Таня з любов’ю оглянула свою кухню — крихітну, але таку затишну та світлу.
Жінка згадала, що ще не так давно лила гіркі сльози, чіпляючись за рукав коханого чоловіка, коли дізналася, що у нього є на стороні син-підліток і, що чоловік давно періодично зустрічається з мамою своєї дитини.
Дізналася вона і про те, що та мама заміжня і все життя, виходить, не вірна своєму чоловікові.
Змовчати б Тані, не виказати таємницю, то і жили б вони далі з чоловіком.
Але після чергової сімейної суперечки, дала волю сльозам, які хлинули від образи і випалила:
«Навіщо ти мене мучиш?! Думаєш, я не знаю, що в тебе син є?! Що ти з цією жінкою бачишся стільки років?!» – все розвалилося остаточно.
Павло навис над нею всією своєю двометровою горою м’язів та…. Таня заплющила очі, чекаючи чергової хвилі суперечки чи, навпаки, виправдань від нього.
Але натомість чоловік засміявся. Причому сміх його був не зловтішним, а легким та веселим.
– Так. Ти маєш рацію. Є син і є жінка, яка мені його народила — адже ти так і не змогла.
– То чомуууу? – Таня схлипнула. — Чому ти до них не підеш? Навіщо ти мене біля себе тримає, сварки на порожньому місці здіймаєш?
– Чому? А все просто – заміжня вона і йти нам нікуди – вона в чоловіковій квартирі дошлюбній живе, ну а я ось з тобою. А може, ти залишиш мені квартиру? А? Сама підеш? Даси нормальній сім’ї возз’єднатися? – Павло вже не посміхався.
Від крижаного холоду, що майнув у його очах, у Тані злякано стислося серце.
Але розлучатися з чоловіком, незважаючи ні на що, вона не хотіла.
Чи то була любов до нього така, чи просто звичка, чи небажання кардинально змінювати життя і починати з нуля, Таня не знала.
– Навіщо я йому про сина сказала? — докоряла вона собі і спробувала зам’яти розмову, ніби її й не було зовсім.
А коли Павло, нахабно посміхаючись, вечорами йшов, тепер уже й не вигадуючи виправдання, Таня намагалася його зупинити — чіплялася за рукав і плакала: «Павлику, не йди» .
Але одного разу пелена з очей спала — стався черговий ураган у сімейному човні, чоловік знову нависав величезною брилою над нею і Таня бачила, що він ледве стримується.
Саме ця суперечка, не найстрашніша з усіх, і стала останньою краплею.
Жінка подала на розлучення та на поділ майна, який закінчився продажем їх невеликої квартири та поділом виручених грошей навпіл.
Взявши невелику позику, Таня і купила ось цю маленьку однокімнатну квартиру на третьому поверсі старого панельного будинку.
Переїхавши до нової квартири, жінка ніби повернулася в дитинство — навіть гойдалки та пісочниця у дворі збереглися.
Навіть бабусі на лавці сиділи, як у її дитинстві.
Звісно, що ті бабусі вже давно в засвітах, а тут — нове покоління. Але суть їхнього сидіння була така сама — перемивати кісточки мешканцям свого будинку.
Не оминули вони своєю увагою і нову сусідку – Таню.
– Ця, ну яка на третьому поверсі у Зойки квартиру купила, – Почала тему Іванівна. — Кажуть, що чоловік їй на двері вказав, мовляв, нечупара вона. Та ще й попиває, начебто.
– Ох! Ще й тарганів може в нашому будинку розвести. Он вона топає! Добридень, Танечко…. Йди-но сюди, дитино, з нами посидь.
Та Таня тільки привіталася, м’яко посміхнувшись, пройшла повз. Від гріха подалі.
Не любила вона цих бабусь на лавках із самого дитинства — знала їхні злі язики.
Як добре, повернувшись з роботи, пробігти повз них і опинитися у своїй затишній квартирці!
Та цього разу Таня затрималася на роботі — бабусь на лавці вже не було — кінець листопада на дворі та й темно.
Жінка неспішно зайшла в під’їзд, сердилась про себе, що двері без домофону і підніматися темними холодними сходами страшнувато.
І мало не скрикнула від несподіванки, побачивши чоловіка, який сидів між другим і третім поверхом, притулившись спиною до батареї.
Чоловік, років п’ятдесяти, не схожий ні на безхатька, ні на випивоху.
Він був одягнений у пристойну куртку і було дивним, що він сидів на підлозі.
Таня швиденько прослизнула повз і про всяк випадок привіталася.
Відчиняючи двері в квартиру, вона озиралася — їй здавалося, що та людина бігом встане з місця і у два стрибки подолає сходинки, ввірветься у квартиру і….
Далі вона думати не хотіла. Тремтячими руками відчинила двері і заспокоїлася тільки, коли зачинила за собою замок.
– Як же добре вдома. Тепло, затишно . — ніжачись під струменями гарячого душу з запашною пінкою, вона вже забула про «дивного» чоловіка з під’їзду.
А на ранок, коли йшла на роботу, на сходовій клітці нікого не було.
Зате ввечері цей чоловік знову сидів на тому ж місці і тепер Таня не злякалася, а навіть зупинилася.
— Ви… вам холодно тут сидіти… Що трапилося? Чому ви додому не йдете? У вас є дім? — спитала вона і отетеріла, коли чоловік глянув на неї.
Його погляд був розумним, але розгубленим. А вразила жінку по-дитячому чиста посмішка.
— Я не знаю, чи є в мене дім… У тому й річ… Але ви не лякайтеся. Я тут недовго. Щось придумаю і піду. — у голосі чоловіка не було певності.
Та й на обличчі було написано сум’яття, подив і навіть переляк.
— А знаєте що? Ходімо до мене, повечеряємо і ви мені все розкажете. Гарячого чаю поп’єте. — Таня хотіла вже прикусити язика, злякавшись свого необдуманого вчинку, але було пізно і тому вона додала. — Правда до мене брат має незабаром приїхати, бачок зробити, бо підтікає.
Жодного брата в Тані не було, але їй здалося, що вигаданий візит дорослого чоловіка до її квартири якось убезпечить її від поганих думок гостя.
— Я вам, звичайно, вдячний. Не приховую – я голодний. Дуже. Але мені незручно. — зам’явся чоловік.
— Незручно штани через голову вдягати, — полегшено засміялася Таня.
— Ну так… і на стелі спати… — широка усмішка зробила чоловіка набагато молодшим.
— Та він, мабуть, мій ровесник, — подумала Тетяна і чомусь усвідомила, що їй уже ні крапельки не страшно.
— Он там ванна, помийте руки, а потім… картоплю чистити вмієте?
Через пів години Таня з чоловіком сиділи за столом, насолоджуючись простою їжею — відвареною картоплею, политою олією та жирним оселедцем.
Потім пили чай і Тані здалося, що вона давним-давно знає цього невисокого, трохи вищого за неї, і не яскравого чоловіка. Рідним він якимось здався жінці.
– А як мене звати я не знаю – відповів він на перше запитання. — Отямився я і приймальному покої. Як і чому я там опинився не пам’ятаю, знаю лише те, що мені розповіли слідчі та персонал. Знайшли мене на вулиці, якийсь хлопчина, який пізно повертається з тренування. Викликав поліцію та швидку.
Ось і все, що я знаю. Ну а з лікарні я втік два дні тому, коли дізнався, що мене хочуть перевести до психлікарні. Хоча, можливо, хай би переводили. Там хоч дах над головою був би та їжа. Але я вийшов на прогулянку у сквер на території, знайшов дірку у паркані і ось… Другий день блукаю містом… Сподіваюся знайти свій дім чи хоч якийсь «прапорець» і згадати все.
— Ого… Оце історія… Давайте я вам придумаю ім’я, треба ж до вас якось звертатися, наприклад, Олег. А ви своє справжнє обов’язково згадаєте! Ось побачите! Та й, швидше за все, у вас сім’я є. Може вони вас шукають.
– Ніхто мене не шукає. Поліція б точно знала. А слідчі, навпаки, на мене тиснули, змушували згадувати. Та ви не переживайте. Я ще три дні спробую щось згадати, а потім повернуся у стаціонар — нехай переводять мене куди хочуть. – Сумно закінчив він. — Ну гаразд, дякую вам за вечерю та за вашу доброту. Я піду.
У Тані стислося серце від думки, що чоловік цілу ніч сидітиме в холоді, притулившись спиною до батареї.
– Ну, не буду ж я залишати його ночувати. — спробувала заспокоїти вона себе і раптом згадала — взяла драбину і витягла з антресолей теплу куртку — пуховик. — Олеже, ось візьміть, тепліше буде вам там на холоді. А вранці занесете.
Чоловік дивно подивився на Таню, здавалося, що він щось хотів сказати, але промовчав, просто невпевнено забрав куртку, подякував і вийшов у холодний під’їзд.
Наступного дня жінка прикупила м’яса і вже покликала на вечерю «Олега» без жодного страху.
— Ну, що? Не знайшли «прапорець»?
– На жаль, ні. Нуль. Згадав тільки своїх батьків і дитинство.. Батько у мене невисокий такий, худий, я в нього, мабуть вдався. У своєму будинку ми жили і ще в мене маленька сестричка була. Тільки ось де цей будинок не пам’ятаю!
– Ось бачиш! Це поки не пам’ятаєш! Але потихеньку обов’язково все згадаєш! Не поспішай здаватися, Олеже.
— Та я це розумію, але треба ж десь жити. Сьогодні бабуся одна лементувала, що правоохоронців викличе, мовляв, а раптом я небезпечний — з її підвалу банки з огірками винесу. І викличе, — гірко посміхнувся чоловік.
— А знаєш що… Якщо хочеш, то… — Таня зам’ялася, розуміючи, що каже дурницю! Це ж безглуздо! Безрозсудно робити так, але все-таки сказала. — У мене є матрац у підвалі, можна його на ніч розстелити он там… з ніші стіл забрати… Адже все-одно ти скоро згадаєш усе. Давай фахівця якогось знайдемо – можливо він допоможе.
– Але я… Мені незручно. Адже я вже три доби не… — «Олег» ніяково почервонів.
– Не мився? Ха-ха-. Так у чому проблема – он ванна, ось рушник, а ось спортивний костюм мій. Ми з тобою одного зросту ну і комплекція майже однакова. — Таня із сумнівом подивилася на обличчя чоловіка. — Та й бороду треба зголити, мабуть. Ось одноразові станки.
– Дякую, Танюш. Ти мій ангел-охоронець. У тебе золоте серце.
– Так годі. Звичайне у мене серце. Просто…просто мені саме тебе стало чомусь дуже шкода. Знаєш, ніби ти мій рідний брат.
– Ого! Тільки давай не брат. Добре? – «Олег» серйозно глянув на жінку і вона ніяково відвела очі.
А коли він вийшов чистий і поголений, вона ледь не впала від його перетворення.
По-перше, Олег був напевно не старший, а може й молодший за неї. А по-друге — таке обличчя могло належати лише… лікарю… вченому… музикантові…письменнику…
Стелити матрац в одній кімнаті з Танею чоловік навідріз відмовився.
– Я в передпокої спати буду – хоч якусь функцію виконуватиму, ну, типу сторожа.
У Олега виявилися золоті руки — він упорядкував усі крани в квартирі, закріпив розхлябані електророзетки, відрегулював вікна, з яких нещадно дуло.
А коли на прохання сусідки, повісив їй полиці та картини, звістка про “золоторукого” чоловіка швидко облетіла мікрорайон і він став місцевим «помагаєм».
Спочатку соромився брати гроші, але потім все ж таки зважився — ну скільки можна на шиї у Тетяни сидіти.
Стосунки з жінкою ставали все ближчими і теплішими. У них було багато спільних тем для розмов.
І Олег усе дивувався — ну чому він пам’ятав багато чого — пам’ятав навіть фільми та акторів у них, книги та їхніх героїв, назви міст і країн… Пам’ятав, що нявкаючих створінь називають кішками, а гавкаючих — собаками, пам’ятав, що молоко дають корови, а зебра, то не тільки тварина… Багато що він пам’ятав. Але про себе — нічого. Навіть своє ім’я стерлося з пам’яті. Та він уже звик до нового — ніби й завжди Олегом був.
Більше того, чоловік, побачивши по телевізору якийсь фільм про комп’ютерних геніїв, задумався і наступного дня він попросив дозволу відкрити ноутбук Тані, якось швидко застукавши там пальцями.
— Ти знаєш, виявляється, я програми можу писати . – здивувався він. — Напевно, це була моя професія.
Так почався підробіток в інтернеті, що приніс відчутне збільшення до сімейного бюджету.
А якось вони з Танею засиділися допізна, переглядаючи фільм і жінка задрімала, схиливши голову йому на плече.
Олег обережно, трохи торкнувся губами верхівки її волосся, воно пахло якимись квітами. Він би втримався. Він би зупинився. Якби Таня сама не потяглася до нього.
З того часу їхні стосунки стали іншим. Тетяна літала на крилах — у своєму попередньому сумному досвіді заміжжя вона не уявляла, що можна бути такою щасливою у шлюбі.
– Тебе доля мені підкинула, – сміялася вона.
– Ну що ж? Пора вже щось робити — скільки не сиди, а треба й документи отримувати і на роботу під своїм ім’ям влаштовуватися, — тож після вихідних я піду інстанціями.
Але нікуди йти не довелося. У суботу такий щасливий світ Тетяни завалився.
Їх із Олегом уже сприймали, як сімейну пару та запросили на ювілей у кафе до колеги.
— Знайомся, Оксано, це мій…м-м-м…. чоловік… – сказала Тетяна, підійшовши до ювілярки.
– Я Олег. — чоловік простяг руку і, раптом застиг, дивлячись на Оксану, а потім розгублено промовив. – Вибачте
Обличчя його скам’яніло і зблідло.
– Олеже, що з тобою? -Таня жестом вибачилася перед колегою і повернулася до чоловіка. – Тобі погано?
– Так! Тобто ні.. Танюш, я згадав. Все згадав. Твоя колега – вона дуже схожа на мою дружину. Так, так.. у мене є дружина та син студент. А я — Григорій. І я.. так… саме так… Я працював у великій організації програмістом. А одного разу якийсь чоловік, величезний, як шафа, накинувся на мене, коли я вигулював нашого собаку… І все. Більше не пам’ятаю.
– Ну ось. Я ж казала тобі, що згадаєш! Ура! Це сталося. — Таня намагалася не показати свою розгубленість і розчарування, близьке до відчаю. — Ти пам’ятаєш свою адресу?
— Звісно. Адже я там народився та виріс. Це квартира мого батька. Вони пожили в місті і назад у село поїхали, а квартиру мені залишили. Тільки от… Не розумію — чому дружина з сином мене не шукають?
— Ну, ось повернешся додому і про все дізнаєшся, — Таня не змогла приховати смуток.
— Танюша, а я… Я ж не хочу від тебе йти. Розумієш? Мені так добре і тепло, як з тобою, ніколи не було в житті, тим більше із дружиною. Можливо я й любив її, коли одружився, а ось останніми роками точно ні. Та тим більше вона… у неї…. Ну та гаразд… Це не важливо.
– Олеже! Ой. тобто, Григорію, але тобі все одно треба вертатися до неї, до сина. А там ви разом уже вирішите, як бути.
– Так, ти маєш рацію. Тільки… А ти мене приймеш назад?
– Ну не поспішай, принаймні. Приймай зважене рішення.
Олег-Григорій пішов і цілий вечір Таня проридала, притиснувши до себе його светр.
– Все правильно. Все правильно. Він- чужий. Нехай у нього буде все добре – він прекрасний чоловік і гідний щастя. — крутилася вона, не в змозі заснути.
Дзвінок у двері пролунав під ранок. Таня ахнула, побачивши у вічко Олега в розірваній куртці.
– Боже милостивий! Що сталося? – Вона відчинила двері. – Заходь.
Чоловік мовчки простягнув руки, обійняв Таню і притиснув до себе.
-Ну ось і все! Ось і все! – говорив він і серце його бухало в такт словам.
– Уявляєш, Танюш, – розповідав потім він. — Я подзвонив у двері, відчинила дружина і… верескнула від… ні не від радості, не від розгубленості, а від страху…
– Павле! — заголосила вона і в передпокій вискочив той самий двометровий бугай, який підбігав до мене тоді ввечері. Ти розумієш, який у нього був розрахунок? Розумієш, Таню?
– Ти? Не може цього бути. Як?! — засичав він, побачивши мене сьогодні.
– І я все зрозумів.
– Таня, ти ж розумієш, що я не Джекі Чан і тому вирішив рятуватися втечею. Але куди там він мене наздогнав, але… цього разу мені більше пощастило. А ось йому – ні. Якраз патрульні повз проїжджали — ну ось його й узяли. Виявилося, що це давній “коханий” моєї дружини і вони разом вирішили мене здихатися. Ну а зараз усю цю справу розкрутять.
— Ось так. — Григорій узяв пальці Тані у свої й ніжно підніс до своїх губ. — Ну, а я відновлю документи, подам на розлучення і… зроблю тобі пропозицію. Ти згодна?
– Згодна, звісно — зроби… пропозицію… — засміялася Тетяна.
— А твоя відповідь буде…? — усміхнувся чоловік.
— Моя відповідь залишається інтригою. Жінка має бути загадкою.
– Ну Іди до мене, моя загадкова.
Поки йшло слідство Григорій поновив документи — деякі так і залишилися у його квартирі, деякі зробив заново. Поновився на роботі, розлучився з дружиною та виселив її зі своєї квартири.
З Танею вони подали заяву. Найскладніше вирішувалося питання із сином. У ході справи з’ясувалося, що хлопець, якого Григорій вважав за сина, зовсім не його дитина, а того самого «бугая» — він і зростим і комплекцією був схожий на нього.
– У мого прадіда по батьківській лінії вдався. – говорила раніше дружина.
Але найприкріше, що й син знав, хто його справжній батько і весь цей час обманював Григорія разом із матір’ю.
Тетяну теж чекав сюрприз у цій історії. Вона прийшла разом із Григорієм на винесення вироку. Аж волося на голові дибки стало, коли вона побачила того самого двометрового «бугая» Павла.
– Не може бути! Не може бути! – Беззвучно ворушила вона губами.
– Що з тобою? — Григорій дбайливо обійняв кохану жінку. — Казав тобі, що не варто йти зі мною.
– Це ж Павло. Мій колишній чоловік.
– Огого, оце доля закрутила! — Григорій сильніше обійняв жінку і, впираючись ну здивований погляд Павла, гордовито розправив плечі.
