— Мамо, ти не посмієш?
— Ще як посмію! Діно, ти чудово знаєш, що я бажаю тобі лише добра. Лише добра. Стас — не та людина, з якою ти будеш щасливою. Більше того, ти з ним будеш нещасною.
— Мамо, це неправда! Я не знаю, навіщо ти це робиш, але ти не права. Стас мене кохає!
Галина Єгорівна стукнула кулаком по столу.
— Твій Стас кохає лише себе та веселе проведення часу! Йому майже тридцять, а в нього навіть нормальної роботи немає! Діно, ти завжди була розсудливою дівчиною. Що з тобою сталося?
Діна мала характер анітрохи не менш упертий, ніж у матері. Та й воля в неї була залізна — у цьому вона навіть перевершила матір.
— Він змінився! І все заради мене! Він уже шукає роботу, по барах не ходить.
— Діно, ти сама себе чуєш? Якщо людина за десять років не знайшла роботи, то вже й не знайде. А по барах не ходить, мабуть, тижнів два, максимум. Можливо, печінці відпочинок дав. А потім він продовжуватиме бачитися з усіма жінками, які тільки пальцем поманить.
— Мамо, навіщо ти все це говориш? Щоб я тобі повірила? А я не повірю!
Галина Єгорівна втомлено махнула рукою.
— Діно, роби що хочеш, але вийти за нього заміж я тобі не дозволю. Сама від нього не відчепишся— я зроблю так, що його посадять або вивезуть кудись. Ось і думай.
Діна вискочила з кімнати і грюкнула дверима. Галина скривилася, схопила зі столу сигарети й вийшла на терасу. Вона намагалася стримувати себе. Навіть давала обіцянку перед розмовою з донькою, що постарається все пояснити спокійно. Не вийшло. У Діни був такий самий вибуховий характер, як у неї самої.
Народила вона рано. Їй щойно виповнилося вісімнадцять. Матір благополучно викинула її з дому, бо Галя відмовилася залишити доньку в пологовому. Батько дитини здимів, щойно дізнався про вагітність. Він, до речі, чимось був схожим на цього Стаса — такий самий красивий, ледар і бабник.
Галя подивилася, як донька вибігла за хвіртку, і зітхнула. Вона дуже її любила. Кілька разів намагалася сама з собою розібратися, зрозуміти — чи не материнська це ревність? Ні, вона все робила правильно. Діна не повинна бути з ним. Такі, як він, не міняються.
Донька повернулася додому під вечір, сіла навпроти і сказала:
— Мамо, я розумію твої переживання, але я доросла людина. Мені не потрібна твоя підтримка. Ми зі Стасом працюватимемо самі. Самі утримуватимемо себе.
Галина усміхнулася.
— А Стас про це знає?
— Яка різниця? Я так вирішила. Або ти, може, думаєш, що він зі мною через твої гроші?
— Саме так я і думаю. І взагалі, повір, такі, як Стас, щойно побачать щось вигідніше, одразу ж махнуть тобі рукою.
— Мамо, годі! Ображати людину, яку я кохаю! Якщо не припиниш, я переїду й більше не спілкуватимуся з тобою.
— Переїдеш до Стаса? А в нього є житло? Чи в квартиру бабусі?
Діна мовчки вийшла з кімнати.
За рік до того як матері Галини не стало, вона попросила її приїхати. Довго просила вибачення, плакала. Галя ходила знайомою квартиркою і розуміла — усі ці роки мати жила зовсім не солодко. Старі меблі, що були ще за неї. Вона повернулася тоді до матері й запитала:
— Бачу, жилося тобі несолодко. А чому раніше не звернулася до мене?
— Соромно було. Соромно. Лаяла себе, боялася в очі тобі подивитися. А зараз, коли мені не довго вже залишилося, зрозуміла — треба просити пробачення. Мені нічого не потрібно від тебе. Я вже написала заяву в соцзахист, щоб знайшли мені де доживати, але не хочу йти, щоб так…
Звісно, нікуди Галина матір не відпустила, забрала до себе, показувала найкращим лікарям, але було надто пізно. Вона плакала коли тої не стало. Сильно плакала. Могла б і сама раніше до матері звернутися. Дивись, і встигла б.
До речі, Діна з бабусею дуже зблизилися, і донька тоді щиро переживала за неї.
Квартиру матері Галина відремонтувала і залишила на кращі часи. І, схоже, ось-осі ці «кращі» часи настануть.
Вночі їй не спалося. Вона буквально вчора бачила Стаса в компанії якоїсь напідпитку дівчини. Він теж її побачив, усміхнувся і сказав: «Діна вам таки не повірить». Галя промовчала, а в голові дозрівав план.
Вона підійшла до дзеркала, оглянула себе. Ні, ну все ж таки вона ще дуже нічого. Спортзал, косметологи, правильне харчування і гроші ще нікого не псували. І навіть поки що непомітно, що працювала вона по 15 годин на добу.
Діна вбігла додому, бо отримала якусь дивну смс-ку. Вона розчинила двері в кімнату й завмерла. Її мати з келихом у руці сиділа на колінах у Стаса, а той палко обіймав її й говорив, як чудово їм буде разом.
— Мамо!
Крик Діни був таким, що, здавалося, аж шибки задзвеніли. Дівчина розвернулася й кинулася бігти.
Обличчя Галини з розслабленого одразу стало серйозним. Вона підвелася, подивилася на Стаса.
— А тепер котися звідси.
— У сенсі? — нерозуміюче сказав молодий чоловік. — Ти ж сказала, що доньці грошей не даси, а ми з тобою будемо самі на них чудово жити.
— Кому ти потрібен, ледарю?
Ввечері вона сиділа біля ліжка доньки.
— Я знаю все, що ти зараз думаєш про мене. Не знаю, може, колись зрозумієш. Я просто хотіла тобі показати, ким є Стас насправді.
Діна повернулася до неї й подивилася заплаканими очима.
— Мамо, я більше не зможу бути поруч із тобою. Ти домоглася свого. Я більше не підійду до Стаса. Відпусти мене. Я житиму в квартирі бабусі, і ти більше не будеш до мене лізти.
Галина Єгорівна втомлено кивнула.
— Так. Якщо ти цього хочеш.
З тих пір минуло 20 років.
— Діно Андріївно, вам телефонує нотаріус.
— Нотаріус? Який ще нотаріус? З’єднуй.
Жінка взяла трубку.
— Слухаю.
— Добридень. Мене звати Сергій Миколайович. Я нотаріус вашої мами.
Серце стислося.
— І що потрібно моїй мамі?
Вона поїхала з міста, де жила, через два роки після тих подій, бо більше не могла й не хотіла там жити. Матері не сказала про це ані слова. Тут, у великому місті, вчилася, підробляла, потім почала потроху вливатися, розуміти, чим тут дихають. Маму вона більше не бачила жодного разу. Приблизно років п’ять тому лише побачила, що фірму їхню виставлено на продаж. Одразу закрила сторінку й намагалася більше не дивитися на такі новини.
— Вашій мамі вже нічого не потрібно. Ну, принаймні, на цьому світі.
— Ви взагалі про що?..
— Пробачте, будь ласка, Діно Андріївно, але я уповноважений повідомити, що вашої мами не стало півроку тому. Так було її волею — не повідомляти вам про це. Вам потрібно приїхати й вступити в спадщину.
— Не стало? Ви щось плутаєте! Моїй мамі ще й шістдесяти нема!
— На жаль, спадкова хвороба. ЇЇ не стало від того ж захворювання, що і її матері. Не переживайте, до самої смерті поруч із нею були найкращі лікарі та доглядальниці.
Діна стиснула трубку, потім відповіла:
— Я приїду завтра, але лише для того, щоб відмовитися від спадщини.
— Так, ваша мама казала, що й таке можливо.
Діна записала адресу. На душі якось стало важко. Пусто. Вона вийшла з кабінету.
— Юле, я від’їжджаю. Буду дня через три.
— Добре. Зрозуміло.
Діна вела машину й думала про те, що їй уже 39. Тридцять дев’ять, а ні сім’ї, ні дітей. І в цьому вона підсвідомо винила матір. Щойно в неї зав’язувалися якісь стосунки, Діна все згадувала й розривала їх. Ні, вірити не можна нікому. І інколи думала про те, що мати зіпсувала їй життя. Може, у них із Стасом усе було б добре. Після таких думок їй ставало гидко, і вона намагалася переключитися на щось інше.
Діна сиділа навпроти літнього чоловіка, який розглядав її із цікавістю.
— Ви вибачте мене, що я так на вас дивлюся. Просто ви дуже схожі на свою маму, а найбільш схожий — погляд. Такий самий сталевий і важкий. Ну що ж, приступимо.
— Я хочу відмовитися від спадщини.
— Але ж ви знаєте, що ви єдиний спадкоємець.
— Знаю. Але мені від неї нічого не потрібно. У мене все є.
— Галина Єгорівна припускала таке, тому попросила передати вам це. І просила, щоб прочитали ви це не тут, а вдома, в готелі, на вулиці — де завгодно. Прочитайте, а завтра зустрінемося знову.
Чоловік підвівся, простягнув їй конверт, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена.
Вона вийшла на вулицю. Дивно… На матір не схоже. Та зазвичай все говорила одразу й прямо.
Діна сіла в свою машину, відкрила конверт.
«Я знаю, що ти ніколи мене не простиш, бо ти схожа на мене, а я б не простила. Але перш ніж ти остаточно забудеш мене, прошу — поїдь до Лізи. Подивися, яке життя могло б бути в тебе, і яке воно в неї зараз.
Так, мені боляче, що в тебе немає сім’ї, але ти така сама, як я. Зрада в житті може бути лише одна. Прошу тебе — відпусти ситуацію. Дозволь своєму серцю зрозуміти мене, і воно, напевно, відтане».
Діна відкинулася на спинку сидіння. Вона нічого не розуміла. До чого тут взагалі Ліза? Ліза колись була її подружкою, але вони посварилися, бо Лізі дуже подобався Стас.
Діна завела машину. «Ну що ж, якщо це остання воля матері, я доїду до Лізи, подивлюся, як вона живе».
Подружку побачила у дворі.
— Привіт.
Жінка виглядала не дуже. Очі погасли, вдягнена абияк. Але ж Ліза завжди була красунькою.
— Діно, ти що тут робиш?
— Приїхала у справі, вирішила заїхати. Як живеш?
Ліза відвела очі.
— Добре живу.
— А по тобі й не скажеш. Заміжня?
— Та це я просто втомилася. А так усе добре, і чоловік хороший.
І у цю саму мить з’явився чоловік. Це був Стас. Діна роззявила рота, наскільки він змінився.
— Ліз! — його крик пролунав на весь двір.
Жінка підскочила.
— Піду я.
Вона пішла до чоловіка.
— Стасе, ти зарплату отримав? Удома нічого їсти.
Стас був не тверезим.
— Зарплату тобі? Тобі тільки гроші й потрібні! А немає зарплати! Думав, перекину в карти — примножу. А там одні шулери.
— Ти що, з глузду з’їхав? Знову все програв?
— А я ще й звільнився! Не збираюся за такі гріші корячитися, які за п’ять хвилин можна програти!
Ліза заплакала. А Діна бігом кинулася до машини. Усі інтонації Стаса лишилися колишніми, тільки посилилися й стали його девізом.
Діна сиділа в машині, заплющивши очі. Вона так яскраво уявила себе на місці Лізи й зрозуміла: «Ні, так би вона не жила. Вона б його давно прибила й сиділа б у в’язниці. Цікаво, а діти в них є?»
Визирнула з машини й побачила, як плачучу Лізу обіймали двоє хлопчиків.
Ввечері вона повернулася до будинку Лізи, попросила покликати її якогось хлопчака. Подружка вийшла, сіла поруч, помовчала, потім заговорила:
— Я коли дізналася, що мати вас розлучила… чесно, ледь не в ноги готова була її цілувати. Стаса обкрутила, так старалася. Ну а вже потім, кілька років потому, зрозуміла, що Галина Єгорівна ціною вашого спілкування врятувала тебе.
— Ліз, а ти чому не підеш від нього?
— Куди? Це ж моя квартира. Працювати не можу — хлопці хворіють постійно. Вітамінів нема, повноцінного харчування… Замкнуте коло. Ось під’їзди мию.
— Ти миєш під’їзди? Ти ж була красунею! Розумницею!
— Була… Поки не зв’язалася з оцим.
Діна подумала:
— Так. Збирайтеся, поїдете зі мною. Поки винаймете житло, квартиру на продаж — я допоможу.
Ліза уважно на неї подивилася.
— Діно, тобі-то це навіщо?
Та знизила плечима.
— Мама врятувала мене, а я тебе. Може, прийде час, і ти допоможеш комусь.
Наступного дня Діна вступила в спадщину, а ввечері від’їжджала, забираючи з двору під прокльони Стаса Лізу та хлопчаків. Подружка була блідою, хлопчики тиснулися до неї. А від’їхавши від міста кілометрів сто, Діна звернула до кафе.
— Ну що, пішли обідати?
Ліза завагалася, а Діна розсміялася.
— Та годі вже! Я ж сказала — допоможу. Чи ти думала, що моя допомога лише в тому, щоб з дому вас витягнути?
У кафе хлопці пожвавішали. Діна дозволила замовити все, що вони захочуть, і обслуговувати їх вийшов сам господар закладу, який чомусь виявився не бородатим старим грузином, а цілком ще симпатичним чоловіком років п’ятдесяти. Вони якось затрималися в кафе, поки господар розповідав усілякі казки про місце, де збудовано його заклад. Потім запропонував їм переночувати в гостьовому будиночку, а ввечері запросив Діну випити вина.
Діна часто згадувала останній лист мами: «Прости, і серце твоє відтане». Воно не просто відтануло — воно раптом згадало, що може кохати. Причому зовсім різною любов’ю: хлопчаків — однією, як справжня хрещена мати, а того самого господаря кафе — зовсім іншою.
Вона була вільна, закохана і кохана.
