— Дівчину я вигнала, а твою квартиру здала! Навіщо їй пустувати, поки ти у відрядженні? — заявила мати
Той день Анна запам’ятала назавжди. Звичайний недільний ранок, сонячні промені пробивалися крізь тюль, підсвічуючи крихітні пилинки у повітрі. Анна заварювала улюблений чай Кирила, коли той увійшов на кухню з телефоном у руках і розгубленим виразом обличчя.
— Уявляєш, така справа… — Кирило сів на край стільця, ніби вагаючись із важливими словами. — Мені запропонували відрядження. На три місяці.
Анна поставила чашку на стіл:
— Куди?
— До Львову. Проєкт важливий, відмовитися не можу. Та й зарплату обіцяють у півтора рази вищу.
Анна кивнула. За два роки спільного життя вони навчилися розуміти одне одного без зайвих слів. Кирило працював інженером, і такі відрядження були частиною його професії. Щоправда, зазвичай вони тривали не довше тижня.
— Коли виїжджаєш? — Анна намагалася говорити спокійно, хоча думка про три місяці самотності вже починала її тривожити.
— За тиждень, — Кирило встав і підійшов до дружини. — Аню, ти ж впораєшся? Із квартирою, з усім? Я знаю, що впораєшся.
Анна усміхнулася. Звісно, впорається. Ця квартира, хоча й дісталася Кирилу у спадок від бабусі, давно стала їхнім спільним домом. Вона пам’ятала, як два роки тому вони разом вибирали нові шпалери, сперечалися щодо кольору ламінату, раділи кожній дрібничці, купленій для оселі. Тепер у кожному куточку відчувалася часточка їхнього життя: фікус на підвіконні, який вони врятували від засихання, колекція магнітів на холодильнику з місць, де вони побували разом, старе крісло-гойдалка, яке Анна власноруч відреставрувала.
— Звичайно, впораюся. Буду поливати квіти, провітрювати кімнати і стежити, щоб на твоїх книжках не накопичувалася пил.
Кирило обійняв її:
— Я навіть не сумніваюся. Тільки ось…
— Що?
— Мамі поки не казав. Може, сам скажу перед від’їздом?
Анна напружилася. Тетяна Іванівна, мати Кирила, була окремою історією. З першого дня знайомства свекруха дала зрозуміти, що невістка їй не до вподоби. «Занадто проста дівчина», «без особливих перспектив», «міг би знайти когось кращого» — ці слова, кинуті нібито між іншим, образили Анну. Особливо зважаючи на те, що сама Тетяна Іванівна працювала звичайним бухгалтером у будівельній фірмі.
Новина про відрядження Кирила дійшла до його матері швидше, ніж він сам планував. Уже наступного дня вона зателефонувала Анні.
— Анечко, — голос свекрухи аж сочився медовою улесливістю, що саме по собі було тривожним знаком. — Як же так? Кирюша їде, а ти залишишся сама у такій великій квартирі?
— Все гаразд, Тетяно Іванівно. Я впораюся.
— Авжеж, авжеж, — у слухавці пролунав характерний усміх. — Тільки не забувай, що це, зрештою, квартира мого сина. Як мати, я просто зобов’язана доглядати за його майном.
Анна міцніше стиснула телефон:
— Кирило мені довіряє. І потім, ми ж не чужі люди, ми одружені.
— Ах, мила моя, — Тетяна Іванівна знову хмикнула, — два роки — це не термін. Всяке буває. Я буду заходити, перевіряти, чи все в порядку.
Через тиждень Кирило поїхав. Перші дні минули спокійно. Анна працювала у видавництві, редагувала тексти, поверталася додому, телефонувала чоловікові. Тетяна Іванівна з’явилася раптово, без попередження. Вперше вона прийшла через десять днів після від’їзду сина.
— Вирішила перевірити, як ти тут, — свекруха оглянула передпокій. — О, дивлюсь, взуття розкидане. Кирюша любить порядок, ти ж знаєш.
Анна прослідкувала за поглядом свекрухи: дві пари її туфель стояли рівно на полиці для взуття.
— А що не так із взуттям?
— Ну як же, — Тетяна Іванівна пройшла у вітальню, проводячи пальцем по полицях. — При Кирилові ти старалася, лад наводила, а тепер розслабилася?
Такі візити стали регулярними. Свекруха приходила два-три рази на тиждень, завжди без попередження. Вона перевіряла чистоту, зазирала у шафи, хитала головою, слідкували, щоб у квартирі не було сторонніх. Анна намагалася зберігати спокій, але з кожним днем це ставало дедалі важче.
Одного вечора, повернувшись з роботи, Анна виявила у квартирі незнайому жінку. Та стояла посеред вітальні з блокнотом у руках.
— А ви хто? — Анна застигла у дверях.
— Добрий день! Я рієлтор, оглядаю квартиру. Тетяна Іванівна сказала, що можна, — жінка у строгому костюмі продовжувала щось записувати у блокнот.
Анна різко відчинила вхідні двері:
— Прошу вас залишити квартиру. Негайно.
— Перепрошую — рієлтор розгублено кліпнула.
— Геть! — Анна вперше у житті підвищила голос на сторонню людину.
Коли за рієлторкою зачинилися двері, Анна без сил опустилася на банкетку у передпокої. Руки тремтіли. Телефон у сумці розривався від дзвінка.
— Аню, ти чому вигнала рієлтора? — голос Тетяни Іванівни звучав обурено. — Я ж домовилася про перегляд!
— Тетяно Іванівно, який ще перегляд? Це наша квартира!
— Отож-бо, квартира Кирила. А ти там сама живеш, займаєш стільки місця. Я вирішила, що потрібно здати її хорошим людям.
Анна схопилася на ноги:
— Ви не маєте права! Кирило…
— Кирило — мій син, — відрізала свекруха. — І я краще знаю, що для нього добре. Чекай, я зараз приїду.
Через пів години Тетяна Іванівна дійсно приїхала. З двома величезними сумками.
— Так, дівчинко, — свекруха безцеремонно зайшла до квартири. — Я тут поживу, поки Кирюша не повернеться. Простежу за порядком.
— Ні! — Анна загородила прохід до кімнати. — Ви не можете…
— Можу, — Тетяна Іванівна відсунула невістку. — І буду. Хтось же має доглядати за майном сина.
Наступного тижня Анні було ще важче. Тетяна Іванівна командувала, критикувала, переставляла речі. Анна поверталася з роботи й не впізнавала власний дім.
— Твої книги займають занадто багато місця, — якось увечері заявила свекруха. — Я їх поскладала у коробки.
Анна відкрила шафу — її улюблені книги, які вони з Кирилом збирали разом, були звалені у картонні ящики.
— А ці фотографії, — Тетяна Іванівна вказала на стіну, де висіли їхні весільні знімки, — я прибрала. Занадто похмурі.
Анна набрала номер Кирила.
— Кириле, твоя мама… — голос тремтів. — Вона живе у нас, переставляє речі, викидає мої книги…
— Аню, ну що ти як мала? — чоловік говорив втомлено. — Мама просто хоче допомогти. Потерпи трохи, гаразд?
— Але вона намагалася здати квартиру!
— Мамо, це правда? — Анна перемкнула телефон на гучний зв’язок.
— Кирюшо, я просто подумала, що квартира велика, пустує. Можна було б здати одну кімнату, — Тетяна Іванівна миттєво змінила тон. — Я ж про тебе дбаю, синочку.
— Ну от бачиш, Аню, — у голосі Кирила почулося полегшення. — Все не так страшно. Не сваріться поки мене немає, добре?
Дзвінок урвався. Анна зрозуміла — чоловік їй не вірить.
А за два дні стало ще гірше.
Повернувшись з роботи, Анна побачила, що її речі акуратно складені у чемодани та в коробки, які стояли у коридорі.
— Що це? — Анна втупилася на свекруху.
— Я навела лад, — Тетяна Іванівна сиділа у кріслі, гортала журнал. — У спальні тепер житиме порядна сім’я. Я вже домовилася.
— Яка ще сім’я?
— Я здала квартиру. Вони приїдуть завтра. А ти можеш поки пожити у подруги.
Анна стояла, не вірячи власним вухам. Те, що відбувалося, здавалося якимось сном.
— Тетяно Іванівно, це незаконно. Ви не маєте права…
— Я мати Кирила, — свекруха відклала журнал. — І поки він у відрядженні, я відповідаю за його майно. Нові мешканці — порядні люди, платитимуть хороші гроші. А ти… — вона зміряла Анну поглядом. — Ти ніхто. Просто живеш тут на пташиних правах.
— Я дружина вашого сина!
— Дружина… — Тетяна Іванівна усміхнулася. — Два роки — не термін. Всяке буває.
У цей момент у двері подзвонили. На порозі стояла молода пара — чоловік і жінка з валізами.
— Добрий вечір! Ми за оголошенням, — жінка привітно усміхнулася. — Тетяна Іванівна сказала, що можна заселитися сьогодні.
— Ні! — Анна загородила прохід. — Це якась помилка. Квартира не здається.
— Як це не здається? — чоловік насупився. — Ми вже домовилися, гроші перевели…
— Перевели? — Анна обернулася до свекрухи. — Ви вже взяли гроші?
Тетяна Іванівна підвелася з крісла:
— Звісно. Аванс за два місяці, все чесно. Проходьте, влаштовуйтеся, — вона жестом запросила пару всередину. — А ти, Аню, не влаштовуй сцен. Забирай речі й іди.
Анна схопила телефон, набираючи номер Кирила. Гудки… гудки… автовідповідач. Вдруге — те саме.
— Він на важливій нараді, — задоволено повідомила Тетяна Іванівна. — Я дізнавалася. До вечора не звільниться.
Нові мешканці ніяково переминалися у передпокої, не знаючи, як реагувати на ситуацію.
— Послухайте, — Анна повернулася до них. — Ця жінка не має права здавати квартиру. Вона не власниця. Квартира належить моєму чоловікові, Кирилу. Вас ошукали.
— Отож бо! — підвищила голос Тетяна Іванівна. — Моєму сину! А не тобі. І я, як мати, маю повне право розпоряджатися його майном. Кирило мені довіряє. А ти… ти просто заважаєш.
Анна схопила сумку:
— Я їду у поліцію.
— Давай-давай, — свекруха відверто насміхалася. — Розкажи їм, як ти тут самовільно оселилася.
Це був важкий удар.
— Я все одно не піду, — твердо сказала вона. — Це наш дім. Мій і Кирила.
— Не хвилюйся, підеш, — Тетяна Іванівна витягла з сумки якісь папери. — Я вже про все подбала. Ось, поглянь — заява до поліції про те, що якась громадянка незаконно проживає у квартирі мого сина. І ще скарга від сусідів на шум і сварки. Тож обирай: або йдеш сама, або тебе виведуть під руки.
Анна опустилася на банкетку. У голові шуміло. Як таке можливо? Як вона може так чинити із дружиною власного сина? У паспорті є штамп, значить я законна дружина й маю права жити у квартирі чоловіка.
Тремтячими руками Анна знову набрала номер Кирила. Цього разу чоловік відповів після першого гудка.
— Кириле, слухай мене уважно, — Анна намагалася говорити чітко, хоча голос зрадницьки дрижав. — Твоя мати здала нашу квартиру. Тут стоять люди з валізами. Вона взяла у них гроші й вимагає, щоб я виїхала.
— Що?! — у трубці почувся звук відсуваного стільця. — Зачекай, я вийду з кабінету.
За кілька секунд Кирило заговорив знову:
— Дай трубку орендарям.
Анна простягнула телефон розгубленій парі:
— Поговоріть із власником квартири.
Розмова тривала кілька хвилин. З’ясувалося, що Тетяна Іванівна представилася власницею житла й взяла з них передоплату за два місяці.
— Я приїду найближчим потягом, — голос Кирила тремтів від напруження. — Будь на зв’язку.
Через дев’ять годин таксі зупинилося біля під’їзду. Кирило піднявся на поверх, тримаючи в руках робочу сумку. Проте додому він не потрапив. Орендарі вмовили Тетяну Іванівну змінити замки, щоб ніхто їх не турбував. Тож, чоловік поїхав прямо до матері додому.
— Мамо, — Кирило подивився на Тетяну Іванівну, яка сиділа у кріслі. — Що ти влаштувала?
— Кирюша! — свекруха підхопилася. — Чому не попередив? Я б тебе зустріла…
— Де гроші, які ти взяла за квартиру?
— Синку, я ж для тебе старалась, — Тетяна Іванівна намагалася виправдатися. — Квартира пустувала, а так би хоч прибуток був. І взагалі, твоя ця Анна, — зовсім від рук відбилася. Я слідкувала за порядком, а вона тільки сварки влаштовувала.
— Мамо, — Кирило вперше в житті підвищив голос на неї. — Ти виставила мою дружину з нашого дому. Ти ошукала людей. Ти порушила закон. Поверни гроші. Негайно.
Тетяна Іванівна зблідла:
— Як ти смієш так розмовляти зі своєю матір’ю? Я все життя…
— Гроші, мамо.
Свекруха відкрила сумку, дістала конверт:
— Ось. Тільки не розумію, чому ти захищаєш цю… — вона не встигла договорити, як Кирило пішов.
Чоловік повернувся у квартиру, віддав гроші орендарям, перепросив за поведінку своєї матері та наполягав на їхньому переїзді. Орендарі отримали свої гроші назад і пішли. У квартирі запала тиша.
Кирило відправився на роботу до Анни:
— Пробач мені, — він обійняв дружину. — Я мав відразу тобі повірити.
Але Анна відсторонилася:
— Я переїжджаю до Каті.
— Навіщо? Мама більше тут не з’явиться, обіцяю.
— Справа не у твоїй мамі, — Анна похитала головою. — Справа в тобі. Ти не захистив мене, коли вона почала керувати у нашому домі. Ти не повірив мені, коли я просила про допомогу. Ти дозволяв їй ображати мене два роки.
— Я все виправлю!
— Ні, Кириле. Вже не виправиш.
Анна зібрала найнеобхідніше й того ж вечора переїхала до сестри. Катя, вислухавши всю історію, тільки похитала головою:
— Залишайся, скільки потрібно. Диван твій.
Наступний тиждень минув, як у тумані. Анна ходила на роботу, поверталася до Каті, знову й знову перебираючи в думках події останніх днів. Кирило телефонував щодня, надсилав повідомлення. Навіть Тетяна Іванівна з’явилася — написала довгого листа, в якому звинувачувала невістку у тому, що та зруйнувала її стосунки з сином.
— Уяви собі, — Анна показала Каті телефон, — пише, що я налаштувала Кирила проти неї. Що вона хотіла якнайкраще.
— Класика, — відповіла подруга. — Спочатку влаштовує сварку, а потім вдає із себе потерпілу.
У п’ятницю ввечері у двері подзвонили. На порозі стояв Кирило з величезним букетом.
— Поговоримо? — він простягнув квіти.
— Заходь, — Анна відступила вбік. — Катя пішла в магазин.
Вони сіли на кухні. Кирило нервово крутив у руках чашку з чаєм.
— Я все обдумав, Аню. Ти права — я винен. Всі ці роки я закривав очі на поведінку мами. Мені здавалося, що простіше промовчати, ніж сперечатися.
— І чим це закінчилося?
— Знаєш, — Кирило поставив чашку, — коли я побачив твої речі в коридорі, мене наче по голові вдарили. Я раптом зрозумів, що наробив. Мама… вона завжди була владною. Після розлучення з батьком вона вчепилася в мене й нікуди не відпускала, ніби я її власність. Я звик поступатися, лише б не сваритися.
Анна мовчала. За вікном моросив дощ, краплі стікали по склу, розмиваючи вечірні вогні.
— Тепер вона не розмовляє зі мною, — продовжив Кирило. — Каже, що я зрадив рідну матір заради чужої людини. Знаєш, що дивне? Я відчуваю полегшення. Вперше у житті мені не треба виправдовуватися, вибачатися, погоджуватися.
— А я? — тихо спитала Анна. — Що відчувала я всі ці роки?
Кирило опустив голову:
— Пробач, я не думав, що моя поведінка так ображала тебе.
Анна похитала головою:
— Ти був сином. Хорошим, слухняним сином. Але поганим чоловіком.
— Я можу змінитися.
— Можеш. Але без мене, — Анна встала. — Я подала на розлучення, Кириле. Документи прийдуть днями.
— Через один випадок?
— Ні. Через сотні дрібних випадків, коли ти обирав спокій мами замість мого. Через тисячі моментів, коли я почувалася чужою у власному домі.
За місяць вони розлучилися. Тетяна Іванівна намагалася “помирити дітей”, як вона це називала. Приходила до Анни на роботу, телефонувала її батькам, писала нескінченні
повідомлення. Але рішення було прийняте.
Кирило переїхав до Львова. Кажуть, він уперше пішов до психолога, намагаючись розібратися у своїх стосунках з матір’ю. Тетяна Іванівна залишилася сама — її спроби контролювати життя сина призвели до того, що вона втратила останню близьку людину.
Анна навчилася говорити “ні”. Вона зрозуміла, що любов не вимірюється готовністю терпіти образи, а сім’я — це не просто штамп у паспорті. Квартира, через яку розгорілася вся ця сварка, так і залишилася порожньою — Кирило більше не міг там жити. Занадто багато гірких спогадів.
