Весна цього року видалася напрочуд теплою. Птахи щебетали у верховітті, зустрічаючи новий день, а сонце вже гріло, хоча й не так, як улітку. Я любила такі дні – вони надихали мріяти.
У голові вже вимальовувався наш ідеальний відпочинок: затишний готель на березі Чорного моря, просторий басейн для Софії, яка обожнює плавати, і тенісний корт для Максима, нашого непосидючого одинадцятикласника.
Ми з Тарасом щомісяця відкладали частину зарплати – не багато, але на квитки та готель мало вистачити. Я навіть взяла додаткову роботу, щоб вести бухгалтерію для кількох малих фірм. Але одного вечора все змінилося.
Я помітила, що Тарас останнім часом став дивним. Він уникав розмов про відпустку, а коли я заводила мову про бронювання квитків, лише відмахувався: «Рано ще, встигнемо».
Іноді він нишком перевіряв телефон, ховаючи його, щойно я наближалася. Спочатку я гнала від себе дурні думки. «Що я собі вигадую? – картала себе. – Якийсь роман на стороні? Та ні, він просто перевіряє повідомлення».
Але цікавість узяла гору. Одного разу я зазирнула через його плече – він гортав сповіщення від банку. Перевіряв баланс? Чекав переказ?
Це мене насторожило. Я вирішила перевірити наш спільний рахунок – просто для заспокоєння. І ось тоді серце ледь не зупинилося: замість 60 000 гривень, які ми так старанно відкладали, залишилося трохи більше 10 000.
Перед очима спливло напружене обличчя Тараса, коли я востаннє згадала про відпустку. Того вечора я твердо вирішила з’ясувати правду.
Тарас повернувся додому пізно, намагаючись не шуміти – думав, усі сплять. Але я чекала його на кухні, тримаючи в руках холодну чашку чаю.
– Тарасе, нам треба поговорити, – сказала я тихо, але твердо.
Він здригнувся, ніби його застукали на гарячому. Сів навпроти, уникаючи мого погляду.
– Де наші гроші? – запитала я прямо.
Він зітхнув, почав розглядати тріщину на столі, а потім заговорив. Виявилося, його мати, Галина Степанівна, попросила 50 000 гривень на ноутбук для Богдана, молодшого брата Тараса, який цього року вступив до університету. Мовляв, без потужного комп’ютера ніяк, а вони з батьком не можуть собі дозволити таку покупку одразу.
– Ти віддав усі наші заощадження, навіть не порадившись зі мною? – я намагалася стримати голос, щоб не розбудити дітей.
– Вони обіцяли повернути до літа, – пробурмотів Тарас. – По 20 000 щомісяця.
– Ти серйозно? – я ледве стримувалася. – Квитки треба купувати вже, а в нас зараз і 10 000 не набереться! На що ми поїдемо? Ти уявляєш, скільки коштуватимуть квитки влітку?
– Я не подумав, – визнав він, опустивши голову.
– Не подумав? – я знизала голос до шепоту, бо почула, як у сусідній кімнаті заворушився Максим. – Ми пів року відкладали, щоб діти могли відпочити, а ти взяв і віддав усе своїй мамі?
Тарас мовчав. Я відчувала, як у мені наростає хвиля розчарування. Ми стільки років разом, а він приховав від мене таке. Як я могла цього не помітити?
Наступного дня я наполягла, щоб він зателефонував матері. Він увімкнув гучний зв’язок, щоб я чула розмову.
– Мам, де обіцяні 20 000? – запитав Тарас, явно відчуваючи себе незручно.
– Ой, синку, – голос Галини Степанівни звучав безтурботно. – Ми зняли квартиру для Богдана, ще й ріелтору заплатили. Але не хвилюйся, наступного місяця віддамо 40 000.
Я не витримала й голосно пирхнула. Вона точно почула, але продовжувала вдавати, що все гаразд.
Минув ще місяць. Грошей не було. Тарас уникав цієї теми, лише бурмотів: «Якщо не віддають, значить, не мають». Я не могла цього терпіти. Одного вечора схопила телефон і набрала номер свекрухи.
– Алло, Оленочко! – защебетала Галина Степанівна. – Як справи?
– Без церемоній, – не витримала я. – Коли ви повернете наші гроші?
Запала тиша. На фоні гудів телевізор – здається, якесь ток-шоу.
– Олено, ну що ти одразу так? – її голос став солодким, але з металевими нотками. – Невже Тарасові шкода для брата?
– А ви не думали, що у Тараса є діти? – я намагалася не підвищувати голосу. – Софія цього року закінчує дев’ятий клас! Ми пів року відкладали, щоб влаштувати їй свято!
– Ой, та що ти з цього робиш виставу! – відрізала свекруха. – Поїдете на дачу, як усі нормальні люди. Нічого носа задирати!
Я відчула, як усе всередині стиснулося. Їхня «дача» – це старий будиночок на шести сотках, де єдине заняття – прополювати грядки. А вбиральня на вулиці – це взагалі окрема історія.
– Галино Степанівно, – я старалася говорити спокійно, – ви обіцяли повертати по 20 000. Минуло два місяці. Де гроші?
– Ну, не вийшло поки, – відмахнулася вона. – Будуть гроші – віддамо.
– Коли? – наполягала я.
– Коли зможемо! – у її голосі з’явилося роздратування. – Що ти, як на базарі торгуєшся? Тобі що, Тарасової зарплати мало?
– Дайте слухавку Миколі Івановичу, – сказала я, відчуваючи, що ще трохи – і втрачу контроль.
Запала пауза. Я чула, як вона щось бурмотить, потім почувся голос свекра:
– Алло, Олено? – його голос був хриплуватий, але спокійний.
– Доброго вечора, Миколо Івановичу. Ви знали, що ваша дружина взяла у нас 50 000 на ноутбук для Богдана?
– Що?! – у слухавці щось грюкнуло. – Галино, ти що наробила?! Які 50 000?
Далі почалася справжня вистава. Я чула, як свекор говорить зі свекрухою, а та виправдовується:
– Ну а що такого? Богданові треба для навчання!
– А твоїм онукам не треба? – гримів Микола Іванович. – Я казав тобі – бери кредит! А ти у дітей гроші потягла!
– Я не братиму ніякий кредит! – огризнулася Галина. – Нехай Тарас.
– Що Тарас?! – не дав договорити свекор. – Швидко йдемо в банк! І платитимеш сама, щоб знала, як позичати!
Я сиділа, вчепившись у телефон, і слухала цю виставу. На фоні все ще гудів телевізор, а в сусідній кімнаті чхнув Максим – мабуть, ми його розбудили.
Я відчувала, як навалюється втома. Подивилася на Тараса – він сидів, згорбившись, і теребив край скатертини, наче маленький хлопчик, якого насварили.
– Алло, Олено? – голос свекра повернув мене до реальності. – Не переживай, за тиждень усе повернемо. Я прослідкую.
Я мовчки натиснула «скинути». На кухні запала тиша, яку порушувало лише цокання годинника. Тарас спробував щось сказати, але я зупинила його:
– Не треба. Просто, не треба. Я йду спати. І знаєш що? Я закрию наш спільний рахунок. Відкрию окремий, на своє ім’я. І відкладатиму на відпустку сама. А ти роби, як хочеш.
Я пішла до спальні, лягла, не роздягаючись, і відчула, як накочує хвиля розпачу. Як я могла так помилятися в людині, з якою прожила стільки років? Чи зможу я колись знову йому довіряти?
Тиждень тягнувся нескінченно. Я майже не розмовляла з Тарасом, лише короткими фразами про побут. Він намагався загладити вину – приносив мої улюблені тістечка, пропонував поїхати на вихідні за місто.
Я брала тістечка, бурмотіла «Дякую» і відмовлялася від поїздок, посилаючись на роботу. Роботи й справді було багато – я брала додаткові проєкти, щоб хоч трохи компенсувати втрачені заощадження.
Одного вечора до мене підсіла Софія. Вона виглядала стурбованою.
– Мам, ми правда нікуди не поїдемо влітку? – тихо спитала вона, сівши на край мого ліжка.
Я обняла її за плечі.
– Поїдемо, доню, – сказала я твердо. – Обіцяю. Я все виправлю.
– Я чула, як ви з татом говорили, – зізналася вона, уткнувшись мені в плече. – І про гроші знаю. Може, правда на дачу? Я не проти.
– Ні, – я обійняла її міцніше. – Буде тобі море. Я вже все придумала.
У п’ятницю ввечері подзвонив свекор:
– Олено, ти вдома? Ми з Богданом заїдемо.
Я здивувалася, але погодилася. За пів години в двері подзвонили. На порозі стояв Микола Іванович, а за ним – Богдан, червоний, як буряк. Свекор легенько підштовхнув сина вперед.
– Давай, розкажи тітці Олені.
Богдан переминався з ноги на ногу, опустивши очі.
– Тітко Олено, вибачте, – почав він тихо. – Я не знав, що мама взяла у вас гроші. Я б ніколи. Загалом, я продав той ноутбук. Він був занадто потужний для навчання. Купив простіший, а решту приніс. – Він простягнув конверт. – Тут 30 000.
– Сам вирішив, – додав свекор із ноткою гордості. – Я нічого не казав. А це від матері, – він передав ще один конверт. – Ще 20 000. Вибач, Олено, не догледів.
У передпокої з’явився Тарас. Він зупинився, переводячи погляд із батька на брата.
– Тарасе, – зітхнув свекор. – Хоч би мені подзвонив. Я ж не якийсь звір, розумію – діти, відпустка.
Запала пауза. Її порушив Богдан:
– Вибачте ще раз. Мені піти?
– Зачекай, – сказала я. – Залишайтеся на вечерю. Я наварила борщу.
Ми засиділися допізна. Богдан розповідав про університет, Софія ділилася планами після школи, а Максим сперечався з дядьком про комп’ютерні ігри.
Тарас намагався щось сказати, але лише відкривав рота, як риба на суші. А я вперше за цей тиждень відчула, як відпускає тягар, що гнітив мене.
Я таки відкрила окремий рахунок. Не через злість – просто так спокійніше. Тарас не заперечував, навіть сам перераховував туди частину зарплати.
Зі свекрухою ми спілкувалися лише на свята, холодно й офіційно. Вона більше не просила грошей, але й розмовляти зі мною наміру не мала.
Лише коли у гнеї ув ювілей і ми принесли у конверті 300 євро вона поглянувши мовила до мене:
— Мені повертати не доведеться, невісточко? Чи знову спокою не даватимеш і телефонуватимеш щогодини?
Мені смішно стало: серйозно? Тобто я повинна була мовчати? Забрала своє ще й винна залишилась? От цікаві люди.
От скажіть, ви б змовчали, га?
Головна кратинка ілюстративна.
