Катя так і не вийшла заміж через одну сімейну рису – занадто легке ставлення до життя. Вони в родині всі були такі: любили жартувати, не приймали все близько до серця й зовсім не переймалися тим, що про них скажуть сусіди.
– Та що ж це за люди такі! Їм аби тільки сміятися! До сивини доживуть, а розуму так і не наберуться! – бідкалася бабуся Євдокія Романівна. Вона стільки сил приклала, щоб знайти онуці нормального нареченого, а тепер почувалася так, ніби в неї з-під носа забрали найкращий шанс у житті. – А який же хлопчина був! З якої родини!
Євдокія Романівна, витираючи хусточкою сльозу, щиро не розуміла, як можна було проґавити такого поважного, розумного й перспективного Ярослава. У свої двадцять років вона про такого й мріяти не наважувалася. Її небіжчик чоловік Семен був людиною доброю, але скільки ж терпіння й сил пішло на те, щоб зробити з нього справжнього господаря! А Ярослав був вже готовим, вихованим і забезпеченим чоловіком.
– Нерозумна ти, Катю! А ви двоє… Батьки називаються! За такого хлопця треба було зубами триматися, а ви що зробили? Розум вам геть відбрало! – бабуся розгнівано накинула хустку й пішла геть, лишивши родину Ковалів розбиратися зі своїми «помилками».
Удома Євдокія Романівна заварила собі м’яти й сіла в крісло, намагаючись зрозуміти, у кого ж донька така несерйозна. Вони з чоловіком усе життя працювали не розгинаючи спини, будували майбутнє цеглина за цеглиною й вірили, що життя – це постійна праця й подолання труднощів. А от їхня донька Оксана змалку була інакшою.
Коли Оксана виросла, батьки наполягли, щоб вона вступила до технологічного інституту й здобула «серйозну» спеціальність для роботи на місцевому підприємстві.
– Головне – мати фах, який завжди дасть шматок хліба! – казали вони.
Якби ж вони знали, що саме там вона зустріне такого ж веселого й легкого на підйом Богдана! Згодом Оксана покинула заводську рутину й пішла працювати екскурсоводом, а Богдан відкрив власне невелике ательє із пошиття одягу. І що найцікавіше – у них усе виходило. До Богдана шикувалися в чергу клієнти, а на Оксанині екскурсії люди записувалися на тижні наперед. У їхньому домі завжди панували сміх і затишок. Вони не заганяли себе в жорсткі рамки й просто раділи кожному дню.
Тож і Катя вдалася в батьків. Після школи дівчина відмовилася від медичного, куди її активно агітували дідусь із бабусею, і пішла в художнє училище – розписувати кераміку.
– Ну що це за робота? Посуд малювати! – зітхала бабуся. – Іди в лікарі, лікар завжди потрібен!
– Бабусю, від вигляду крові мені зле, а від фарб – серце радіє, – відмахувалася Катя.
Змирившись із цим вибором, бабуся вирішила хоча б із нареченим допомогти. Через знайомих вона влаштувала знайомство з Ярославом. Хлопець працював у нотаріальній конторі свого батька, мав чудові перспективи, гарно вдягався й умів підтримати будь-яку розумну розмову.
Катя спочатку трохи ніяковіла перед ним. Вони зустрічалися три місяці, і все здавалося чудовим, окрім однієї деталі. Ярослав одразу дав зрозуміти:
– Моя дружина не повинна працювати. Справжнє покликання жінки – це дім, чоловік і діти. А ці твої малюнки… це не серйозно.
Катя щоразу похмурніла, але щиро сподівалася, що з часом він зрозуміє, наскільки для неї важлива її справа. Вона вірила: коли люди кохають одне одного, вони завжди зможуть домовитися.
День сватання мав пройти ідеально. Родина Ярослава прийшла поважно, із чітким планом обговорити всі деталі майбутнього весілля та спільного життя молодих. Батько Ярослава навіть приніс із собою шкіряну папку з паперами. Здавалося, угода вже в кишені, аж раптом батько Катрі, Богдан, вирішив розрядити надто строгу атмосферу й трохи пожартувати.
Він вийшов до сусідньої кімнати й повернувся з трьома товстими зошитами.
– Ну що ж, Ярославе, – сказав Богдан із максимально серйозним виглядом, хоча в очах світилися бісики. – Дочка нам у чималу копієчку обійшлася. Я від самого її народження кожен крок записував. Тож як поважний чоловік, компенсуй мені хоча б половину витрат, перш ніж забрати її!
Богдан чекав, що всі зараз розгорнуть ці зошити з дитячими спогадами й разом сміятимуться. Але батько Ярослава дістав окуляри й спокійно сказав:
– Що ж, давайте переглянемо кошторис.
Катя завмерла. Вона побачила, як Ярослав узяв другий зошит і з олівцем почав уважно вичитувати рядки.
– Перепрошую, – мовив Ярослав, зсунувши брови. – Ось тут на третій сторінці вказано велосипед за сто п’ятдесят гривень. Але дитячі велосипеди тоді коштували максимум сотню. Де зараз цей велосипед? Його можна було б продати й повернути частину коштів.
– Та ми його через знайомих діставали, – трохи розгублено відповів Богдан, починаючи розуміти, що жарт пішов не туди. – А потім Катя виросла, і ми його віддали.
– Віддали? Просто так? – підняла брови мати Ярослава. – Катерино, коли чоловіки обговорюють серйозні справи, жінці краще мовчки слухати. Твій обов’язок – берегти майно, а не роздавати його.
– Яке майно? – тихо запитала Катя.
– Звичайне. Дім і господарство – ось жіноча справа, – строго відповіла мати Ярослава.
– А ось тут, – продовжив Ярослав, – записано, що Катя з’їла двадцять кілограмів полуниць за одне літо. Ви, мабуть, порахували сюди й варення, яке потім самі їли?
У кімнаті запанувала повна тиша. Богдан глянув на дружину, Оксана – на дочку. Перед ними сиділи люди, які цілком серйозно рахували кілограми ягід й вартість дитячого велосипеда 20-річної давнини, сприймаючи дружній жарт за фінансовий звіт.
Катя подивилася на Ярослава. Його гарне, строге обличчя раптом здалося їй чужим і холодним. Усе те почуття, яке здавалося їй великим коханням, розтануло за одну мить.
Вона повільно зняла з пальця обручку й поклала її на стіл:
– Знаєш, Ярославе… Добре, що все прояснилося зараз.
Вона відрізала собі чималий шматок торта й спокійно почала їсти:
– Принаймні тепер можна не хвилюватися про дієту перед весіллям.
– Що?! – вигукнув Ярослав, розгнівано схопивши перстень. Зриваючись із місця, він зачепив скатертину, і чашки та тарілки із святкового сервізу з гучним брязкотом посипалися на підлогу.
Оксана, Богдан і Катя переглянулися й спочатку тихо, а потім усе гучніше почали сміятися. Вони реготали щиро й від душі, поки розгублена й засмучена бабуся Євдокія Романівна проводжала обурених гостей, намагаючись бодай якось співчутливо вибачитися. Батьки Ярослава лише гримнули дверима, остаточно закривши цю тему.
Наступного дня Богдан почувався винним:
– Катю, вибач… Я не думав, що вони взагалі не мають почуття гумору. Хочеш, я поїду до них і поясню, що це був просто невдалий жарт?
– Не треба, тату, – посміхнулася Катя. – Як згадаю їхні обличчя над тими зошитами, аж моторошно стає. Дякую тобі за цей жарт. Він врятував мене від великої помилки.
Звісно, почуття не зникають за один день, і Каті знадобився час, щоб остаточно пережити це розчарування. Але згодом вона зустріла свою справжню долю. Його звали Олексієм. Він теж був художником – малював дуже теплі й затишні пейзажі, які випромінювали світло. Його роботи мали попит, і незабаром вони з Катею переїхали до того самого великого будинку, який колись збудував дідусь Семен, а бабусі купили зручну квартиру в центрі міста.
Що сталося з Ярославом? Мабуть, він знайшов собі дівчину, яка ретельно веде сімейний бюджет і дотримується всіх його правил. І це правильно, адже кожен має жити так, як йому комфортно.
Головне – знайти людину, з якою не треба приховувати свій сміх і з якою дивитися на світ легко й щиро.
