Коли я відчинила двері й побачила свою доньку Оксану з маленьким онуком на руках, що стояла на порозі з валізою в руках і сльозами в очах, мені аж зле стало.
Вона благала: “Мамо, пусти нас, я більше не можу з ним жити!” Але я, зібравши всю свою рішучість, просто зачинила двері перед нею, промовивши крізь щілину: “Ти доросла жінка, Оксано. Повертайся додому і розбирайся сама”.
Чому я так вчинила з власною дитиною? Почати треба із самого початку.
Я завжди намагалася бути хорошою матір’ю. Маю чоловіка, Івана Миколайовича, з яким ми разом уже понад тридцять років.
Ми обоє працюємо: я в бухгалтерії на невеликому підприємстві, а він – механіком на заводі. Живемо в скромній двокімнатній квартирі в центрі міста, де виростили нашу єдину доньку Оксану.
Вона народилася, коли мені було двадцять п’ять, і з того часу стала центром нашого всесвіту. Ми з Іваном завжди старалися дати їй усе найкраще: гарну освіту, одяг, розваги.
Оксана виросла розумною дівчиною, закінчила коледж за спеціальністю “менеджмент”, і ми сподівалися, що вона знайде собі гідну роботу та щасливе життя.
Але життя не завжди йде за планом. Коли Оксані виповнилося двадцять п’ять, вона познайомилася з Андрієм. Він був звичайним хлопцем, працював водієм у логістичній компанії, заробляв не надто багато – десь 15000 гривень на місяць.
Вони зустрічалися кілька місяців, і раптом Оксана оголосила, що виходить за нього заміж. “Мамо, це кохання! Він такий добрий і турботливий”, – казала вона мені по телефону, коли я була на роботі.
Я не була в захваті від цього рішення. Андрій здавався мені надто пасивним, без амбіцій. “Доню, не поспішай, – радила я. – Поживіть окремо, перевірте почуття. Шлюб – це серйозно”.
Але Оксана не слухала. “Ви з татом теж швидко одружилися, і все добре!” – відповідала вона, сміючись.
Весілля не влаштовували – просто розписалися в РАЦСі. Ми з Іваном були там, подарували їм трохи грошей на старт – 5000 гривень, щоб могли орендувати квартиру.
Вони знайшли скромну однокімнатну на околиці за 6000 гривень на місяць. Я допомогла з облаштуванням: купила штори, посуд, навіть пофарбувала стіни, бо Андрій працював допізна і не мав часу. “Дякую, мамо, ти найкраща”, – обіймала мене Оксана. Тоді я думала, що все буде добре.
Незабаром Оксана завагітніла. Ми зраділи, але й занепокоїлися. Андрій продовжував працювати, але не шукав підробіток, хоч грошей бракувало.
Оксана пішла в декретну відпустку, отримувала мінімальні виплати. Я почала допомагати: щомісяця передавала їм 2000 гривень на продукти та комуналку.
“Не переживай, доню, ми впораємося”, – казала я їй під час візитів. Одного разу, коли Оксана була на п’ятому місяці, я прийшла до них і побачила, що в квартирі майже нічого не готово для дитини.
“Де ліжечко? Де візочок?” – запитала я. Оксана знизала плечима: “Андрій обіцяв купити, але зарплату затримують”.
Я зателефонувала Івану: “Треба терміново їхати в магазин. Не можемо чекати”. Того дня ми витратили 8000 гривень на базові речі: пелюшки, одяг, підгузки. Андрій подякував, але не запропонував повернути гроші.
На шостому місяці Оксану поклали в лікарню на збереження. Я відвідувала її щодня, носила їжу, підтримувала. Андрій приходив рідко – казав, що втомлюється на роботі.
“Мамо, він просто зайнятий”, – виправдовувала його Оксана. Але я бачила, що вона сумна. “Розкажи, що турбує?” – запитувала я.
“Нічого, все гаразд”, – відповідала вона, але очі видавали. Після виписки ми з Іваном купили ще ванночку за 1000 гривень і стільчик для годування за 1500. “Це для нашого онука”, – сказав Іван, посміхаючись.
Малюк, якого назвали Максимом, народився здоровим. Оксана була щаслива, але втомлена. Андрій узяв відпустку на тиждень, допомагав, але потім повернувся до роботи.
Я продовжувала підтримувати: щомісяця давала гроші на життя. “Дякуємо, бабусю”, – казав Андрій, коли я приносила пакунки з продуктами.
Оксана сиділа вдома з дитиною, а він, повернувшись увечері, сідав за комп’ютер або дивився фільми. “Чому ти не допомагаєш їй?” – якось запитала я його. “Я втомлююся, Галино Петрівно. Робота важка”, – відповів він спокійно.
Оксана почала скаржитися. “Мамо, я весь день з Максимом, а Андрій навіть не візьме його на руки. Каже, що не вміє”.
Я радила: “Поговоріть, доню. Шлюб – це компроміси”. Але ситуація загострювалася. Одного вечора Оксана подзвонила: “Мамо, приходь, будь ласка. Максим плаче, а я не знаю, що робити”.
Я приїхала, заспокоїла онука, приготувала вечерю. Андрій сидів на дивані. “Андрію, допоможи дружині”, – сказала я. “Я тільки-но з роботи”, – буркнув він. Оксана мовчала, але я бачила її розчарування.
Місяці минали. Максиму виповнилося чотири місяці, і Оксана все частіше просила забрати його до нас. “Мамо, хоч на вихідні. Я так втомилася”.
Ми з Іваном брали онука, годували, гуляли з ним. “Він такий миленький”, – казав Іван, граючись з малюком. Але Оксана хотіла більше. “Чому ви не можете брати його частіше? Ви ж на пенсії скоро будете”.
“Ми ще працюємо, доню. І дитина потребує мами”, – відповідала я.
Одного разу Оксана розповіла про свої мрії. “Я думала, що шлюб – це партнерство. А тут я все тягну на собі”. Ми сиділи на кухні, пили чай. “Розкажи Андрію про свої почуття”, – порадила я.
“Я пробувала. Він каже, що старається”. Тоді я запропонувала: “Може, знайди підробіток удома? Є фріланс”.Оксана кивнула: “Спробую”. Але нічого не змінилося.
Той день, коли все пішло шкереберть, я пам’ятаю як зараз. Була субота, я готувала обід. Дзвінок у двері. Відчиняю – Оксана з Максимом і валізою. “Мамо, я йду від Андрія. Він мене не цінує. Пусти нас жити до вас”.
Я стояла, дивлячись на неї. Мені було так прикро, але я згадала, як сама в молодості долала труднощі без допомоги батьків.
“Оксано, ти вийшла заміж. Маєш чоловіка. Чому до нас?” – запитала я. “Бо я не витримую! Він лежить цілими вечорами, а я з дитиною!” – хлипала вона. “Тоді говори з ним, шукайте вихід разом. Не тікай”, – сказала я.
“Мамо, будь ласка!” – благала Оксана. Але я зачинила двері. “Повертайся додому, доню. Ти доросла”.
Вона стояла за дверима, плакала. Я чула, як Максим хныкав. Іван підійшов: “Галю, може, пусти?” “Ні, – сказала я. – Вона мусить навчитися. Інакше сидітиме в нас вічно”.
Оксана пішла. Того вечора вона подзвонила: “Як ти могла, мамо? Ти мене зрадила!” “Я тебе люблю, доню. Але життя не казка. Борися за свою родину”, – відповіла я.
Після того інциденту Оксана повернулася до Андрія. Минуло три роки. Оксана не розмовляла зі мною відтоді, як я зачинила перед нею двері.
Я намагалася телефонувати, писати, навіть приходила до їхньої квартири, але вона або ігнорувала, або холодно відповідала: “Мамо, мені не потрібна твоя допомога”.
Її образа була глибокою, а я не могла зрозуміти, чому вона не бачить, що я хотіла їй добра. Хіба я не правильно вчинила, підштовхуючи її до самостійності?
Оксана залишилася з Андрієм. Він, здається, почав змінюватися. За словами сусідки, яка бачила їх у дворі, Андрій частіше гуляв із Максимом, брав його на дитячий майданчик.
Одного разу я побачила, як він купував продукти в супермаркеті, а Оксана тримала Максима за руку. Вона виглядала втомленою, але спокійною. Я не наважилася підійти.
Минулого місяця Іван застав Андрія в парку з Максимом. “Галю, він розповідав, як записав малого на плавання, – сказав Іван за вечерею. – Каже, що Оксана знайшла підробіток – пише тексти для сайтів. Вони ніби команда, живуть гарно”.
Я спробувала таки знову поговорити із донькою, прийшла до неї, але вона мене не впустила в дім, лиш сказала з-за дверей: “Матері у мене немає. Вона зникла тоді, коли не впустила мене у дім”.
Три роки минуло відтоді, як стався той випадок. Чого донька і досі мене не пробачила,зрештою вони навчились розмовляти і жти під одним дахом. Хіба вона не повинна мене подякувати за це?
Головна кратинка ілюстратвина.
