Від самого початку нашого спільного життя, я, вважав, що наш шлюб із Дариною — це щось непохитне, немов скеля, що вистоїть перед будь-якими бурями.
Ми разом облаштували затишне гніздечко у новому районі, вечорами засинали під улюблені фільми та будували грандіозні плани на майбутнє.
— Ми з тобою справжня команда, — часто казав я, обіймаючи свою дружину, намагаючись підкреслити нерозривність нашого зв’язку.
Дарина у відповідь лише посміхалася, але останнім часом у її погляді з’явилася незрозуміла тінь, яка не давала мені спокою. Вона змінилася, хоча зовні все залишалося без змін.
Я інженер у великій компанії, а Дарина керує власною онлайн-школою для дизайнерів інтер’єрів. Наші доходи дозволяли жити без особливих обмежень, хоча ми й не гналися за розкішшю.
З матеріального боку, у нас не було причин для незадоволення. Але щось невідворотно змінювалося, і я відчував це у кожній миті, проведеній поруч.
Найбільша проблема полягала в тому, що я не міг зрозуміти, що саме відбувається, але відчуття тривоги лише зростало. Ця невизначеність роз’їдала мене зсередини, перетворюючи кожну щасливу мить на передчуття чогось неминучого.
Нещодавно до нашого будинку переїхав новий сусід — Андрій. Він оселився на нашому поверсі лише кілька місяців тому, але вже встиг стати справжнім “улюбленцем” району. Високий, спортивний, із впевненою посмішкою та харизмою, він привертав увагу всіх жінок, у тому числі й Дарини.
— Гарний хлопець, — зауважив я одного разу, коли Андрій допоміг мені занести важку шафу.
— Так, дуже приємна людина, — погодилася тоді Дарина, але я не надав цьому особливого значення. Тоді все здавалося звичайним, навіть трохи кумедним.
Однак з часом я почав відчувати, що між мною і дружиною виник якийсь невидимий холод. Спочатку я списував це на втому або стрес на роботі, але чим далі, тим більше мене непокоїла ситуація.
— Може, просто потрібно відпочити? — думав я, намагаючись знайти логічне пояснення. Але всередині мене зріло відчуття, що справа не тільки в цьому.
Одного вечора, повертаючись з роботи, я побачив картину, яка змусила мене замислитися. У під’їзді, біля ліфта, стояли Дарина та Андрій.
Вони про щось весело розмовляли, сміялися, а Дарина навіть трималася за його лікоть. Її обличчя світилося радістю, якої я давно не бачив поруч із собою.
— Привіт, — вимовив я, ледь стримуючи подив. Мій голос звучав спокійно, але в голові крутилися тривожні думки.
— О, Олексію, ти рано сьогодні, — швидко відповіла Дарина, прибираючи руку від Андрія. — Ми випадково зустрілися, він допоміг мені з сумками.
— Так, нічого особливого, — додав Андрій, посміхаючись так, ніби хотів показати свою доброзичливість.
Я кивнув, намагаючись зберігати самовладання, але всередині мене щось йокнуло. Цей момент став першим сигналом, який я не міг ігнорувати.
Увечері за вечерею Дарина була незвично жвавою. Вона розповідала про свій день, ділилася дрібними новинами, але я майже не чув її слів. Мені здавалося, що вона посміхається частіше, ніж зазвичай, а її голос звучить м’якше, тепліше. І ця зміна викликала у мене смутну тривогу.
Минуло кілька тижнів, і я почав помічати, що Андрій став частим гостем у нашому житті. То він допомагав занести щось у квартиру, то заходив «випадково» на чай. Дарина завжди знаходила виправдання:
— Ми ж дружимо з сусідами, що тут такого? — говорила вона, коли я одного разу висловив свої сумніви.
Але всередині мене зростало занепокоєння. Дарина здавалася все більш далекою, а Андрій — надто близьким. Я розумів, що відбувається щось дивне, але боявся ставити запитання напряму.
Тривожні знаки множилися. Я не став влаштовувати сцен, але внутрішній дискомфорт посилювався. Мені здавалося, що наша сім’я почала тріщати по швах, хоча прямих доказів я не мав, лиш відчуття.
Одного вечора я звернув увагу, що Дарина ретельно вбирається, збираючись до магазину.
— Ти куди так вирядилася? — запитав я з легкою посмішкою.
— Та просто захотілося виглядати добре, — відповіла вона, поправляючи волосся перед дзеркалом.
Але я бачив, що за цією фразою криється щось більше. Незабаром я почав помічати, що Дарина часто затримується в «магазинах», повертаючись додому пізно ввечері. Коли я запитував її про це, вона відповідала коротко:
— Зустрічалася з подругою.
Її тон ставав все більш різким.
Одного разу я увійшов до кімнати і побачив, як Дарина поспіхом ховає телефон. Цей рух здався мені дивним.
— Що ти ховаєш? — запитав я.
— Нічого, — коротко відповіла вона і поспішила вийти.
Мої підозри посилювалися, але я не хотів вірити в найгірше. Я сподівався, що це просто криза у наших стосунках, яку можна подолати.
Однак одного вечора, коли Дарина була в душі, її телефон залишився лежати на кухонному столі. Екран спалахнув від нового повідомлення, і я не витримав.
Повідомлення було від Андрія: «Побачимося завтра, як зазвичай?»
Я щиро кохав дружину. Я хотів вірити їй, що це всього лише дружній обмін фразами, але моя інтуїція кричала про зворотне. А потім я побачив тест у смітті що виносив. Кидаючи пакет у контейнер я випадково прорвав його і побачив тест із двома смужками.
— Я все знаю, Дарино. Я бачив тест. Але це не найголовніше. Я знаю, що ти постійно зустрічаєшся з Андрієм. То хто тато?
Дарина мовчала, її губи тремтіли.
— Це моя дитина? Або його. — Вона вимовила це тихо.
Дарина опустила голову.
— Олексію, я не знаю, що сказати.
— Скажи правду, — вимагав я, відчуваючи, як мій голос починає тремтіти.
Дарина захлипала.
— Це був момент слабкості, — прошепотіла вона. — Я не знаю, що на мене найшло.
Я встав з місця, не в силах більше залишатися поруч з нею.
— Я прощав тобі все, Дарино, — сказав я, мій голос тремтів від образи і жалю. — Але це. Це я пробачити не можу.
Її сльози вже не викликали у мене жалю. Я все ще кохав її, але ні довіри і трепету якого я відчував по відношенню до неї давно вже не було.
Після цієї розмови я зібрав свої речі і покинув квартиру. Я не міг залишатися в місці, де кожна деталь нагадувала про її зраду. Сусідні вулиці, наш спільний диван, навіть улюблена кружка Дарини — все стало для мене важким тягарем спогадів.
Дарина кілька разів намагалася зв’язатися зі мною. Вона дзвонила, писала повідомлення, але я ігнорував усі її спроби. Я вимкнув телефон, щоб не чути її пояснень чи виправдань.
Через кілька тижнів я подав на розлучення. Документи відправив через кур’єра, не бажаючи бачити Дарину. Її підпис на паперах став єдиним підтвердженням, що вона прийняла рішення.
Наскільки я знаю після розлучення життя Дарини кардинально змінилося. Вона залишилася одна в нашій квартирі. Андрій, дізнавшись про те, що вона при надії, заявив, що не готовий до цього, і зник з її життя так само раптово, як з’явився.
Я, тим часом, почав нове життя. Я зняв невелику квартиру на іншому кінці міста і повністю занурився в роботу. Колеги помітили, що я став більш замкнутим, але й більш цілеспрямованим.
Одного разу я зустрів Дарину на вулиці. Вона виглядала виснаженою, з малям на руках.
— Олексію, — почала вона, але я не став з нею розмовляти:
— Не треба. Все в минулому.
Мій голос був холодним, але спокійним. Дарина мовчки кивнула, її очі наповнилися сльозами.
— Я хотіла сказати одне – вибач, — мовила вона.
— Пізно, Дарино. Бережи дитину, — відповів я і пішов, залишивши її стояти на місці.
Минуло кілька років. Я живу спокійним розміреним життям і знову знайшов щастя. Моя нова супутниця, Ліза добра і чесна у нас підростає двійня.
Дарина досі одна. Вона влаштувалася на роботу і повністю присвятила себе вихованню сина. Спільні знайомі не раз підходили до мене. аби поговорити про Дарину.
Говорили, що вона кається, що їй важко, що вона щиро хоче повернути усе, як було колись. Я попросив більше ніколи не згадувати її імені у моїй присутності, адже пробачити її я не зміг би ніколи.
Згодом. коли у мене з’явилась нова сім’я. діти. ті ж друзі кажуть мені, що я молодець і радіють, що я зумів вибудувати щастя після того, що довелось пережити.
й не згадую минулого. Воно залишилось згарищем надій десь позаду. А нині в мене нове життя. сім’я і діти. Кожен отримав те, чого праг. Хіба ж ні?
Головна картинка ілюстративна.
