— Дімо, у нас на рахунку було 30 тисяч гривень, а зараз — усього 7. Куди поділися наші гроші на ремонт? — Маша дивилася на чоловіка, намагаючись не вірити у власну здогадку. Вона пів року рахувала кожну копійку, відмовляла собі в обідах, щоб одного вечора почути коротке: «Мамі в санаторій захотілося».
Марія стояла посеред передпокою, стискаючи телефон так міцно, що побіліли кісточки пальців. На екрані банківського додатка світилася сума, яка змушувала серце зупинятися: 7 000 гривень.
— Дім, ти не чув? Де гроші? — її голос здригнувся.
Дмитро спокійно розв’язував шнурки. Він випрямився, зітхнув, ніби пояснював дитині очевидні речі, і промовив:
— Так, це я зняв. Мама в санаторій захотіла. З’явилися гарячі путівки, треба було терміново вносити передоплату.
Маша відчула, як земля вислизає з-під ніг. 23 тисячі. Гроші, які вони збирали по крихтах на ремонт кухні.
— Як це — захотіла? — нарешті видавила вона. — Це наші спільні гроші. Ми домовилися: червень — початок робіт. У нас стеля тріщить, розетки іскрять!
Дмитро пройшов на кухню і байдуже відчинив холодильник.
— Марічка, ну зрозумій, вона мене сама виростила. Батько пішов, коли мені було три. Вона все життя на мене поклала. Я не міг їй відмовити.
«Не міг відмовити», — ці слова лунали в голові Марії, як вирок. Вона згадала Варвару Андріївну. Свекруха завжди вміла отримати від сина все. Достатньо було одного важкого зітхання або фрази про «тиск», і Діма мчав вирішувати її проблеми, забуваючи про все на світі.
Усю ніч Марія не спала. Вона дивилася в темну стелю, де над плитою зміїлася глибока тріщина. 90 тисяч. Це були пів року її життя. Пів року без нових чобіт, хоча підошва на старих давно протікала, пів року без кави з колегами, пів року домашніх обідів у пластикових контейнерах. Вона рахувала кожну гривню, а Діма просто взяв і віддав їх мамі на відпочинок. Навіть не запитавши.
Наступного ранку в роздільні клініки, де Маша працювала адміністратором, її зустріла медсестра Олена.
— Марійко, ти що, всю ніч вагони розвантажувала? Обличчя сіре!
Маша не витримала і розповіла все. Про рахунок, про санаторій, про «борг перед мамою».
— Чекай, — перебила Олена. — Тобто він просто зняв ваші спільні накопичення і навіть не попередив? Марійко, це не «допомога мамі», це крадіжка довіри. А що сама свекруха? Вона ж працює в поліклініці, невже в неї зовсім немає грошей?
Марія задумалася. Варвара Андріївна працювала медсестрою. Зарплата невелика, але вона жила сама у своїй квартирі, одягалася пристойно, а останнім часом навіть почала відвідувати дорогі перукарні.
— Я не знаю, Оленко. Діма каже, що вона бідує.
— Тоді постав умови, — Олена рішуче поправила халат. — Нехай сам за два місяці відпрацює ці гроші. Побачимо, як швидко він захоче відправляти маму в санаторій за рахунок власних вихідних.
Субота почалася зі дзвінка. Варвара Андріївна сяяла в трубку:
— Марійко, донечко! Я така вдячна за подарунок! Дмитро — такий турботливий син. Я така рада!
— Варваро Андріївно, — Марія зціпила зуби, — це не зовсім подарунок. Це були гроші на наш ремонт.
— Ой, ну що ти! — голос свекрухи вмить став повчальним. — Ремонт почекає, а здоров’я — ні. Мені лікарі сказали — серце, тиск… Я ж для вас стільки зробила! Пам’ятаєш, як у перші роки приїжджала, готувала вам?
Маша мовчала. Допомога свекрухи завжди супроводжувалася критикою того, як Маша веде господарство.
— Я розумію, — тихо сказала Марія. — Але Діма не мав права брати спільні гроші без згоди.
— Він мій син, Марія. А ти? Ти просто дружина. Дружини приходять і йдуть, а мати — одна. Запам’ятай це.
Короткі гудки в трубці вдарили Машу болючіше за будь-яку образу. Увечері вона зустріла нову сусідку, Ірину, яка працювала в турагентстві. У випадковій розмові та згадала:
— До речі, бачила вашу свекруху в соцмережах. Яка активна жінка!
Марія нечасто заходила на сторінку Варвари Андріївни, але зараз відкрила її. Останнє фото: свекруха в магазині побутової техніки поруч із новим блискучим холодильником. Підпис: «Нарешті зважилася! Довго збирала гроші, тепер я задоволена!». Дата — за три дні до того, як Діма зняв гроші. Ще одне фото — в кафе з подругами: «Скоро їду в санаторій! Витратила всі накоплення, але відпочинок заслужила!»
Марія відчула нудоту. У свекрухи були гроші. Вона купила холодильник на свої, а санаторій вирішила оплатити за рахунок сина, «зберігши» власні заощадження. Коли Діма повернувся додому, Маша мовчки простягнула йому телефон із відкритим фото холодильника.
— Дивись, Дімо. Твоя мама купила холодильник за три дні до того, як ти зняв гроші. І написала, що витратила «всі накопичення». Тільки от за санаторій заплатили ми. Нашими грошима на ремонт.
Діма глянув на екран, його обличчя витягнулося.
— Ну і що? Можливо, вона мала на увазі інші гроші. Я сам їй запропонував допомогу! Мамі треба відкладати «на старість», вона має право мати свої збереження.
— А ми? Ми маємо право на свої плани? — голос Марії зірвався на крик. — Я пів року ходила в дірявих чоботях, Дім! А твоя мама просто пошкодувала своїх грошей й взяла наші! Бо ти їй дозволив.
— Все, я втомився! — Діма схопив куртку. — Коли починається серйозна розмова, ти вічно влаштовуєш сцени!
Він пішов, грюкнувши дверима. Жінка залишилася стояти в порожній прихожій. Вперше за вісім років шлюбу вона подумала: «А чи за того чоловіка я вийшла?».
У понеділок головний лікар викликав її до себе.
— Маріє, наша старша адміністраторка йде в декрет. Я хочу запропонувати це місце вам. Зарплата вища на 15 тисяч, але й відповідальності більше. Впораєтеся? — Впораюся, — впевнено відповіла Маша.
Ці 15 тисяч гривень стали для неї не просто грошима, а символом незалежності. Увечері вона сказала Дімі:
— Я відкрила окремий рахунок. Моя зарплата тепер приходитиме туди.
— Що? — Діма здивовано підняв брови.
— Ти мені не довіряєш? Ми що, тепер як чужі люди?
— Справа не в довірі, а в повазі. Ти показав, що мої зусилля для тебе нічого не варті. Тепер на спільні витрати ми скидаємося порівну. Решта моїх грошей — недоторканні. Жодних «сюрпризів» для мами за мій рахунок.
Діма образився. Він тиждень не розмовляв із нею, вечеряв у тиші й тікав у гараж. Маша не піддавалася. Вона знала: якщо вона промовчить зараз, її життя назавжди залишиться додатком до капризів свекрухи.
Через місяць Маша почула, як Діма розмовляє з матір’ю по телефону.
— Ні, мамо, я не можу зараз дати тобі гроші на нові меблі. Це наші спільні гроші, я маю обговорити це з Марійкою. Варвара Андріївна, судячи з гучного голосу в слухавці, почала плакати.
— Мам, досить! Я не зраджую тебе, але в мене є своя сім’я. Ми теж люди, у нас теж є потреби. Не кажи, що я тобі більше не син…
Діма поклав слухавку і довго сидів, опустивши голову. Марія підійшла і поклала руку йому на плече.
— Вона сказала, що ти мене налаштувала проти неї, — тихо промовив він. — Що я її предав.
— Вона маніпулює тобою, Дім. Вона хоче, щоб ти відчував провину за кожне «ні». Але по-іншому в нас не буде свого життя.
Він підняв на неї очі. У них вперше за довгий час не було роздратування. Тільки втомлене розуміння.
— Мабуть, ти права. Мені треба вчитися бути чоловіком, а не просто сином.
На кухні все ще була тріщина на стелі. Ремонт довелося відкласти до зими. Але того вечора Маша відчула, що найголовнішу «тріщину» в їхніх стосунках вони нарешті почали латати.
