fbpx
Дозвілля
“Де ті, які не дозволяли нам молитися? Де ті, які хотіли, щоби нас не було? Нема їх, а ми тут, ми є!”. Цю історію зі свого життя розповіла мені бабуся і вона дуже зворушила мене

Марія завжди відвідувала храм у рідному селі. Ходила до церкви ще від малку, не пропускала жодної Літургії. Так її навчила мама: молитва завжди додавала їй сили.

“Молитва усе може”, – часто повторювала бабуся.

Ще малою дівчинкою Марія часто відвідувала з мамою різні відпустові місця. Не так далеко від їхнього села було святе місце – Ясна Гора у Гошеві. Разом з мамою вони приходили сюди помолитися до Чудотворної ікони Матері Божої.

У той час до відпустового місця люди їхали кіньми або навіть йшли пішки. Бабуся з трепетом у серці згадує ті часи. Та коли прийшла радянська влада, то почала плюндрувати українські святині, Українська Греко-Католицька Церква пішла у підпілля. Марії було важко це пережити.

У колишніх церквах та монастирях зберігали колгоспний інвентар, плуги. Так сталося і з Гошівським монастирем. Священники були арештовані, ікони вилучені. Відвідувати святе місце стало заборонено. Та мирян це не зупиняло. Бабуся пригадує один особливий день.

– Одного разу прийшов до мене мій кум Іван і каже: “Їдьмо до Гошева!”. Іван взяв з собою радіоприймач.

“Ми вийшли до Гошівської церкви з боку лісу. Кум поставив на підвіконник церкви радіоприймач і налаштував його на Літургію, яку транслювали з радіо “Ватикан”. Хоч нас було тільки двоє, ми собі офірували, наче були на відпусті, просили, щоби Україна стала вільною”, – пригадує той день бабуся.

У ту мить вона відчула, що Бог поруч, що тут, у цьому святому місці – на Ясній Горі колись знову стане людно.

Так і сталося. З відновленням Незалежності Гошівський монастир знову ожив і відчинив свої двері для людей. До Чудотворної ікони Гошівської Божої Матері, яку називають Царицею Карпат, знову почали з’їжджатися вірні з усіх куточків України.

Бабуся знову стояла перед Гошівською іконою Богородиці. Панувала благодатна тиша. Люди уже розходилися після недільної Літургії. Було так спокійно, наче тут і було так завжди. Лише на обличчі у бабусі, у її глибоких блакитних очах читалося усе те пережите.

“Де ті, які не дозволяли нам молитися, де ті, які хотіли, щоби нас не було? Нема їх, а ми тут, ми є… Бо ми з Богом, а Бог завжди перемагає!”

Вона стояла перед іконою і молилася. Стояла і згадувала ті часи зі сльозами на очах. Стояла і дякувала за все… За те, що вільний світанок після темної ночі таки засяяв.

Галина Андрусів