання — теж відповідь. Я допила холодну каву, вимила чашку й поставила її сушитися. У цій простій дії було більше чесності, ніж у всіх його словах за останні роки. Я більше не чекала. Не вмовляла. Не рятувала.
Для шлюбу потрібен штамп у паспорті. Для розлучення — сміливість визнати очевидне. І цього разу сміливості мені вистачило.
