— Діду, нам цього разу треба хоча б 10000, бо ціни на все підскочили, — впевнено заявив Артем, навіть не знявши куртки в передпокої. Того дня я вперше відповів відмовою, і те, що я побачив у його погляді, назавжди змінило моє уявлення про родинне тепло.
Макар завжди вважав, що сім’я це найміцніша фортеця, яку тільки можна побудувати за життя. Він пам’ятав, як колись його власний дід садив його на коліна і розповідав історії про далекі мандри, не даючи жодної копійки, але даруючи стільки тепла, що вистачало на роки вперед. Тепер, коли Макар сам став сивим і поважним господарем, він очікував подібного зв’язку. Проте сучасність диктувала свої правила, і свята дедалі частіше нагадували йому не сімейні затишні вечори, а ділові зустрічі в банку, де він виступав у ролі безвідмовного кредитора.
Наближався день, коли за календарем нащадки мали б згадати про його існування. Макар сидів біля вікна, спостерігаючи, як сніг повільно вкриває подвір’я. Його дружина, Олена, поралася на кухні, випікаючи пиріжки з яблуками. Аромат кориці розливався по всьому будинку, створюючи ілюзію того самого ідеального затишку, про який пишуть у книгах. Але на душі у чоловіка було неспокійно. Він знав, що цей сценарій повторюється щороку.
— Олено, ти знову готуєш стільки їжі, ніби до нас приїде цілий полк, — тихо мовив Макар, не відводячи погляду від засніженої хвіртки.
— Так гості ж будуть, Макаре. Внуки обіцяли заїхати. Треба ж їх чимось пригостити, вони так люблять мої пиріжки.
— Ти справді віриш, що вони їдуть заради пиріжків? — гірко посміхнувся чоловік.
— Не кажи так. Вони молоді, у них своє життя, біганина. Але про нас вони пам’ятають.
Макар лише зітхнув. Він згадав минулий рік, коли Артем і Софія забігли буквально на п’ятнадцять хвилин. Вони навіть не зняли куртки, мотивуючи це тим, що дуже поспішають на зустріч із друзями. Артем тоді весь час дивився в телефон, а Софія лише побіжно похвалила нову скатертину Олени. Але коли прийшов час прощатися, обидва застигли в очікуванні біля дверей. Макар тоді дістав конверти, і лише після цього на їхніх обличчях з’явилися щирі усмішки. Як тільки гроші опинилися в їхніх кишенях, внуків і слід зник.
Цього разу Макар вирішив провести експеримент. Він не став знімати готівку заздалегідь і не готував ніяких конвертів. Йому хотілося побачити, чи вартує він чогось як людина, як дідусь, без свого фінансового супроводу.
Ближче до обіду біля будинку загальмувало авто. З нього вискочили Артем та Софія. Вони влетіли до хати, приносячи з собою холод і запах морозу.
— Вітаємо! — вигукнув Артем, навіть не обійнявши діда, а лише поплескавши його по плечу.
— Ой, як у вас смачно пахне, — додала Софія, знімаючи шарф.
Олена відразу за метушилася навколо столу, виставляючи найкращий посуд. Макар же сів у своє улюблене крісло і мовчки спостерігав.
— Ну, розповідайте, як ваші справи? Як навчання, робота? — почав розмову Макар.
— Ой, діду, все як завжди. Купа справ, часу зовсім немає. Я зараз планую новий проєкт, треба техніку оновлювати, — Артем почав здалеку, але Макар відразу зрозумів, куди хилить онук.
— А я мрію про подорож. Всі мої подруги вже десь були, а я все в місті сиджу, — підхопила Софія, розглядаючи свої нігті.
— То це добре, що у вас є мрії. Робота і наполегливість допоможуть їх здійснити, — спокійно відповів дід.
В кімнаті на мить запала тиша. Артем переглянувся з сестрою. Вони чекали іншої реакції. Зазвичай після таких натяків Макар сам пропонував допомогу.
— Так, звісно, але зараз такі часи важкі, — продовжив Артем. — Нам би трохи підтримки на старті не завадило. Ти ж розумієш.
— Розумію. Саме тому я приготував для вас щось особливе цього року, — Макар підвівся і дістав з полиці стару дерев’яну скриньку.
Очі молодих людей загорілися. Вони подалися вперед, очікуючи побачити пачки купюр. Макар відкрив кришку і дістав звідти два невеликі пакунки, загорнуті у звичайний папір.
— Ось, це вам. Те, що дійсно має значення.
Артем першим розірвав обгортку. Всередині була стара фотографія Макара в молості та невелика записна книжка з його порадами щодо господарювання, яку він писав роками. Софія отримала старовинну брошку, що належала ще прабабусі, та збірку рецептів від Олени.
Обличчя онуків змінилися за секунду. На них не було радості чи вдячності. Лише суміш розчарування та прихованого гніву.
— І це все? — не втримався Артем. — Діду, ти серйозно? Навіщо мені цей блокнот? Я ж казав, що мені на техніку треба.
— А мені навіщо ця залізяка? Вона ж зовсім не модна, — Софія відклала брошку так, ніби це був якийсь непотріб.
— Я думав, що пам’ять про рід та досвід предків для вас мають цінність, — Макар говорив тихо, але впевнено.
— Пам’ять це добре, але за неї каву в центрі не купиш, — грубо відрізав Артем. — Слухай, якщо у тебе зараз проблеми з грошима, так і скажи. Ми не будемо витрачати твій і свій час. Нам треба бігти.
— Ви навіть чаю не поп’єте з бабусею? — Макар глянув на Олену, яка застигла з чайником у руках. Її очі наповнилися сльозами.
— Та який чай? У нас зустріч через пів години. Ми думали, ти як завжди допоможеш, а ти якісь ігри влаштував.
Артем підвівся, навіть не глянувши на пиріжки, які так старалася приготувати бабуся. Софія просто мовчки пішла до виходу, натягуючи рукавички.
— Знаєш, діду, ми розраховували на тебе. А ти виявився просто скупим, — кинув на прощання Артем, грюкнувши дверима.
В хаті стало неймовірно тихо. Було чути лише, як цокає старий годинник на стіні та як важко дихає Олена. Макар підійшов до вікна і побачив, як машина швидко від’їжджає від дому, піднімаючи снігову куряву. Внуки навіть не озирнулися.
— Ти була права, Олено. Вони не за пиріжками приїхали, — сказав Макар, сідаючи назад у крісло.
— Навіщо ти так з ними? Можна ж було просто дати їм ті гроші. У нас же є заощадження.
— Є. Але я більше не хочу бути для них банківським терміналом. Я хотів побачити в їхніх очах любов до нас, а побачив лише цифри. Вони не цінують нас. Вони цінують лише те, що ми можемо їм дати в конверті.
— Але тепер вони можуть зовсім не приїхати.
— Якщо ціна їхнього приїзду — це гроші, то нехай краще не приїжджають зовсім. Я хочу дихати на повну і знати, що в моєму домі панує щирість, а не розрахунок. Я втомився купувати їхню увагу.
Макар взяв зі столу відкинутий блокнот. Він гортав сторінки, на які витратив стільки вечорів, сподіваючись передати свою мудрість. Йому було боляче, але водночас він відчув дивну полегкість. Маска була знята. Він нарешті побачив справжнє ставлення тих, кого вважав своєю найбільшою гордістю.
Минали тижні. Від Артема та Софії не було жодного дзвінка. Вони не запитали, як здоров’я у Олени, не поцікавилися, чи не потрібно привезти продуктів. Телефон мовчав, ніби разом із припиненням виплат зник і сам зв’язок між поколіннями. Макар бачив, як сумує дружина, але він залишався непохитним.
Одного разу ввечері Макар сказав дружині.
— Олено, ми все життя відкладали кожну копійку, щоб залишити щось їм. Відмовляли собі в поїздках, у гарному одязі, у відпочинку. А для чого? Щоб вони сприймали це як належне?
— Може, ми їх так виховали? — тихо запитала вона.
— Можливо. Ми занадто їх жаліли, занадто багато давали просто так. Тепер настав час подумати про нас.
Макар вирішив, що залишок своїх заощаджень вони витратять на себе. Вони вперше за багато років поїхали в невелику подорож до гір, про яку мріяли ще в молодості. Вони гуляли лісом, насолоджувалися спокоєм і нарешті почали жити для себе, а не для тих, хто згадував про них лише в дні календаря.
Ця історія не має казкового фіналу, де внуки раптом все зрозуміли й прибігли з вибаченнями. Життя часто буває набагато суворішим. Макар обрав власну гідність замість ілюзії сімейного щастя, яку доводилося купувати. Він зрозумів, що справжня любов не має ціни, а якщо вона продається, то це вже не любов.
Що ви думаєте про вчинок Макара? Чи правильно він вчинив, вирішивши припинити фінансову підтримку внуків, які перестали бачити в ньому людину?
Поділіться своєю думкою в коментарях, адже це надзвичайно важливо для нас. Якщо історія змусила вас замислитися, будь ласка, поставте свою вподобайку, щоб ми знали, що такі теми знаходять відгук у ваших серцях.
