“Дай мені чеки! Я маю право знати, куди йдуть гроші мого сина!” — допитувала свекруха, яка стежила за кожним моїм кроком
— Ти зобов’язана надати мені чеки! Негайно! Я маю право знати, на що ти витрачаєш гроші мого сина!
Телефонний дзвінок розбудив Ніку о сьомій ранку. Поліна Анатоліївна, як завжди, не вважала за потрібне привітатися.
— Добрий ранок. Я нікому нічого не зобов’язана, — спокійно відповіла Ніка, підводячись із ліжка. — Аліменти — це законні виплати на утримання дитини.
— Законні?! — У голосі свекрухи зазвучало обурення. — Доведи, що витрачаєш їх на Алісу! Може, ти собі нові чоботи купила? Або в салон краси ходиш на ці гроші?
Ніка глибоко вдихнула, повільно порахувала до п’яти:
— Поліно Анатоліївно, давайте не будемо.
— Ні, це ти давай не будеш! — перебила свекруха. — Я вимагаю звіту за останні пів року. Кожну копійку перевірю!
— Перепрошую, мені треба збирати Алісу до школи.
— Ти завжди ухиляєшся! — голос Поліни Анатоліївни різко підвищився. — Думаєш, я не бачу, як ти користуєшся ситуацією? Віктор зі своєю добротою…
Ніка натиснула «відбій» і кілька секунд дивилася на екран телефону. За два роки після розлучення це стало своєрідним ритуалом — свекруха телефонувала, вимагала, погрожувала, а Ніка намагалася зберігати спокій.
— Мамо, а чому бабуся Поля ніколи не питає, як у мене справи? — долинув голос Аліси з сусідньої кімнати.
Ніка здригнулася — вона навіть не помітила, що донька вже прокинулася.
— Сонечко, бабуся просто дуже хвилюється.
— Про татові гроші, — завершила за неї Аліса, визираючи з-за дверей. — Я ж чую, як вона кричить у слухавку.
Ніка усміхнулася доньці:
— Давай краще подумаємо, що ти сьогодні вдягнеш до школи?
Але день тільки починався, і це був лише перший дзвінок із багатьох. На роботі Ніка виявила три пропущені виклики та довге повідомлення від свекрухи. «Ти обманюєш усіх довкола! Думаєш, я не знаю, що ти купила собі золоті сережки? А на які гроші, дозволь спитати?»
Ніка перечитала повідомлення й вимкнула звук телефону. Попереду була нарада, і відволікатися на нескінченні претензії зовсім не хотілося. Вона відкрила робочу пошту, але зосередитися не змогла.
— Ніко Андріївно, до вас відвідувач, — пролунав голос секретарки.
У дверях кабінету власною персоною стояла Поліна Анатоліївна з папкою документів у руках.
— Раз ти не хочеш говорити телефоном, довелося прийти особисто, — свекруха рішуче попрямувала до столу. — Я підготувала таблицю для звітності. Заповнюватимеш щотижня: статті витрат, суми. Ось, дивись.
Вона дістала з папки кілька аркушів і поклала їх перед Нікою.
— Поліно Анатоліївно, я на роботі. У мене через десять хвилин нарада.
— Нічого, встигнеш переглянути. Я все розділила за категоріями: харчування, одяг, гуртки.
Вісім тисяч на місяць на їжу для дитини — більш ніж достатньо. Я все порахувала. І спеціально вирахувала норми для дитини Алісиного віку.
Ніка повільно підвелася зі свого місця.
— Ви негайно залишите мій кабінет, або я викличу охорону.
— Яка ти невихована! — обурилася свекруха. — Не дивно, що Вітя від тебе пішов. А ти ще й гроші з нього тягнеш!
— Я нічого не тягну. Є рішення суду про аліменти та батьківський обов’язок. Усе інше — мої з Віктором стосунки, які вас не стосуються.
— Не стосуються?! — Поліна Анатоліївна підвищила голос. — Я бабуся! І я маю право…
— Ви маєте право навідувати внучку, цікавитися її життям, здоров’ям, успіхами в школі. Але чомусь вас цікавлять лише гроші.
— Бо ти витрачаєш їх на себе! — Поліна Анатоліївна розмахнулася папкою. — Я бачила тебе в новому пальті у торговому центрі. На які гроші купила?
— На свою зарплату. І взагалі, чому ви за мною стежите?
— Я не стежу. Просто перевіряю, щоб гроші Віті йшли за призначенням.
У двері постукали — колеги вже збиралися на нараду. Ніка взяла сумку й папку з документами.
— Нам час закінчувати цю розмову. І наступного разу записуйтеся на прийом через секретарку.
— Нікуди ти не підеш, поки не переглянеш мої розрахунки! — Поліна Анатоліївна перегородила їй дорогу.
— Олено, — покликала Ніка секретарку. — Будь ласка, проведіть відвідувачку до виходу. І надалі не пропускайте без попереднього запису.
— Ти ще пошкодуєш! — крикнула свекруха вслід. — Я не дозволю тобі наживатися на моєму синові!
Увесь день Ніка не могла позбутися неприємного осаду. Поліна Анатоліївна ніколи не відрізнялася тактовністю, але останнім часом її поведінка стала просто нестерпною. Може, все ж варто занести її в чорний список? Ніка не любила такого робити, але ситуація явно до цього йшла.
Увечері, забираючи Алісу зі школи, Ніка дізналася, що свекруха приходила і туди — розпитувала вчительку про онучку.
— Уявляєте, так цікавилася, в чому Аліса ходить, що їсть на обід, — розповідала класна керівниця. — Вперше її бачимо, зазвичай тільки ви або тато приходите.
Ніка стиснула зуби. Мало того, що свекруха переслідує її, так тепер ще й до школи дісталася.
Наступного дня історія отримала неочікуване продовження. Поліна Анатоліївна чекада Ніку біля роботи.
— Досить тікати від мене! — свекруха вчепилася в рукав Нічиного пальта. — Нам потрібно серйозно поговорити.
— Про що? Про те, що я нібито витрачаю аліменти на золото й діаманти?
— Ні, — Поліна Анатоліївна раптово змінила тон. — Ніко, давай поговоримо як дорослі люди. Вітя скоро одружується.
— Вітаю. Яке це має відношення до аліментів?
— Найпряміше! Його наречена з порядної родини. Ти ж не хочеш усе зіпсувати?
— Я? — Ніка ледь стримала сміх. — І як саме?
— Ну як же! — свекруха знизила голос до шепоту. — Кому сподобається, що майбутній чоловік платить аліменти? Давай домовимося. Ти відмовишся від виплат, а я… я допомагатиму тобі з Алісою.
Тепер усе ставало на свої місця. Свекруха явно знайшла “золоту жилу” і боялася її втратити.
— Ви це серйозно? Пропонуєте відмовитися від законних аліментів лише для того, щоб вашому синові було зручніше одружитися?
— Не заради зручності! — обурилася Поліна Анатоліївна. — Заради його щастя! Марина з дуже забезпеченої родини, вони володіють мережею магазинів. Ти уявляєш, які в них зв’язки? Які можливості для Віті?
— А що сам Віктор про це думає?
— Він…
— Він не в курсі, — зам’ялася свекруха. — Я сама вирішила з тобою поговорити. Чоловіки в таких справах не розбираються.
Ніка уважно подивилася на Поліну Анатоліївну. За роки шлюбу вона добре вивчила всі її хитрощі та маніпуляції, але такого ще не було.
— Отже, Віктор не знає про вашу пропозицію?
— Ні, і не повинен знати! — свекруха схопила Ніку за руку. — Ти ж розумієш, як важливо справити правильне враження на нову сім’ю? Марина така витончена, вихована. Її батько допомагає великим бізнесменам, у них свої магазини по всьому місту.
— І ви боїтеся, що інформація про аліменти може зруйнувати ваші плани на “вигідну партію”?
— Не говори так! — обурилася свекруха. — Я просто хочу, щоб у Віті все склалося. А ти своїми аліментами тільки псуєш йому життя.
Ніка обережно висмикнула руку:
— Поліно Анатоліївно, давайте відверто. По-перше, я не відмовлюся від аліментів — це гроші на утримання вашої внучки. По-друге, якщо Віктор справді збирається одружитися, його наречена має право знати про те, що в нього є дитина.
— Як ти смієш! — зірвалася свекруха. — Ти все зіпсуєш! У Марини така сім’я, такі можливості! Невже тобі важко просто відмовитися від грошей?
— До побачення, Поліно Анатоліївно.
Ніка розвернулася й швидко попрямувала до машини. У спину їй неслося обурене бурмотіння свекрухи, але вона не озиралася.
Удома, вклавши Алісу спати, Ніка відкрила ноутбук. Ім’я Марини та інформація про мережу магазинів давали чудову можливість знайти майбутню дружину Віктора.
Через кілька хвилин пошуку вона натрапила на статтю про компанію, де згадувалася Марина Ігорівна Ковтуненко — заступниця директора з розвитку. На фото була красива впевнена жінка років тридцяти п’яти. “Якраз ровесниця Віктора”, — відзначила про себе Ніка.
Знайти контакти виявилося нескладно — Марина вела корпоративний блог і вказувала робочу пошту. Ніка довго вдивлялася в чернетку листа, перш ніж почати друкувати:
“Добрий вечір, Марино. Вибачте за турботу. Мене звати Ніка, я колишня дружина Віктора Сергійовича Макаренко. У нас є спільна донька, Аліса. Я пишу вам не для того, щоб створювати проблеми, а тому, що вважаю, що ви маєте знати про існування дитини від першого шлюбу.”
Відповідь надійшла за годину:
“Добрий вечір, Ніко. Дякую за лист, але в ньому не було потреби — я знаю про вашу доньку. Віктор розповів мені про неї ще на початку наших стосунків. Ба більше, я сама наполягла, щоб він показав мені її фотографії. Аліса — чудова дівчинка.”
Ніка перечитала відповідь кілька разів. Щось у тоні листа підказувало — ця жінка не така проста, як здається свекрусі.
“Тоді ви маєте знати і про аліменти”, — написала Ніка.
“Звісно. І мене б насторожило, якби Віктор їх не платив. Чоловік, який не дбає про свою дитину, навряд чи стане хорошим чоловіком.”
Ніка усміхнулася. Схоже, Поліна Анатоліївна серйозно прорахувалася у своїй оцінці майбутньої невістки.
“Вибачте за прямоту, але ваша майбутня свекруха вважає інакше,” — набрала вона.
Відповідь з’явилася миттєво:
“Давайте краще телефоном. Так буде простіше поговорити.”
Ніка погодилася. За кілька хвилин пролунав дзвінок.
— Поліна Анатоліївна була у вас? — у голосі Марини чулася ледь помітна усмішка.
— Не просто була. Вона вимагає, щоб я відмовилася від аліментів та додаткової допомоги від колишнього чоловіка. За її словами, вони можуть зіпсувати ваше ставлення до Віктора.
Марина засміялася:
— Я так і думала, що вона щось придумає. Послухайте, Ніко, я чудово розумію, що відбувається. Поліна Анатоліївна вважає мене вдалою партією для сина. Точніше, вона бачить у мені спосіб забезпечити своє безбідне майбутнє. А я просто кохаю Віктора й хочу, щоб він був щасливий.
— Включаючи спілкування з донькою?
— Звісно. Я виросла в сім’ї, де батько пішов до іншої жінки й забув про моє існування. Тому для мене дуже важливо, щоб чоловік дбав про своїх дітей, незалежно від стосунків із колишньою дружиною.
— А як Віктор ставиться до сплати аліментів? — запитала Ніка.
— Спокійно. Він розповідав, що сам наполіг на цій сумі, хоча суд визначив меншу. Каже, доньці потрібна гарна освіта.
Ніка заплющила очі. Вона цього не знала — думала, що суму призначив суд.
— Кумедно, що Поліна Анатоліївна намагається вирішити неіснуючу проблему, — продовжила Марина. — Але нічого, з цим я якось впораюся.
Вони проговорили ще пів години. Марина виявилася розумною й проникливою співрозмовницею.
— Якщо ви не проти, я б хотіла познайомитися з Алісою.
— Думаю, це можливо, — відповіла Ніка. — Головне, щоб Алісі було комфортно.
