Для батьків я була їхнім “квитком до гідного життя”. Усе, що їм потрібно було зробити, це видати мене заміж за багатого Євгена, який би просто “заплатив” за їхній спокій. Я усвідомила, що моє весілля — це не свято, а рішення їхньої фінансової проблеми, яке врятує сім’ю
— Достатньо! — голос мого батька, Віктора, пролунав у їдальні, як грім серед ясного неба. Він ляснув долонею по столу, аж дзенькнув кришталевий графин. — Ти не маєш права відмовлятися!
Я відчула, як моє тіло зацепеніло, а погляд матері, Дарини, — сповнений холодної рішучості, — прикував мене до місця.
— Це моє життя, тату, — прошепотіла я, ледве володіючи власним голосом.
— Ні! — Віктор нахилився до мене, його обличчя почервоніло від гніву. — Це наш шанс. Тобі двадцять два, а ти досі живеш у своєму вигаданому світі. Цей шлюб — єдиний спосіб, щоб ми нарешті зажили гідно!
— А як щодо мого щастя?
— Щастя… — він презирливо проговорив це слово. — Щастя — це коли є гроші. Наші борги, твоє навчання, це все коштує. Навіть не думай про відмову! Завтра ти їдеш до нього, і ти будеш усміхатися. Ти все зрозумієш, коли поживеш у розкоші, а не в цій «коробці».
Я тоді просто дивилася на нього, на людину, яку мала б любити і поважати, але відчувала лише спустошення. І зрозуміла: для них я — лише товар.
Мої батьки, Віктор і Дарина, завжди жили з мрією про краще життя. Вони не були бідними, але завжди порівнювали себе з тими, хто мав більше, і це їх просто знищувало. Я пам’ятаю, як вони збирали кожен карбованець, щоб відправити мене до престижного університету в Києві. Не тому, що вірили в мої здібності, а тому, що «диплом зі столиці» мав стати їхнім «золотим квитком». Але після п’яти років навчання і шалених витрат, їхні фінансові справи стали просто критичними. І ось, у цьому витонченому, але обтяженому боргами, світі, з’явився він — пан Євген.
Пан Євген був не просто заможною людиною. Він був справжнім магнатом, власником великої будівельної компанії. Йому було майже шістдесят, він був вдівцем і мав репутацію людини, яка звикла отримувати те, що хоче. Батько познайомився з ним через якісь свої «ділові зв’язки», і дуже швидко вони уклали, як тепер я розумію, негласну угоду.
Одного вечора, повернувшись додому після чергової безрезультатної співбесіди, я застала їх обох у вітальні. Вони сиділи, осяяні тьмяним світлом настільної лампи, а на столі лежали якісь папери.
— Мирославо, рідна, присядь, — мати говорила таким м’яким тоном, якого я не чула вже давно.
— Щось трапилося? — я відчула тривогу.
— Трапилося диво! — Віктор не стримав ентузіазму. — Ти познайомишся з одним дуже впливовим бізнесменом. Він дуже зацікавлений у… — батько на мить завагався, — у нашій родині.
— Він зробить інвестиції в твій новий проєкт? — я знала, що батько вже кілька років мріє про власну справу.
— Ні, люба. Він зацікавлений у тобі, — мати взяла мене за руку, її дотик був незвичним. — Він шукає дружину.
У мене в голові запаморочилося. Якось дивно було чути таке.
— Але я… я ж не шукаю чоловіка. Я тільки-но закінчила навчання, хочу знайти роботу за фахом, — мені хотілося, щоб цей розмова якнайшвидше закінчилася.
— Забудь про цю дурницю, — Віктор відмахнувся. — Робота за копійки — це не для тебе. Він тебе забезпечить. Ти житимеш у розкоші. Його маєток у Карпатах, квартира в центрі міста, дорогі машини… Ти зможеш подорожувати. І, найголовніше, він погасить усі наші борги. До останньої копійки.
Мене охопила хвиля обурення.
— Ви продаєте мене?
— Не кажи так! — мати раптом підвищила голос. — Ми даємо тобі шанс! Ти витягнеш нас із цього. Ти повинна. Це наш обов’язок перед тобою — забезпечити тобі таке майбутнє. І твій обов’язок перед нами — подякувати і погодитися.
Ці слова важко на мене подіяли. Я не пам’ятаю, як пройшли наступні тижні. Були зустрічі з паном Євгеном — у дорогих ресторанах, у його величезному, пригнічуючому своєю розкішшю, будинку. Він був ввічливий, галантний, але його погляд… Він оцінював мене, як витвір мистецтва, який він купує для своєї приватної колекції. Він розмовляв зі мною про мистецтво і політику, а я бачила, як мої батьки просто світилися від щастя, спостерігаючи за цим.
Я намагалася поговорити з ними, благала, сперечалася. Все було марно.
— Мирославо, — сказала мені мати одного ранку, — нам потрібні ці гроші. Потрібні. Інакше ми втратимо наш будинок. Ми підемо по світу. Ти ж не хочеш цього, правда?
Одного разу я навіть ризикнула поговорити з Євгеном сам на сам, коли ми гуляли в його саду.
— Пане Євгене, — я намагалася говорити спокійно, — чи розумієте ви, що це шлюб з примусу?
Він зупинився, і його сірі очі подивилися на мене без жодного почуття.
— Мирославо, моя люба, не будь наївною. У нашому світі немає нічого, крім угоди. Твої батьки отримують стабільність і гроші, я отримую молоду, гарну дружину, яка підійде для мого статусу. А ти? Ти отримуєш безбідне життя, про яке інші можуть лише мріяти. Я не збираюся тебе ображати чи обмежувати. Просто будь моєю дружиною на публіці, і роби те, що я прошу. З часом ти звикнеш. Усі звикають.
Його відвертість була гірша за будь-яку брехню. Вона розбила мої останні ілюзії.
Весілля відбулося за пів року. Це була пишна церемонія в одному з найкращих готелів міста. Я була в дорогій білій сукні, але відчувала себе приреченою. Мої батьки сяяли. Віктор обіймав мене і шепотів:
— Молодець, доню. Ти врятувала нас.
Після весілля ми переїхали в його розкішний маєток. Я жила, як у золотій клітці. До моїх послуг були водій, прислуга, особистий помічник. Я могла купувати, що завгодно. Але я була самотня. Євген був постійно зайнятий справами. Він приходив пізно, інколи просто засинав у своєму кабінеті. Наші розмови були короткими, формальними.
Одного разу я спробувала знайти собі роботу. Мене запросили на співбесіду в галерею. Я була щаслива, що знайшла хоч якусь можливість вирватися. Але коли я повернулася додому, Євген уже знав про це.
— Ти з глузду з’їхала? — його голос був не підвищеним. — Моя дружина не працює за мізерну зарплату. Це опускає мій статус. Я дав тобі все. Що тобі ще потрібно?
— Мені потрібне моє життя, — відповіла я, ледве стримуючи сльози.
— Твоє життя — це тут, зі мною, — він сів і жестом показав мені на місце поруч. — Якщо ти хочеш чимось займатися, організуй благодійний фонд. Я виділю кошти. Це буде корисно для нашої репутації.
І я підкорилася. Я створила фонд. Я почала їздити країною, допомагати. Це була єдина віддушина.
Одного разу, через рік після весілля, я зустріла свого батька в торговому центрі. Він виглядав значно краще, одягнений у дорогий костюм. Він підійшов до мене з радісною усмішкою.
— Мирославо! Як ти?
— Добре, тату. Як мама?
— Чудово! Ми купили нову машину, ти бачила? І Віктор нарешті розпочав свій проєкт. Ти ж знаєш, Євген нас дуже підтримав. Він дуже шляхетний чоловік.
— Я рада за вас, — мої слова були гіркими.
— Чого ти така холодна? — він помітив мій тон. — Ти щось ображаєшся? Але подивись, у тебе є все! Ти живеш, як королева.
— А ви за мої гроші живете, як королі, — я не витримала. — Ви використали мене.
Віктор подивився на мене з неприхованим роздратуванням.
— Ти не цінуєш те, що маєш. Ти наша донька, і ти повинна була допомогти. Всі так роблять. Просто живи, як ми тобі радили. Забудь про свої дурниці.
У той момент я зрозуміла, що вони ніколи не зрозуміють мого болю. Для них я завжди буду лише інструментом для досягнення цілей.
Я живу в цьому маєтку вже третій рік. Євген інколи питає мене:
— Ти щаслива?
Я завжди відповідаю:
— Я вдячна.
Він сприймає це за «так».
Я маю все: гроші, розкіш, повагу в суспільстві, завдяки його статусу. Я роблю справді важливу роботу в своєму фонді. Мої батьки щасливі, вони нарешті відчули себе на «висоті».
Я змусила себе прийняти ці обставини. Замість того, щоб страждати вдома, я спрямувала свою енергію на допомогу іншим. Я знайшла своє місце не як дружина Євгена, а як волонтер і організатор, яка використовує ці ресурси для добрих справ. З часом я стала більше цінувати ту свободу дій, яку дають мені гроші, ніж обурюватися втраченою свободою вибору. Хоча інколи, дивлячись на себе в дзеркало, я бачу не себе, а лише гарну, дорогу вітрину.
Інколи мені хочеться просто зібрати валізу і піти, але я боюся. Боюся залишитися без нічого, бо Євген не дасть мені нічого, якщо я піду від нього без його дозволу. Боюся розчарувати батьків, хоча вони вже зробили це зі мною.
Я дивлюся на себе в дзеркало. Гарна жінка в дорогих прикрасах. Хто я? Дружина магната? Чи просто золота клітка?
— А що б ви зробили на моєму місці? Чи є у мене вибір, окрім як жити цим «золотим» життям, яке мені обрали інші?
