Дівчинка ніби злякалася. За секунду її вже не було. Тома лаяла себе останніми словами. «Як можна було таке ляпнути? Тепер вона вирішить, що я її в поліцію здати хочу»
– Якого біса тебе знову немає вдома? – Тамара була готова розірвати чоловіка, якби він був поруч, а не по той бік трубки.
– Тамаро, перестань верещати, як торгашка на базарі.
Кирило відключився, а Тома в нерозумінні подивилася на телефон. «Що це ще таке? Як він посмів?»
Тамара не звикла, щоб чоловік так їй відповідав. У домі головною була вона, причому призначила себе на цю посаду сама. Ще з дитинства вона чула: «Якщо дати мужчинам волю – пиши пропало. Почнуть бігати наліво, витрачати гроші на всяке непотрібне». Тож у чоловіка не повинно бути вільних грошей, вільного часу й взагалі жодних таємниць.
Від роздумів її відірвав якийсь звук. Тома кинула погляд на панель приладів і пройшлася матом. Треба терміново заправитися, інакше стане посеред лісу. За кілька хвилин показалася заправка. Тамара з полегшенням звернула туди. «Ось і кави поп’ю, і подумаю, що й як».
Запал трохи вщух. І хоча на душі було неприємно від думки, що Кирило там не сам, але здоровий глузд починав вставляти свої п’ять копійок. Ніби й не так усе, ніби й вона у чомусь винувата. Впевненість кудись зникала, а на зміну приходила розгубленість.
Вона заправила машину, взяла каву, від’їхала від колонки й сиділа, ковтаючи напій. Кілька разів виникала думка розвернутися й поїхати додому, щоб не знати, що зараз на дачі коїться. Але ні, вона повинна поїхати й усе з’ясувати. Насамперед для себе.
Тамара повернула голову. Якийсь рух привернув її увагу. Вона здивовано підняла брови. Дівчинка, зовсім мала, ходила між машинами й витирала фари та дзеркала. Хтось давав гроші, хтось проганяв. І раптом дівчинка повернулася до неї, і в Томи перехопило подих.
– Вам фари протерти? На дорозі бруд, а незабаром стемніє.
– Так, протри, – голос Тамари зірвався.
Вона не розуміла, що відбувається. Їй навіть привиділося, ніби вона з’їхала з глузду. Дівчинка була вилитою вона. Ніби взяли маленьку Тамару й поставили перед дорослою.
Тома ніколи не народжувала, ніколи не була замішана в якихось дивних історіях. Тож дівчинка не могла мати до неї жодного відношення.
Вона вийшла з машини, постояла поруч, мовчала, не знаючи, що сказати. Але якщо нічого не сказати, дівчинка просто піде.
– І часто ти тут фари миєш?
– Часто. Ми всі чимось займаємося. Ми… ну, ми діти, – дівчинка усміхнулася. – Ви що, не чули про дітей, які на вулиці живуть?
Тамарі стало соромно. А ще з’явилося відчуття, ніби це вона – маленька, а дівчинка – доросла й мудра жінка.
– І багато вас таких, ну, які ділом займаються?
– Вистачає. Готово.
Мала вичікувально подивилася на неї. Тамара, не дивлячись, дістала гроші й сунула їй. Дитина здивовано підвела очі.
– Ви чого? Тут дуже багато.
– Скажи, а завтра ти будеш тут? Я ж повертатимусь. Фари, напевно, брудні будуть.
Дівчинка ніби злякалася. За секунду її вже не було. Тома лаяла себе останніми словами. «Як можна було таке ляпнути? Тепер вона вирішить, що я її в поліцію здати хочу».
Ворота були відчинені. За ворітьми стояла машина Кирила. Тамара рішуче рушила в будинок. А там – нікого. Зовсім нікого. Причім будинок був відчинений. Жодних сторонніх речей, тільки речі Кирила. «Напевно, пішов вигулювати свою коханку. Нічого, я зачекаю».
Тамара вийшла, сіла на ґанок. Минула, мабуть, година. Тамара якось розслабилася, заспокоїлася, а може, навіть задрімала. Здригнулася, почувши, як скрипнула хвіртка. Кирило дивився на неї здивовано. В одній руці вудка, в іншій – садок з рибою. Сам босоніж, у старих спортивних штанах, підкочених по коліна.
– Тамаро, ти звідки тут?
Вона дивилася на нього. «Яка вже там коханка. Він її кохає, і вона його теж. Тільки дурна, страшенно дурна, готова все зіпсувати. Не зрозуміло заради чого».
Вона схлипнула. Раз. Ще раз. Кирило кинувся до неї.
– Том, що з тобою? Що трапилося?
– Ти… коханка?.. Я думала… Дівчинка на заправці… Вона… як я… Розумієш? Одне лице…
Вона так розридалася, що чоловік суворо сказав:
– Так, пішли в будинок. Напою тебе чаєм, і ти мені все по порядку розкажеш.
Тільки до вечора Кирило розібрався в усьому, що вона наговорила.
– То ти їхала сюди, щоб спіймати мене на гарячому?
Тома кивнула.
– Зрозуміло. А дівчинка, яка живе на вулиці, дуже схожа на тебе, і це тебе вибило з колії.
Тамара знову кивнула.
– Тепер у мене питання: що будемо робити далі? Коханки немає.
Вона подивилася на чоловіка.
– Кириле, пробач мене, будь ласка. Щось я зовсім…
– Несподівано, але дуже приємно. Ти хоч спитала в неї, чи є батьки?
– Ні, не встигла. Налякала її.
– Так, не плач. Завтра поїдемо разом і знайдемо її.
– Знайдемо? Правда? – Тамара з переляком дивилася на чоловіка.
Кирило впевнено кивнув.
– Звичайно, знайдемо. Ти що, сумніваєшся в мені?
Тамара притулилася до нього й заплющила очі. «Яка ж я дурна! Як я могла в ньому сумніватися? І як я могла так поводитися?»
На заправці за певну суму їм розповіли. Ця дівчинка з самого народження нікому не була потрібна. Мати звалила її на бабцю, поки влаштовувала особисте життя, потім натрапила на якогось відморозка, а стара невдовзі пішла на той світ з горя.
Дитину забрали в притулок, але вона що місяця тікала. Так і тиняється більше часу на вулиці, ніж у притулку. Хоча її вже, здається, і не ловлять. Який сенс? Все одно втече. Отже, що з неї виросте – зовсім незрозуміло.
Вони вийшли на вулицю. Кирило задумливо сказав:
– Я от подумав… Невже можна залишити дитину, яка так схожа на тебе, на вулиці?
Тамара несміливо усміхнулася.
– Сонечко, здається, хтось забув вмитися!
Соня усміхнулася, притулилася до Тамари.
– Мамо, я поки спала, вимазалася. Чесно-чесно!
Кирило розсміявся, підхопив верещачу й регочучу Соню на руки й поніс у ванну.
– Ти що, хочеш, щоб мама й мені сніданок не дала?
Тома усміхнулася, дивлячись їм вслід. Так, щоб дожити до такого ранку, їм усім довелося пройти довгий шлях. Іноді руки опускалися від розпачу. Соня ніяк не хотіла їх приймати, не хотіла їм вірити. Сиділа в кутку, наче звірятко, загнане в пастку. Цілими днями плакала й нічого не їла.
Тамара зробила аналізи, які підтвердили, що вони зовсім не родичі. Лікар усміхнувся: «У кожної людини є двійник. Ваш просто виявився дуже близько». А скільки документів, скільки паперів! Якби не Кирило, вона б не пройшла через все це.
Чоловік, навіть більше, ніж вона, бігав по кабінетах, а вона намагалася знайти шлях до серденька Соні.
– Мам-мам, а тато корчив смішні гримаси! Знаєш, як смішно було! І ось ще… – Соня показала на мокру спереду піжаму.
Тамара насупила брови.
– Ну все, значить, тата нашого буде покарано!
Вона рушила до Кирила повільним кроком, але Соня встала між ними.
– Тата не можна бити! Це я!
Кирило й Тамара переглянулися.
– Сонечко, та я ж жартую. Ідемо снідати, а то у твоїй школі дуже не люблять запізнень.
Соня зраділа. У цьому році вона пішла в перший клас. Правда, із запізненням на цілий рік, але ніхто особо не переживав. Їй дуже подобалося вчитися, та й педагоги її хвалили. А що якийсь рік порівняно з усім життям? Тим більше в неї тепер був маленький братик, якого вона теж буде вчити.
