— Де моя вечеря, Мар’яно, я ж щойно з роботи! — крикнув я з порога, не знаючи, що цей вечір стане початком кінця нашого ідеального побуту
Життя з Мар’яною завжди нагадувало мені ідеально налаштований механізм, де кожна деталь знає своє місце і час. Ми прожили разом майже п’ятнадцять років, і за цей час я звик до того, що побут — це якась магічна субстанція, що оновлюється сама собою. Мені здавалося, що чисті сорочки просто виростають у шафі, а гаряча вечеря матеріалізується на столі рівно о дев’ятнадцятій, коли я переступаю поріг квартири після важкого дня в офісі.
Я пишався своєю дружиною. Вона була втіленням порядку, спокою та неймовірної системності. Навіть її спеції в кухонній шафці стояли за алфавітом, а постільна білизна завжди пахла лавандою і не мала жодної зморшки. Я часто жартував серед друзів, що Мар’яна — це мій особистий тихий тил, який ніколи не дає збоїв.
Проте все змінилося одного вівторка. Це був звичайний дощовий вечір. Я повернувся додому, передчуваючи аромат домашніх котлет або запеченої риби. Відкрив двері, скинув взуття і застиг. У квартирі панувала тиша. Темрява розсіювалася лише тьмяним світлом вуличного ліхтаря, що пробивалося крізь вікно вітальні. На кухні не горіло світло, плита була холодною, а в повітрі не було жодного натяку на їжу. Мар’яна сиділа на дивані у вітальні й просто дивилася у вікно. Вона навіть не повернула голови, коли я увійшов.
— Мар’яно, ти вдома? Чому так темно? — запитав я, намацуючи вимикач.
Вона відповіла не одразу. Голос її звучав тихо і якось відчужено.
— Так, Костянтине, я вдома.
— А що з вечерею? Я сьогодні дуже зголоднів, обід був на ходу.
Дружина нарешті подивилася на мене, але в її погляді не було звичної турботи. Там була порожнеча, від якої мені стало ніяково.
— Вечері немає. І завтра її теж не буде.
Я засміявся, думаючи, що це такий дивний жарт або вона втомилася на роботі.
— Ти серйозно? А що мені їсти?
— Не знаю, Костю. Можеш щось замовити або приготувати сам.
Ця відповідь прозвучала як грім серед ясного неба. Я ніколи не тримав у руках нічого важчого за пульт від телевізора або ложку. Мої знання про кухню обмежувалися тим, де стоять чашки для кави. Я пройшов на кухню, сподіваючись знайти бодай щось готове в холодильнику, але там виявився лише напівпорожній пакет молока і кілька яблук. Це було неймовірно. Жінка, яка роками дбала про кожен мій крок, просто припинила це робити в одну мить.
Минуло кілька днів, але ситуація не покращилася. Навпаки, хаос почав захоплювати наш дім. Кошик для білизни переповнився, мої улюблені сорочки закінчилися, а я вперше в житті дізнався, що пральна машина має десятки кнопок, значення яких мені було невідоме. Мар’яна продовжувала ходити на роботу, поверталася, читала книги або просто мовчала. Вона перестала прасувати, прибирати та навіть купувати продукти.
— Ти можеш пояснити, що відбувається? — не витримав я на п’ятий день, коли змушений був іти на зустріч у пом’ятій футболці.
— Я просто перестала бути годинником, — відповіла вона, не відриваючись від книги.
— Яким годинником? Про що ти взагалі?
— Ти ж сам казав, що я працюю як швейцарський механізм. Надійний, передбачуваний, безвідмовний. От я і подумала, що механізми іноді треба вимикати, щоб вони не зламалися остаточно.
— Але я ж чоловік, я працюю, я заробляю гроші! — мій голос зірвався на крик.
— І я працюю, Костю. Тільки після своєї роботи я приходила на другу — домашню. А ти після своєї приходив на відпочинок. Тепер у нас обох лише одна робота. Справедливо, хіба ні?
Я дивився на неї й не впізнавав жінку, з якою прожив стільки років. Раніше вона завжди усміхалася, завжди питала, як пройшов мій день, чи не болить у мене голова. Тепер вона стала стіною. Я спробував сам приготувати яєчню, але вона підгоріла, а сковорідка потім відмивалася цілу годину. Я намагався попрасувати штани, але залишив на них ледь помітну пляму від перегрітої праски. Виявилося, що я абсолютно безпорадний у власному домі. Без Мар’яни я був як дитина, яку залишили саму посеред лісу.
Друзі помітили мої зміни. Я став роздратованим, виглядав неохайно. Наталя, дружина мого колеги, навіть запитала, чи не трапилося в нас чогось. Я відмахувався, бо мені було соромно зізнатися, що моя дружина просто оголосила страйк.
Одного вечора я вирішив змінити тактику. Купив великий букет квітів і замовив доставку з ресторану. Думав, що це розтопить лід і ми повернемося до звичного життя. Коли Мар’яна прийшла, я зустрів її з квітами.
— Це тобі, люба. Давай забудемо ці дивні дні. Я все зрозумів, ти втомилася.
Вона взяла букет, поставила його у вазу, але в її очах не з’явилося жодної іскри.
— Ти справді зрозумів? Чи ти просто хочеш, щоб завтра знову була чиста сорочка?
— Ну і це теж. Хіба це погано, що я хочу ладу в домі?
— Погано те, що ти бачиш лад, але не бачиш мене. Ти помітив, що я змінила зачіску місяць тому? Ти знаєш, що я вже пів року не сплю нормально через шум у сусідів, про який я тобі казала щовечора? Ти хоч раз запитав, чи не важко мені нести ці пакети з магазину, поки ти розмовляєш по телефону в машині?
Я мовчав. Мені не було чого відповісти, бо я справді не пам’ятав жодного з цих моментів. Моє життя було комфортним саме завдяки її непомітній праці, яку я сприймав як належне. Я думав, що це її обов’язок, її природа.
Тижні минали. Наша квартира поступово перетворювалася на склад речей. Я почав сам ходити в пральню, навчився користуватися мікрохвильовкою для складніших страв, ніж розігрів піци. Але відчуження між нами тільки росло. Ми жили як сусіди. Мар’яна більше не сварилася, не вимагала нічого. Вона просто жила своїм життям, у якому мені було відведено роль людини, що ділить з нею квадратні метри.
Якось я застав її за збором валізи. Серце стислося від недоброго передчуття.
— Ти кудись їдеш? — голос мій тремтів.
— Так, Костю. Я орендувала невелику квартиру біля парку.
— Але навіщо? Ми ж можемо все виправити. Я буду допомагати, я обіцяю!
— Знаєш, у чому проблема? Ти обіцяєш допомагати. Ти досі думаєш, що це моя робота, в якій ти будеш лише асистентом. Ти не хочеш бути партнером. Тобі просто незручно. А мені набридло бути зручною для когось, хто не помічає моєї душі.
— Це через те, що я не готував? — я був у відчаї.
— Ні, Костю. Це через те, що ти згадав про моє існування лише тоді, коли перестав отримувати сервіс. Коли годинник зупинився, ти не намагався дізнатися, чому йому боляче. Ти просто розсердився, що він не показує час.
Вона пішла того ж вечора. Залишила ключі на тумбочці в передпокої. Я залишився один у великій, порожній і занедбаній квартирі. Навколо були гори немитого посуду, пил на полицях і тиша, яка тиснула на вуха сильніше за будь-який крик. Я сів на підлогу і вперше за багато років заплакав. Не через те, що мені не було що їсти, а через те, що я втратив єдину людину, яка справді мене любила, поки я любив лише свій комфорт.
Минуло кілька місяців. Я навчився готувати борщ, я знаю, чим відрізняється режим прання бавовни від синтетики. Моя квартира тепер чиста, але вона не стала домом. Я кілька разів дзвонив Мар’яні, просив зустрітися, але вона кожного разу ввічливо відмовляла. Вона сказала, що нарешті почала дихати на повні груди й не хоче повертатися в режим очікування чужих запитів.
Нещодавно я бачив її в місті. Вона йшла парком, сміялася, розмовляючи з кимось по телефону. Вона виглядала щасливою. Без мене. А я стояв осторонь і розумів, що зруйнував усе власними руками, просто не помічаючи того, що було найціннішим. Тепер мій годинник іде правильно, але час на ньому здається нескінченно порожнім.
Чи часто ви помічаєте працю своїх близьких, поки вона не зникла з вашого життя? Чи не здається вам, що ми часто плутаємо любов із комфортом, який нам надають? Напишіть свою думку в коментарях, для мене це дуже важливо знати. І якщо ця історія змусила вас замислитися, поставте свою вподобайку — це допоможе іншим побачити цей текст і, можливо, врятувати чиїсь стосунки. Що б ви зробили на моєму місці, щоб повернути втрачену довіру?
