– Віро, де моя синя сорочка?
– Там де завжди, висить на плечиках!
– Нема її тут – Арсен стояв перед шафою і роздратовано смикав плечима – вічно в тебе бардак, нічого неможливо знайти!
– Де ти бачиш бардак – не витримала несправедливого докору Віра, – все випрано, попрасовано, висить на плечиках, ти що, не можеш взяти і одягти!?
Чоловік невдоволено зітхаючи, почав пересувати десятки сорочок, що висять перед ним, не знайшовши потрібної, заволав.
– Де? Де? Немає тут синьої!
Віра підлетіла до шафи, і тицьнула пальцем у синій рукав що висів прямо перед носом Арсена.
– А це що?
– Чого репетуєш – посміхаючись, чоловік смикнув сорочку, але та не злетіла з плечиків, як йому хотілося.
Зазвичай Віра застібала один ґудзик під коміром, щоб одяг висів правильно, і не втрачав форму.
– Приклеїла її, чи що? – нервувався Арсен, з тріском видираючи сорочку з шафи – нормально не можна повісити, щоб можна було дістати?
Виразно почулося, як рветься тканина, ґудзик відірвався і підлетів під стелю, впав і покотився під диван.
– Ну і що мені вдягати?
Арсен демонстративно жбурнув сорочку на підлогу, і пішов на балкон, поки дружина приготує інший одяг.
Він часто робив так, знімав напругу перед роботою, бо там на нього чекала купа підлеглих, яких не мав права “повчати”.
Звичайно міг би, але чудово розумів, що може прилетіти відповідь у грубішій формі. Під його керівництвом працювали міцні чоловіки, які субординації могли не дотриматись, з ними гне до жартів.
– Мааам, я спізнюся, налий мені каву швиденько!
– Діма, налий сам, мені ніколи, я Міші бутерброди роблю.
Молодший син зібрався з друзями на річку, стояв з рюкзаком біля дверей, і теж квапив:
– Мааам, хлопці чекають тільки на мене, ну швидше!
Діма скривджено насупився на відмову матері, він звик, як і батько, отримувати бажане швидко, а для чого ще існує в домі жінка!
Він різко відштовхнув ліктем порожню чашку, та проїхала столом, і дзвінко розлетілася на дрібні шматки на підлозі.
Дзинь!
Віра дивилася, як розлітаються уламки, вони летіли повільно, гарно так, у різні боки, і чомусь не падали.
Летіли довго-довго, немов птахи у вирій, туди, де тепло та мошки над болотом, наче хмари.
“До чого тут шпаки та мошки”, думала Віра, повільно сідаючи на чисто вимиту з ранку підлогу.
Вона встала раніше за всіх, приготувала сніданок, попрасувала одяг чоловікові та синам, і здається, дуже втомилася. Вони всі говорили і чогось хотіли, а Вірі нестерпно хотілося спати, лягти посередині кухні і заснути.
Лягла вона вчора пізно, приготувала після роботи каструлю супу, насмажила курячих стегенець з картоплею, і перемила весь посуд за день. А для того, щоб приготувати їжу, дорогою з роботи прихопила в магазині п’ять кілограмів картоплі. Набрала дві сумки, хліба два буханці, молока дві літри, вдома троє чоловіків, молотять як комбайн в полі.
Добре, що старший Олексій переїхав жити на орендовану квартиру з подругою, вдома буває тільки на вихідні. Але тепер вони приходять удвох, поїсти за голодні будні, і взяти з собою у пластикових контейнерах. Віра щоразу просить їх принести посуд назад, але контейнери повертаються лише зрідка, із запліснілими залишками всередині.
Дівчина сина спочатку намагалася допомогти Вірі в готуванні, але Олексій постійно відволікав подругу різними проханнями. І втомившись бігати між мамою та сином, дівчина перестала заходити на кухню, воліючи чекати обід, в обіймах коханого.
А просити у чоловіка та молодших синів допомоги, вона й не намагалася, втомилася стукатися у броньовані душі та шукати там совість. Хлопці, якщо й погодяться помити посуд, розведуть такий безлад, що після них Віра витрачає вдвічі більше часу на прибирання.
Чоловік завжди вважав, що все вдома має дружина робити, а його обов’язок забезпечувати сім’ю, що він і робить. Зарплата у нього непогана, він її несе додому, а на свої інтереси підробляє додатково. Він чудовий чоловік і батько, на думку сусідів та рідних, Вірі неймовірно пощастило, що вийшла заміж за таку прекрасну людину.
І вона була згодна з цією думкою довгі роки, поки в ній не посилилася якась неминуча втома. Зі втомою прийшла байдужість до всього, що відбувається поруч, коханий чоловік і діти перестали радувати, їжа втратила смак, і здається, потьмяніло денне світло. Віра насилу піднімалася вранці, змушувала себе готувати сніданок і прибрати, але з кожним днем все важче було це робити. На роботі її розгублений погляд помітили подруги, і акуратно попередили, що варто піти на обстеження.
Віра згідливо кивала, але нікуди не пішла, не було ні бажання, ні часу.
Колись давно, їй довелося лягти в стаціонар, невелика операція, після неї три дні, лежачого режиму.
Але наступного ж дня після процедури Арсен забрав її додому, під розписку, бо не знав, що робити з хлопцями. Він гадки не мав, у що одягнути, чим нагодувати, і куди відводити на той час, поки він перебуватиме на роботі.
Вранці Віра, зігнувшись в три погибелі, тримаючись за живіт, повзала по квартирі, і збирала дітей до дитячого садка. А потім хлопчики, тримаючи тата за руки, повели і показали ту будівлю, де їх потрібно залишити.
Тато все зрозумів, залишив їх біля воріт, і дременув, поки діти не отямилися, і не змусили дійти до своїх груп.
За цей його вчинок, Віра вислухала багато неприємних слів, від завідувачки дитячого садка, і більше ніколи не просила чоловіка, відводити дітей до дитсадка.
Все робила сама, без сторонньої допомоги, але зрідка до них навідувалася нелюба зятем теща, і влаштовувала чоловікам показовий концерт, які свої справи робили стоячи, а мити стіни в туалеті не хотіли. І ніс морщили, коли бачили ті плями на світлому кахлі.
А вона, втомилася боротися з ними, мовчки відтерала стіни, прибирала, прала рушники з темними плямами від погано помитих рук.
Але потім, до всеосяжної втоми і цілковитої байдужості, додалася несамовита туга.
Цього ранку вони прийшли всі разом, вимотали Віру за якихось дві години остаточно, і накрили важким покривалом сну з голови до ніг.
Чашка, що розлетілася на уламки, була останньою краплею у величезному чані, наповненому до краю терпінням жінки.
Ніколи раніше вона не дозволила б собі розслабитися, незважаючи ні на що, але сьогодні день був якийсь не такий, він був особливий.
Вночі Вірі наснився сон, там було жовте-жовте поле жита, упереміш із синіми волошками та рожевими дзвіночками. Вона лежала на великому стозі м’якої соломи і дивилася на небо, де тонким візерунком були вишиті хмари, і величезне, ласкаве сонце.
У безкрайньому полі, де лежала Віра не було нічого, що принесло б їй неприємності та втому.
Там не було улюблених дітей, які потребують уваги, чоловіка з його вічними причіпками, сусідів, роботи, подруг, які бажають добра, але дошкуляють колючими порадами.
Віра лежала розкинувши руки, і дихала цим спокоєм та тишею, вбирала всією шкірою тепло сонця, і насолоджувалася ароматами льотного поля.
Але вона різко прокинулася, поле зникло, поряд хропів чоловік, судорожно сіпалася стрілка будильника, залишалося п’ять хвилин до дзвінка.
Віра заплющила очі і прошепотіла, ковтаючи сльози:
– Зупинись, мить, я хочу залишитися там! Не хочу прокидатися – шепотіла вона – будь ласка, залиште мене там, серед жита та волошок!
Але сон не повернувся, задзеленькав будильник усім залізним корпусом, починався новий день.
З п’ятої ранку Віра готувала, прибирала і гладила, намагаючись до роботи, переробити більше справ.
Але розбилася чашка, уламки летіли повільно, як птахи на південь, остання крапля впала, і сколихнула наповнену до країв чашу терпіння.
Відчайдушно втомлена Віра, лягла на підлогу, з неї, як з повітряної кулі вийшло повітря, вона стала як та синя ганчірочка, яку Вінні поклав у горщик без меду.
“Птахи, Африка, Вінні…”
“Я здається втрачаю розум…”
“А втім, все одно…”
– Мамо, давай швидше бутерброди – заволав Михайлик – чого ти лягла?
– Мам, кава!
Діма навіть не повернувся на звук падіння, а може, звуку й не було, вона лягла на підлогу, як перо від тих самих птахів.
– Віро, та скільки можна?
Заволав Арсен, скинувши на підлогу сорочки з плічок, він запізнювався на роботу, і був дуже злий.
– Розляглася вона, байдуже їй на нас – розлютився і Діма, нахилився зі стільця, щоб потрясти матір за плече.
– Тату, очманіти, вона спить!
Ще хвилин десять пройшло в розмовах, щоб чоловіки зрозуміли, чи відбувається щось недобре. Потім вони зателефонували до бабусі, щоб дізнатися, “а що робити з мамою, яка спить?”
– Тобто спить – здивувалася бабуся – де спить?
Дізнавшись що на підлозі, на кухні, вона на секунду втратила дар мови, а потім розкричалася, що сини та чоловік доньки – телепні. Розплакалася і сказала, що негайно їде, і щоб вони швидко викликали “Швидку”.
– Навіщо – здивувалися дружно чоловіки – вона ж спить, виспиться, встане.
– Може її вкрити чимось – почухав потилицю Міша, але подзвонили хлопці, і він втік надвір.
Швидка допомога приїхала через дві години, лікарів зустріла заплакана мама Віри, яка примчала на таксі з іншого кінця міста, а діти і чоловік пішли у своїх справах. Не скасовувати їх через те, що мамі захотілося поспати на підлозі.
Віра дихала рівно, обличчя трохи зблідло, руки, ноги були холодними, але в іншому виглядала непогано.
– Тиск звичайно низький, але серцебиття нормальне – знизував плечима, молодий лікар, з розумним виглядом вдивляючись в тонометр – я не знаю, в чому справа.
На вимогу мами Віри, її поклали до окремої палати, поставили крапельницю.
В палату прийшов дуже зацікавлений поодиноким випадком, амбітний чоловік, і пообіцяв особисто оглянути сплячу красуню. Він останні два роки збирав матеріал для дисертації, і завжди спостерігав за такими пацієнтами.
Увечері чоловіки вищеописаної родини зібралися вдома і здивувалися тому, що мама була відсутня. Не було вечері, валялися розкидані татом сорочки, і уламки від розбитої чашки, хрумтіли під капцями.
Довелося дзвонити бабусі, яка пояснила ситуацію, як могла, і обізвала всіх негарними словами. Навіть 14-річний Мишко дізнався багато цікавого про себе, і половина інформації складалася з літературних виразів.
Чоловіки здивувалися, і схоже злякалися, але все ж таки не посоромилися порадити бабусі, з’їздити до стаціонару і розбудити Віру, за день вона повинна була виспатися.
Але Віра не прокинулася і наступного дня, ні через два дні, стривожені і засмучені чоловік із синами, прийшли подивитися на власні очі на маму, що “відкошувала” від сімейних обов’язків, і були спантеличені.
Віра лежала бліда, обличчя майже не виділялося на тлі світлої наволочки, худі руки безвольно лежали поверх ковдри, вздовж тулуба. Вона дихала, по тоненьких трубочках стікала рідина і вливалася їй у руку, щоб підтримувати організм, який не бажає прокидатися.
Чоловік з дітьми, доїли всі продукти, що були в шафі та холодильнику, в кутку накопичився брудний одяг, а шкарпетки прилипали до підлоги. Вони не розуміли, як при таких проблемах, може безтурботно спати жінка, зобов’язана усунути всі ці неприємності.
Стояли вчотирьох насупившись біля ліжка, не розуміли, як тепер жити, і злилися на те, що зламалося не вчасно.
А Віра лежала під теплим сонцем, і вдихала аромат стиглого жита, вітер пестив її обличчя, величезне небо дивилося на неї, посміхаючись.
Мить зупинилася, саме там, де Віра була щаслива, звільнена від усіх проблем, і нескінченної праці на благо сім’ї.
Час не йшов, його просто не існувало, його не потребували ні Віра, ні поле, а вже волошкам, він й поготів не цікавий.
– Ох, пані, що ж це сталося з тобою?
Кардіолог, якому було дуже цікаво спостерігати за цією пацієнткою, не втримався, погладив її по голові.
– Може це летаргічний сон – розмірковував він, розглядаючи умиротворене обличчя жінки – і ти заснула в очікуванні чудового поцілунку від свого принца. Або короля, якщо судити за віком.
– Втомилася вона – завідувачка відділення, жінка передпенсійного віку, з’явилася за спиною нечутно, як тінь – не чіпайте її, виспиться, відпочине і піде додому, нести одвічну варту, де вона незмінна керманичка.
– Керманичка? – не зрозумів молодий лікар – чому саме так?
– Можете спрощено називати це кухаркою, прибиральницею, служницею. Я бачила її сім’ю, чоловік і троє синів, прийшли подивитися, чи не прийшла до тями мама. Здоровенні лобуряки, стоять, дивуються, як же тепер їм жити без неї, про себе переживають, не про неї, розумієте!?
– Без коментарів – зітхнув кардіолог – невже їм її зовсім не шкода?
– Напевно, шкода, але тільки як функцію, яка перестала працювати – Завідувачка насупилась, і якийсь гіркий спогад пробіг по обличчю.
– Як ви можете говорити так про людину – обурився лікар, і знову торкнувся волосся пацієнтки – а мені її дуже шкода.
Але та пішла, і лікареві не було з ким дискутувати, він ще трохи посидів біля пацієнтки, промацуючи їй пульс.
Увечері він схвильовано розповідав дружині про нову пацієнтку, поглинаючи за вечерею їжу, і не помічав смаку.
Дружина щось у відповідь говорила про проблеми з дітьми, але все це було мізерне, порівняно з новим матеріалом для його дисертації.
– Веронічко, зроби мені каву, я хочу сьогодні попрацювати трохи, – повечерявши, він витер руки білосніжним рушником, залишаючи на ньому жирні плями – і приготуй, будь ласка, мені сорочку на завтра.
Веронічка, молода жінка зі стомленим обличчям, сіла біля вікна і вдивлялася невидячим поглядом, у темряву ночі за склом.
Донька третій день нездужає, на сина скаржилися вчителі, на роботі її діставав начальник, а ще зламалася пральна машинка.
За вікнами гойдалася темрява, а так хотілося чогось яскравого, кольорового й радісного, їй поки що хотілося.
– Веронічко, ну що ти там порпаєшся, я на каву чекаю!
