Тамара втомилася й присіла на лавочку. Ніч виявилася неспокійна, і вона вже вдесяте подумала, що треба знайти місце, де можна ночувати самій. Скоро літо, можна якось і перебитися без компанії. А взимку самій — ніяк. Хоч якесь багаття розпалять чоловіки, їжею поділяться. Вона зітхнула: «Хоч би вже на той світ, чи що».
Більше десяти років тинялася вона вулицею, та й то переважно тоді, коли темніло, аби не попадатися на очі людям. Спочатку боялася, що впізнають, а потім, коли зрозуміла, що впізнати її неможливо, не хотіла лякати людей. Сама вже звикла до свого обличчя — якщо можна взагалі звикнути до того жаху. А от люди відсахуються.
Вона, звісно, платком замотувалася, але іноді забувалася й про платок не згадувала. Він сповзав, відкриваючи страшні шрами.
Тамара оглянулася — нікого. Дуже полюбляла вона це місце. Місце, де колись, у тому минулому житті, гуляла з чоловіком. Тамара не завжди була бомжихою чи бродяжкою. Колись і в неї все було: дім, робота, чоловік. Дітей, правда, не було, але тоді, у той момент, вона вважала, що все попереду, у них усе вийде. Не знала, не могла навіть уявити, що життя її, нормальне життя, закінчиться так швидко.
Тамара вперше посварилася з чоловіком через якусь дрібницю. Він затримався ввечері, а вона вилила на нього все. Останнім часом такі затримки стали вже нормою і чоловік раптом викрикнув їй в обличчя:
— У нас не сімейне життя! Мені набридла твоя робота! Самій можна затримуватися — то пацієнт, то завал, то нарада, а мені, виходить, не можна?
Їй би помовчати, згладити ситуацію, але й вона почала кричати:
— Я затримуюся на роботі й завжди попереджую! А ти? Ти просто не береш трубки! І сьогодні ти чудово знав, що по п’ятницях ми завжди ходимо гуляти!
Юрко аж підскочив:
— Як же мене дістали ці прогулянки! Як ідіоти! На якихось качок любуємося! Могли б до клубу сходити, поїхати кудись, потусити!
Тамара задихнулася від образи. Юрко чудово знав, що вона не любить галасливі компанії, і колись навіть сам казав, що саме цим вона йому й подобається.
Взагалі, ніколи до цього дня вони не підвищували голос один на одного. Тамара була надто ніжною й тендітною, а тут зірвалася. Було дуже соромно. Чоловік пішов, грюкнувши дверима, а вона проплакала кілька годин у ліжку.
Ввечері Юрко подзвонив: «Виходь, я біля дому, чекаю на тебе». А потім додав: «Тамаро, просто вийди. Хочу вибачитися, показати тобі дещо».
Вона зібралася за кілька хвилин, вибігла, сіла в машину. Чоловік повіз її до берега озера, що знаходилося за містом. Тамара посміхалася. Вони там познайомилися.
Вона відчувала, що від чоловіка пахне спиртним, але промовчала. Він доросла людина — не лізтиме Тамара зі своїми повчаннями.
Вони помирилися. Причому примирення було дуже буйним, а чоловік знову й знову прикладався до пляшки. Коли він сказав, що час їхати назад, Тамара несміливо заперечила:
— Юре, може, не треба в такому вигляді за кермо?
Він так на неї подивився, що Тамара більше нічого не сказала. А коли виїхали, його понесло:
— Чому ти така нудна? Чому не сваришся, не виносиш мізки, як інші нормальні баби? Ти схожа на рибу! Мені нудно так жити, розумієш?
— Юр, що ти таке говориш? Юр, не жени! Давай поговоримо потім. Давай зупинимося.
Але чоловік давив на педаль газу.
— Навіть зараз ти нудна! Чого ти завжди боїшся?
Тамара не встигла відповісти. З-за повороту різко виникли фари. Потім — страшний гуркіт, крик Юри й темнота.
Вона розплющила очі. Тамару викинуло з машини. Вона майже не постраждала — а може, просто зараз у стані шоку нічого не відчувала.
Поряд горів автомобіль. Їхній і той другий, що їхав назустріч. Полум’я було настільки гарячим, що в Тамари навіть волосся, здавалося, тріщало. «Де Юра? Треба знайти Юру!»
І тут вона побачила, що в палаючій машині б’ється дитина. Він бив у скло й дивився на неї величезними, сповненими жаху очима. Вона, не роздумуючи, кинулася до машини, але шлях їй перегородив чоловік:
— Куди, дурна? Згоріти хочеш?
Тамара просто відштовхнула його й схопилася за дверцята. Обличчя горіло вогнем, шкіра на руках тріскалася. Двері не відчинялися. Вона схопила якийсь камінь, розбила скло, вихопила хлопчика й відкинула його. А потім — темнота.
Темно й зовсім не боляче, тільки ніби присмак алкоголю. Це був останній спогад.
Вона отямилася від голосів. Страшно. Просто жахливо боліли руки. Боліло обличчя. Ні — обличчя наче й не було. Був один суцільний вогонь замість нього.
— Лікарю, розумієте, коли вона отямиться, не можна їй одразу говорити про те, що її чекає. Може, вона й пам’ятати не буде, і навіть все заперечуватиме. Ми того вечора дуже посварилися. Тамара на нервах випила цілу склянку віскі й кинулася до машини. Я ледве встиг стрибнути на пасажирське сидіння, всю дорогу намагався її зупинити…
Тамара навіть про біль забула. Вона хотіла сказати, закричати, що це не так, що не вона була за кермом, — і не змогла. Все обличчя наче було заковане, а її чоловік, її кохана людина, продовжував:
— Я розмовляв із слідчим. Така серйозна аварія… Хлопчик залишився сиротою. Він у шоковому стані. Усього дванадцять років пацану. Все на його очах, та ще й в не тверезому стані. Господи, він сказав, що їй дадуть на всю катушку.
Минуло скількись часу — може, день, а може, й більше. Тамара чула ще багато чого. Наприклад, те, як її чоловік розмовляв зі своєю коханкою.
Якоїсь ночі Тамара змогла сісти. Сіла, зірвала бинти з обличчя. «Треба тікати». Тамара добре розуміла — у неї немає іншого виходу. До в’язниці вона не хотіла, не зможе, не витримає.
Майже два місяці відлежувалася в якоїсь бабусі на околиці міста. Грошей у Тамари не було, але, мабуть, бабуся пожаліла її. Навіть трохи грошей дала, одягу, тряп’я й бинтів. Тамара добре розуміла, що без лікування опіки будуть виглядати страшно. Але розуміла й інше: у в’язниці її лікуванням все одно ніхто не буде займатися.
Тамара здригнулася. Хтось кричав: «Треба ж!» Вона поринула в спогади й зовсім забула про обережність. Найбільше на світі вона боялася бути впізнаною. Звісно, минуло вже стільки часу, і, напевно, про ту страшну подію давно забули. Але береженого й Бог береже.
Тамара знову почула: «Насте!» — кричав молодий чоловік. Так, нещодавно він проходив із дівчиною до річки. У руках у нього були весла. Тамара тоді мимоволі посміхнулася: «Як це романтично — покататися на човні, коли природа тільки-но прокидається».
Тамара підвелася. Що там у них? Навколо — ані душі. Ще рано гуляти.
Дівчина лежала на землі, а молодий чоловік — навколішки поруч. Він тряс її за плечі й кричав. Тамара подивилася по сторонам. Нікого. Що робити? Вона ж лікар… Ні, вона не лікар. Вона безхатько.
Секунда — і перша все-таки перемогла. Вона з усіх ніг кинулася до берега.
— Не трясіть її! Що сталося?
Вона обмацувала дівчину, слухала пульс, дихання. Молодий чоловік, затинаючись, говорив:
— Не знаю… Ми причалили, вже вийшли на берег, а тут жаба — здорова така, як стрибне! Вона прямо на Настю приземлилася, а Настя завжди їх дуже боїться. Настя скрикнула, упала — і все… Я нічого не можу зробити…
Тамара вже розуміла, що дівчина в глибокому непритомному стані, і чим довше вона там перебувала, тим гірше.
— Швидку викликайте! А я спробую привести її до тями.
За кілька хвилин дівчина ледь помітно зітхнула. Тамара поспіхом натягнула на обличчя платок.
— Ой, що це зі мною?
Вдалині почувся звук сирени. Тамара поспішно схопилася. Вона вже хотіла йти, але молодий чоловік схопив її за руку.
— Стійте!
Тамара перелякано смикнулася й втупилася на нього. Він когось нагадував їй. Але кого? Занадто молодий, щоб знати її з того життя.
— Я вас упізнав! Я пам’ятаю ваші очі! Куди ви зникли? Чому?
Швидка наближалася. Тамарі треба було тікати. І тут вона впізнала того парубка. Вона бачила його лише раз. І це було в тієї самої ночі. Цей хлопчик був тоді в палаючій машині.
— Прости… прости… Це не я… Не я була за кермом… Прости…
Тамара вирвала руку й кинулася бігти. Вона була вже за десять метрів від них, коли почула:
— Стійте! Я знаю, що це не ви були за кермом! І всі знають!
Тамара спіткнулася, впала, потім повільно підвела голову. Молодий чоловік наздогнав її й присів навпочіпки.
— Як знаю? Так на суді я дав свідчення. Зі мною була бабуся, тому мені дозволили. Я розповів, як усе було насправді. Слідство продовжилося. Ваш чоловік намагався всіх переконати, що невинні не тікають.
Тамара сиділа на землі. Вона бачила, як від лікарів, що метушилися біля дівчини, до них хтось направлявся.
— Здравствуйте, ви — лікар?
Тамара збентежено перевела на нього погляд.
— Так… Тобто ні…
— Так чи ні?
Тамара похитала головою.
— Ні. Я не лікар. Я людина, яка втратила багато років свого життя.
Тамара встала й побрела геть. Вона нічого не бачила через сльози, що градом котилися з її очей. Вона не знала, що їй тепер робити, як жити далі. Їй можна було повернутися до нормального життя, тільки… А кому вона потрібна в тому житті? Ні роботи, ні житла, мабуть, вже й немає.
А ввечері в Тамари піднялася температура. Вона лежала, притулившись до стіни підвалу, слухала, як за спиною базікають не тверезі бомжі, що збиралися тут на нічліг. Раптом щось змінилося. Розмови стихли, говорили всього кілька чоловік. Схоже, поліція їх ганяти прийшла. Тамара не ворушилася. Їй все одно. Сил підвестися не було.
— Тамаро Василівно?
Це що — до неї хтось звертається? Тамара не одразу зрозуміла, а коли зрозуміла, то пригадала, що тут її по батькові ніхто не знав. Вона повільно сіла. Перед нею виринуло обличчя того самого парубка, з яким вони сьогодні розмовляли.
— Це ви, Тамаро Василівно? Я за вами.
— За мною?
— Звісно. У мене там машина. Давайте, я вам допоможу.
Він обережно підтримав її, і вона оперлася на його руку.
— Я вас забрудню…
— Нічого страшного. Все можна купити, витерти, випрати — крім пам’яті. Я багато років намагався вас розшукати, щоб подякувати, а тепер, здається, мені випав шанс віддячити вам. Нас вдома чекає бабуся.
Минуло три роки.
— Настюша, дивись — він сам ступив!
Тамара сиділа навпочіпки й дивилася, як маленький Артемка намагається ходити.
— Ой, мамо, Тамаро, точно!
У Насті, — тепер уже дружини Сашка, того самого хлопчика з машини, — нікого не було. І якось непомітно Настя стала називати її мамою Тамарою. Бабуся Сашка навіть казала, що Настя й Тамара мають зовнішню схожість, мов би й справді мати й донька. Де вона могла ту схожість розгледіти — було зовсім незрозуміло, бо весь час Тамара перебувала в бинтах.
Виявляється, Сашко, незважаючи на свій молодий вік, зумів відродити бізнес батьків і досяг уже певних успіхів. І перше, що зробив, — наполіг на пластичній операції для Тамари. Вона намагалася відмовлятися:
— Саш, ну ти що? Це дуже дорого! Навіщо? Мені все одно, у цьому житті не так уже й багато залишилося.
— Тамаро, та що ви говорите! Вам і п’ятдесяти нема! Я вас ще заміж видам!
Зовсім скоро із неї знімуть пов’язки. Останні. Весь цей час їй не можна було дивитися в дзеркало. Найцікавіше, що Сашкове слово «заміж» тепер не здавалися таким вже абсурдом. До неї залицявся лікар. Саме той, що робив їй операцію.
— Тамаро!
Вони обернулися. До них прямували Сашко і той самий лікар. Бабуся, посміхаючись, сказала:
— Диви-но, який букет несе! Мабуть, як пропозицію тобі збирається робити, а, Тамаро?
— Та скажете таке, яка ще пропозиція?
Але бабуся виявилася права. Коли Тамара заперечно затрясла головою й сказала: «Я не можу… Ні, ви ж чудово знаєте — я потвора…» — лікар ступив до неї.
— Дозвольте.
Він одним рухом зняв із неї бинти, а Тамара тремтіла, мов осиковий листок. Нарешті лікар промовив:
— Тамарочко, візьміть дзеркало.
Сашко наполіг на тому, щоб весілля в Тамари було пишним, справжнім.
— Навіть не сперечайтеся! Тільки свято. Таке, щоб усі навколо здивувалися.
Коли вона виходила з авто під руку з новим чоловіком, Тамара помітила серед гостей Юрка. Вона завмерла, перелякано подивилася на Сашка, потім знову — в натовп. Нікого. Навіть схожого ні на кого. «Привиділося, мабуть». Вона зітхнула й з посмішкою подивилася на чоловіка.
— Дякую тобі.
— Ні. Це тобі дякую, що ти є, що знайшлася й що ми зустрілися.
