Даша встала, підійшла до ліжка хворого, подивилася на нього, зітхнула. – І все одно тобі краще, ніж мені. Ти он чистесенький, на ліжечку, в теплі, а мені ледве не щоночі доводиться на вулиці ночувати
Сніжана Михайлівна безумно любила свою роботу, а ще – дітей, кошенят і собачок. Взагалі, вона любила всіх. Саме через це чоловік пішов до іншої, на прощання наговоривши їй бато образливого, назвав «блаженною», грюкнув дверима й розчинився у небутті.
Сніжана, звісно, плакала, але потім заспокоїлася, все зважила й зрозуміла: «Так навіть краще». Стосунки з чоловіком давно вже перетворилися на якісь сусідські – з його боку, а з її… хоч і жив поруч усього лиш сусід, обов’язки залишалося: прати, прибирати, готувати, прасувати, проводжати. Перераховувати можна було безкінечно, бо Артур завжди вважав, що жінка – це лише додаток до чоловіка. Сніжана не сперечалася. Не сперечалася навіть тоді, коли чоловік висловлював незадоволення її нічними змінами.
– Я не розумію, яка необхідність тинятися невідомо де, коли в тебе вдома чоловік. Я чомусь маю сам готувати собі сніданок, хоча в мене є дружина.
– Артуре, та я ж лікар! Я вчилася, я обирала цю професію!
Чоловік тут же заводився, говорив, що справжня жінка має сидіти вдома й слідкувати, аби чоловікові було зручно. Сніжана одразу замовкала. Вона багато чого могла б йому сказати, але через свій характер завжди намагалася згладжувати гострі кути.
Так було, правда, лише вдома. На роботі Сніжана ставала зовсім іншою людиною. Вже три роки вона була завідувачкою відділення. Підлеглі її поважали й навіть трохи боялися. Ніхто на роботі й подумати не міг, що ця сталева жінка, дуже хороший лікар, строга керівниця, ідеальна і бездоганна, вдома може бути звичайною «м’якотілою», яка ніколи не скаже слова проти чоловіка.
Ось уже півроку Сніжана жила сама й все більше шкодувала, що сама раніше не подала на розлучення.
– Сніжано Михайлівно, добрий вечір! – молода медсестричка-практикантка була нею захоплена. Сніжана бачила в ній себе молоду й усебічно допомагала, добре розуміючи, що з цієї дівчини вийде не просто байдужий лікар, що ходить на роботу, а справжній доктор, який лікуватиме, а не відсиджуватиме години.
– Пивіт, Світлано. Що нового?
– Та нічого особливого. За добу надійшло двоє, трьох виписали. До речі, Євгенія Сергіївна принесла нам торт і каву. Дуже довго дякувала, ледь провели додому.
Сніжана усміхнулася. Ця пацієнтка ще два тижні тому прощалася з усіма, а вже тиждень тому телефонувала доньці й наказовим тоном диктувала, яке насіння купити й що треба посіяти.
– А як там у сьомій?
Світлана зітхнула.
– Жодних змін. Наче головний на понеділок консиліум збирає. Шкода… Але й головного зрозуміти можна. Вийшли вже всі терміни. Щоб людина прийшла до тями після такої тривалої коми – диво потрібне. А див не буває. – Так страшно, – зітхнула Світлана. – Він же зовсім молодий, такий гарний… І треба ж такому трапитися… Я взагалі не розумію. У нього стільки грошей, а всі відвернулися. Дівчата казали, що дружина в його будинок вже іншого привела.
– Світлано! – Сніжана строго подивилася на дівчину. Та перелякано завмерла.
– Сніжано Михайлівно…
– Скажи мені, ти тут у лікарні що робиш?
– Працюю.
– Ти лікуєш людей. А те, що збираєш якісь плітки, ніяк не допоможе одужанню.
– Так… ви праві.
Сніжана увійшла в ординаторську й усміхнулася. Колись так само її дорікав її наставник, старий вусатий дядько у якого вона проходила практику. Вона досі з теплом його згадувала. Він дав їй навичок навіть більше, ніж усе навчання.
Обійшовши всі палати, вона зайшла в сьому, де вже довгий час лежав їхній пацієнт. Це була ВІП-палата, тому лежав він один. Уся найновітніша апаратура була зібрана тут, але не допомагало нічого.
Вона зупинилася біля його ліжка, взяла в руки товсту карту, перегорнула її всю. Вадим Андрійович був її пацієнтом, і Сніжана часто перевіряла, чи все вона зробила, і щоразу переконувалася, що все, що більше нічого зробити було неможливо, і зітхала, кладучи її на місце.
– Чому?.. Адже все працює, як годинник… А от ніби щось не пускає його повернутися. Може, він не хоче? І головний правий… Можна просто його відпустити.
Вона підійшла до вікна. І раптом помітила щось дивне. Біля дерева на подвір’ї якась тінь то присідала, то випростовувалася. А тінь має бути нерухомою. Сніжана вдивилася. Ні, їй, мабуть, привиджується. На дворі вже темно, дощ ллє, як з відра, а біля дерева присідала дівчинка. Маленька.
Сніжана вийшла з палати й швидким кроком прямувала до виходу. На вулиці було не просто холодно, там було мерзенно.
– Гей, іди сюди!
Тінь спочатку рухила до неї, але потім повернулася під дерево.
– Навіщо?
Сніжана розгубилася, потім відповіла:
– Так холодно ж, ти вся промокла. Ходімо, чаю гарячого наллю. І розкажеш, що тут забула.
Тінь трохи подумала й рушила до неї. У дівчинки, якій дійсно було років вісім, зуб на зуб не потрапляв від холоду.
– Заходь. З’їхала з глузду? Так же й захворіти можна!
– Ні, я загартована.
– Загартована… Ну ось сюди.
Сніжана відвела її в ординаторську, зробила чай, дала плед.
– Замерзла ж як… А ти що там робила?
– Ховалася. Мама знову кавалера привела. Ну, п’ють вони там. Про мене згадали, виховувати почали.
Сніжана в жаху дивилася на дівчинку, потім глянула на годинник. За п’ятнадцять хвилин мав спуститися другий лікар. Він завжди в цей час приходив пити каву.
– Ходімо-но!
Вона відвела дівчинку до тієї самої ВІП-палати.
– Дивись, ось кушетка, ось подушка. Зайве мокре зніми й розвісь на спинці. Сама ж пледом укрийся. Він таки не отямиться. Але ні в якому разі нічого тут не чіпай, спи. А вранці я за тобою прийду, і вирішимо, що робити. Зрозуміла?
– Зрозуміла.
Дівчинка подивилася на пацієнта.
– А що з ним?
– Він у комі, давно вже. Ніби дуже міцно заснув, а прокинутися ніяк не може.
– О…
– Гаразд, спи, мені треба працювати. А вранці рано прийду, щоб ніхто не бачив.
– Добре. Тільки не забудь про мене. Я взагалі лікарів боюся, а тебе чомусь – ні.
Сніжана усміхнулася.
– Розумненька, хороша дівчинка… І що за чортівня в неї в сім’ї коїться?
Даша – так звали дівчинку – чесно намагалася заснути, але було якось не по собі. Прилади блимали, ледве чутно пищали. Вона встала, підійшла до ліжка хворого, подивилася на нього, зітхнула.
– І все одно тобі краще, ніж мені. Ти он чистесенький, на ліжечку, в теплі, а мені ледве не щоночі доводиться на вулиці ночувати. Коли вже літо прийде? Влітку на вулиці добре, тепло. Тільки комарі попадаються, але, правда, небагато.
Даші хотілося поговорити. Вона була балакучим дитям, але вдома їй говорити було заборонено. Там говорила лише мати та її подружки, а на вулиці через те, що вона постійно брудна й погано одягнена, з нею теж ніхто не водився. А тут – цілий справжній дорослий, йому можна все-все розповісти, і мама навіть не дізнається.
Вона говорила довго, навіть втомилася трохи, поки все описувала. Зітхнула, обернулась – може, водичка де є, напитися? – і зустрілася поглядом з чоловіком.
– Ой! – Вона швидко зісковзнула з ліжка, куди забралася, щоб зручніше розповідати. – А ви… ви… ви прокинулися?
– Прокинувся, – голос чоловіка був схожий на шелест. – Дай напитися.
Даша тут же помітила пляшечку з водою, обережно допомогла йому зробити кілька ковтків.
– Ти хто?
– Я Даша.
– Даша?.. А мені приснилося, чи в тебе справді все так погано вдома?
Дівчинка подивилася на нього налякано.
– А ти нікому не розкажеш? А то мене мама знову лаятиме.
– Ні, звичайно… Знаєш, у мене в дитинстві було те ж саме.
– Правда? – Даша знову забралася з ногами прямо до нього на ліжко.
Сніжана глянула на годинник – п’ята ранку. Пора забирати дівчинку. О шостій медсестри підуть розносити термометри. Вона підійшла, тихенько відчинила двері, щоб не злякати дитину, й завмерла. Дівчинка сиділа на ліжку пацієнта, і вони про щось балакали. Чоловік, схоже, почував себе непогано, бо вже не лежав, а напівсидів, і в одній руці у нього була пляшечка з водою.
– Доброго ранку…
Сніжана кинулася до нього, почала перевіряти прилади. Він дивився на неї уважно.
– Сніжона? Ти що ж?
Вона подивилася на нього здивовано.
– Вибачте…
– Не пам’ятаєш мене? Вадик із сусіднього під’їзду.
Вона ледь не впала.
– Не може бути… Ти ж… у дитячому будинку!
– Мені вже сорок. Який дитячий будинок?
Сніжана заглянула в історію хвороби. Точно, Вадик. А прізвища його вона ніколи не знала. Шкодувала хлопчиська. Він був старший за неї років на чотири. Його батьки сильно пили, інші діти дражнили його, і після чергової бійки, після образливих слів, його забрали в притулок.
– Почекай… Я взагалі нічого не розумію. Як ви?..
– Та нормально. Знаєш, сплю, сплю й раптом чую… дитячий голосочок розповідає історію, як у мене. Ну а я ж тепер дорослий, важливий, таки можу допомогти такій малявці. Смикнувся – а ніяк. Ну, розсердився прямо… і потім прокинувся.
– Сніжко, хотів раніше, але справи сімейні дуже затримали. А чого очі на мокрому місці? Лікар, що мене вилікував, плакати не повинен.
Минуло півроку. Сніжана усміхалася, спостерігаючи, як Вадим і Дашка бешкетували у воді.
– Ходімо вже на берег, джмелі ви!
Вони впали поруч із нею.
– Даш, скажи їй, що нам там подобається, – сказав Вадим.
Даша, заплющивши очі, відповіла:
– Ось ти цікавий… Твоя дружина, ти й говори.
– Ну, взагалі-то вона твоя мама. Сама говори.
Сніжана розсміялася.
– А нічого, що я тут? Зараз обоє в мене отримаєте по прянику, і завтра до моря не підете!
