— Де ти взяла таку суму, якщо на пошті видають копійки? — Ярослав дивився на мене так, ніби вперше бачив ворога. Моя спроба зробити життя свекрухи казкою обернулася справжнім випробуванням для нашого шлюбу.
Ніна щомісяця їздила в сусіднє містечко, щоб забрати виплати для своєї свекрухи. Марія Іванівна вже давно не виходила далі власного подвір’я, бо ноги ставали важкими, а кожен крок давався з великими зусиллями. Ярослав, чоловік Ніни, постійно працював на будівництві в іншому районі, тому всі домашні турботи та опіка над матір’ю лягли на плечі невістки. Ніна ніколи не скаржилася, вона щиро любила цю тиху жінку, яка колись прийняла її в родину як рідну доньку.
Щоразу, отримуючи паперовий конверт у віконці пошти, Ніна відходила вбік, діставала свій гаманець і акуратно додавала туди кілька купюр. Вона знала, що державних грошей ледь вистачає на оплату рахунків та найпростіші продукти. А Марії Іванівні так хотілося іноді купити смачного чаю або нову хустку.
— Ніночко, ти вже повернулася? — запитала Марія Іванівна, коли почула звук відчинених дверей.
— Так, мамо, все отримала. Ось ваш конверт, покладіть у шухляду, як завжди.
— Щось він сьогодні такий важкий, наче паперу побільшало. Невже знову додали трохи? — старенька з надією подивилася на невістку.
— Можливо, якісь перерахунки зробили за стаж. Головне, що тепер вам на все вистачить.
Ніна посміхнулася і пішла на кухню готувати обід. Вона працювала швачкою вдома, брала складні замовлення і часто сиділа за машинкою до пізньої ночі, щоб мати ці зайві кошти. Ярослав про це не знав. Він вважав, що вони просто дуже економно живуть, і дивувався, як дружині вдається так вправно вести господарство.
Минали місяці, і Марія Іванівна почала помічати, що грошей у конверті стає все більше. Вона була мудрою жінкою і розуміла, що держава навряд чи так щедро піклується про неї. Одного разу, коли Ніна була на ринку, Ярослав зайшов до матері в кімнату.
— Сину, ти подивися, скільки мені цього разу принесли. Може, ви з Ніною помилилися?
Ярослав взяв конверт, перерахував вміст і нахмурився. Він знав реальні цифри, бо сам допомагав оформлювати документи.
— Мамо, тут майже вдвічі більше, ніж має бути. Я запитаю у Ніни, де вона взяла ці папери.
Коли Ніна повернулася додому, на неї чекала серйозна розмова. Ярослав стояв посеред вітальні, тримаючи в руках той самий конверт. Його обличчя було напруженим.
— Ніно, звідки ці гроші? Ти знову віддаєш своє останнє?
— Ярославе, не починай. Мамі потрібно краще харчуватися, їй потрібен спокій і впевненість у завтрашньому дні.
— Але ти працюєш без відпочинку! Я бачу, як у тебе тремтять руки від втоми. Ти не повинна цього робити сама.
— Я роблю це, тому що люблю її. І тому що хочу, щоб вона не відчувала себе тягарем.
Розмова перервалася, бо в коридорі з’явилася Марія Іванівна. Вона чула кожне слово. Її очі були повні сліз, але це не були сльози радості.
— Діти, я все зрозуміла. Ніночко, доню, навіщо ти себе так виснажуєш заради мене? Я ж бачу, як ти змарніла за цей рік.
— Мамо, це дрібниці. Головне, щоб ви були здорові.
— Ні, це не дрібниці. Ти віддаєш мені своє життя по краплині. Я не можу брати ці гроші, знаючи, якою ціною вони тобі даються.
Ніна намагалася щось заперечити, але свекруха була невблаганна. Вона попросила Ярослава віднести частину коштів назад у кімнату Ніни. Того вечора в домі панувала тиша. Кожен думав про своє. Ніна відчувала, що її таємниця, яка мала приносити лише добро, раптом стала причиною напруги.
Через тиждень ситуація змінилася. Марія Іванівна стала відмовлятися від поїздок Ніни на пошту. Вона наполягла, щоб тепер Ярослав сам займався цими справами. Ніна відчула себе непотрібною, хоча розуміла, що мати просто хоче полегшити її долю.
Одного дня Ярослав прийшов додому раніше і покликав Ніну на розмову.
— Знаєш, я довго думав про твій вчинок. Ти дуже добра людина, але іноді твоя доброта межує з самопожертвою, яка нікому не приносить щастя. Мама тепер почувається винною. Вона боїться навіть лишній раз попросити чаю, щоб не обтяжувати тебе.
— Але я ж хотіла як краще! — вигукнула Ніна.
— Іноді краще — це просто бути поруч, а не намагатися купити весь світ.
Минуло ще кілька тижнів. Марія Іванівна почала згасати. Це не було раптово, просто вона наче втратила інтерес до всього навколо. Вона часто сиділа біля вікна і дивилася на сад, відмовляючись від делікатесів, які Ніна все одно намагалася купувати за залишки своїх заробітків.
Ніна розуміла, що гроші не можуть замінити час, який вона проводила за роботою замість того, щоб просто посидіти зі свекрухою і поговорити про минуле. Вона хотіла забезпечити старість жінки, а натомість створила стіну з обов’язків та почуття провини.
Одного вечора Марії Іванівни не стало. Вона пішла тихо, уві сні, залишивши на тумбочці той самий конверт, де лежали всі гроші, які Ніна додавала протягом року. Там була коротка записка, написана тремтячою рукою.
— Ніночко, збережи це для вашого майбутнього. Я знала про кожну купюру, яку ти туди клала. Дякую за твоє серце, але живи для себе.
Після похорону Ніна ще довго не могла зайти в кімнату свекрухи. Вона відчувала пустку, яку не могли заповнити ніякі заощадження. Ярослав став мовчазним, він часто звинувачував себе в тому, що мало допомагав дружині, і та була змушена тягнути все на собі.
Ця історія залишила гіркий присмак. Чи була ця допомога правильною? Чи не краще було витратити той час на спілкування, а не на додаткову роботу? Ніна часто ставила собі ці запитання, дивлячись на загорнуті в хустку гроші, які так і залишилися неторканими. Вони стали нагадуванням про те, що іноді ми намагаємося врятувати інших, забуваючи просто жити разом з ними.
— Як ви вважаєте, чи варто було Ніні приховувати свою допомогу від рідних, чи це лише зашкодило їхнім стосункам у родині?
Будь ласка, поставте вподобайку під цією розповіддю та напишіть у коментарях свою думку, для нас це справді дуже важливо. Поділіться своїми думками, як би ви вчинили в такій ситуації? Нам цікаво знати кожен ваш погляд.
