Як Аріна заздрила, коли до школи на свята приходили мами її однокласників. На День матері їм було кого вітати. Вони знали, що таке підтримка й турбота матері. Аріна ж своєї матері майже не пам’ятала — вона відійшла у вічність, коли дівчинка була ще зовсім маленькою. Виховувати доньку взявся батько, але він зовсім не розумів, як правильно ставитися до дитини.
— Усі мої подруги збираються ночувати у Ані. Я не можу це пропустити, — намагалася переконати Аріна батька дозволити їй піти хоча б на одну зустріч.
— Моє рішення ти вже чула: залишишся вдома, і ніяких ночівель! Що ще вигадала? Спочатку дівчата, потім хлопці підтягнуться, і що тоді?
— Які ще хлопці? Навіщо вони нам там? Ми просто дивитимемося серіали, готуватимемо їжу й говоритимемо про все на світі!
— Ні! — ще суворіше промовив Степан Ігорович.
— Ну досить! Скільки можна! Я і так цілими днями сиджу вдома, стараюся добре вчитися, щоб не бути тобі у тягар. Це мої друзі, я маю на них право!
— А ти моя дочка, і я теж маю на тебе право! Як сказав, так і буде. Розбирай свою сумку — нікуди ти не йдеш! — з цими словами батько вийшов, грюкнувши дверима її кімнати.
Цей випадок був не першим. Аріна вже давно зробила собі запасний ключ. Залишалося лише дочекатися, поки тато засне.
— Дівчата, я так втомилася від його постійного невдоволення, — скаржилася Аріна подругам. — Чому він мене не хоче зрозуміти?
— Просто боїться за тебе, — відповідала одна з подруг. — Ти ж у нього одна залишилася. Сама казала, що навіть його батьків уже немає.
У них із мамою була значна різниця у віці. Не знаю, що її у ньому привабило, можливо, він тоді був зовсім іншим.
— Він же вже давно самотній. Може, знайти йому жінку, щоб він більше не втручався у твоє життя? — запропонувала подруга.
— Звісно, щоб вона ще й мене дошкуляла. Не потрібна мені ніяка мачуха! — рішуче відповіла Аріна.
— А якщо це все ж трапиться? Що тоді робитимеш? Не виженеш же.
— Здається, зможу і це.
— Він тобі не дозволить. Скажи спасибі, що не знає про запасний ключ. Інакше зачинив би тебе, забрав ключі й слідкував за твоїм життям буквально по хвилинах.
— Дуже сподіваюся, що до цього не дійде, — зітхнула Аріна.
— Давайте поговоримо про щось інше, ми ж тут не для суму зібралися.
— Якщо чесно, я мрію про власну квартиру, — задумливо сказала Аріна, — щоб не залежати від батька, мати свою свободу й самій вирішувати, як жити. Не знаю, коли це станеться, але я зроблю все, щоб це стало реальністю.
Про втечу Аріни з дому Степан Ігорович дізнався через кілька днів через прикру випадковість. Покарання було суворим: їй заборонили будь-які розмови, а до школи вона ходила під наглядом батька.
— Що ти мене ганьбиш! — обурювалася Аріна. — Я виглядаю як першокласниця, яка тримається за ручку з татом.
— Ти й так поводишся як дитина, — суворо відповів він.
— Яка ще дитина? Так, я втекла, порушила твій наказ. Але у цьому винен ти сам.
— Винен у тому, що хочу, як краще? Коли ти, нарешті, подорослішаєш і зрозумієш, що я бажаю тобі лише найкращого?
— У тебе виходить лише гірше. Я не твоя ручна собачка, яка завжди тримається поруч. Прийде час, коли мені доведеться залишити цей дім, і я зроблю це з величезним задоволенням! — відповіла Аріна.
— Не сподівайся, що університет тебе врятує. Житимеш так само у нашій квартирі, — холодно промовив батько.
— Коли мені виповниться 18, це рішення більше прийматимеш не ти. І як же це чудово! — останні слова Аріна майже сказала в обличчя батькові й пішла на уроки.
У середині 11 класу батько привів додому жінку й познайомив її з дочкою, заявивши, що незабаром вона переїде до них.
— Тебе не хвилює, що я все ще живу тут? Наша квартира не така велика, щоб у ній міг жити ще хтось, — обурено сказала Аріна.
— Ти взагалі вмієш думати про когось, крім себе? Мені вперше за довгий час вдалося знайти жінку, яка мене любить й приймає. Ти знаєш, як важко було без твоєї матері…
— Не треба, не нагадуй мені про це! — різко обірвала його Аріна.
— Я й очікував, що ти не приймеш її, з твоїм характером, але нічого не вдієш. Прийдеться звикати.
— А ти не помітив, що я завжди змушена звикати до того, що приходить тобі у голову? Тільки мої ідеї завжди здаються тобі безглуздими.
— Не безглуздими, просто позбавленими сенсу.
— Ну, звісно! Через два місяці мені буде 18. Я закінчу школу й назавжди залишу цей дім. Мені досить! Моєму терпінню теж є межа!
— Тебе ніхто не відпускав, — твердо відповів батько.
— Тебе ніхто й не питав! Між нами така стіна, що пробити її вже неможливо. Я втомилася намагатися помиритися з тобою. Ти не йдеш назустріч і не хочеш мене зрозуміти. За весь час — жодної підтримки від тебе, лише осуд й накази.
— Не смій таке казати! Я виховав тебе сам, без чиєїсь допомоги. Скажи спасибі, що не здав тебе до дитячого будинку!
— Краще б здав!
Нова жінка Степана Ігоровича Аріну зовсім не влаштувала, і знайти спільну мову з нею їй не вдалося. Можливо, дівчина навіть не прагнула цього. Одного дня, зібравши свої речі, Аріна залишила дім, не шкодуючи про це.
— Мені дали місце у гуртожитку, тож не хвилюйся, я довго тебе не затримуватиму, — сказала Аріна, розкладаючи речі на полицях у квартирі подруги, яка дозволила їй тимчасово пожити.
— Не хвилюйся, все гаразд. Мої батьки рідко бувають удома через постійні відрядження, а мені хоча б буде веселіше, — відповіла подруга.
— Дякую тобі ще раз, — Аріна обійняла її.
— Що далі плануєш робити?
— Поки що не вирішила, але де завгодно мені буде краще, ніж удома.
— Степан Ігорович шукатиме тебе й намагатиметься повернути назад.
— Знаю, але не повернуся. Це остаточно. Жодні слова на мене не вплинуть. У мене є мета, і я йтиму до неї.
— Ти про квартиру?
— Так. Я вдячна батькові, що він не здався й не віддав мене до дитячого будинку, але жодної любові від нього я так і не отримала.
— Звісно, я вірю в тебе, але ти розумієш, що зараз усе у твоїх руках? Це буде нелегко, адже потрібно на щось жити.
— У мене є п’ять років, щоб заробити на своє майбутнє.
— Навчаючись на денному?
— Що такого? Я ж не перша, хто і навчається, і працює.
— Це буде дуже складно.
— Нічого страшного, я готова до труднощів і доведу сама собі, що зможу всього досягти сама.
— Бойовий настрій, що сказати… Допоможу тобі всім, чим зможу, — подруга тепло усміхнулася Аріні, а та зрозуміла, що хоча з батьком їй не пощастило, зате з друзями — справжній подарунок долі.
Бажання Аріни було сильним, але вона навіть не могла уявити, наскільки все виявиться складно. Доводилося знаходити час на невеликі перекуси, про тривалий сон вона взагалі забула, а у вихідні на роботі сиділа за підручниками, надолужуючи пропущене. Часто виникала думка все кинути, забути про свої обіцянки й дозволити собі хоча б день повноцінного відпочинку. Але, згадавши, яким було її життя до цього, сили ніби з’являлися самі, а думка програти й повернутися додому здавалася такою образливою, що морозом пробігала по спині.
— Ходімо на студентську весну, там буде бал, можливість познайомитися з кимось, — запропонувала нова сусідка Аріни по гуртожитку. На відміну від Аріни, вона не знала матеріальних труднощів, тому вміла знаходити час для розваг і завжди знала, де саме їх шукати.
— Мені зовсім ніколи, — втомлено відповіла Аріна.
— Бачу, але так теж не можна. Хоча б один день забудь про все й дозволь собі розслабитися.
— У мене немає такої можливості.
— Тоді давай так: я допоможу тобі з навчанням, а ти натомість складеш мені компанію. Ну правда, скільки можна в усьому себе обмежувати?
— Ти знаєш, яка у мене ціль.
— Я захоплююся твоєю витримкою, але виснажувати себе — це не вихід. Чи зможеш ти так радіти, коли здоров’я більше не залишиться?
Аріна задумалася: можливо, подруга мала рацію.
— Гаразд, ходімо на твій бал.
— Ось і чудово! — подруга весело заплескала у долоні.
Дівчина й подумати не могла, що буде вдячна своїй сусідці за те, що та вмовила її піти на цей бал. Попри втому й бажання швидше завершити вечір, Аріна знайшла у собі сили відповісти взаємністю одному зі студентів її університету, який навчався на курс старше. Що саме у ній його привабило, дівчина ще довго гадала.
— Андрій хоче зняти квартиру для нас двох, — захоплено ділилася Аріна зі своєю сусідкою.
— Головне, мене на новосілля першою запроси! Як-не-як, це я тебе тоді вмовила піти.
— Як думаєш, варто погоджуватися на переїзд? — невпевнено запитала Аріна.
— Якщо відмовишся, я тебе не зрозумію. Він хороший хлопець, наскільки знаю, його родина теж заможна.
— До чого тут це?
— До того, що у тебе буде можливість висипатися й не бігти стрімголов на роботу.
— Я не планувала залишати роботу.
— От і заплануй. Знайди щось легше. Не думаю, що Андрію сподобається, якщо ти цілими днями будеш зайнята, а на нього не вистачить часу.
— Так, напевно, ти маєш рацію.
— До речі, забула сказати, приходив якийсь чоловік, сказав, що шукає тебе.
— Який чоловік? — Аріна напружилася.
— Зараз, я записала, — сусідка дістала папірець. — Степан Ігорович. Сказав, що він твій батько. Ти ніколи нічого про батьків не розповідала.
— Вважай, що їх у мене немає. Я не хочу знати цю людину.
— Ну, ми всі часом сваримося з рідними, навіщо ж так серйозно?
— Коли протягом усього життя тобі не дають зробити жодного кроку вільно, не рахуються з твоєю думкою і не довіряють, реагувати на таку людину інакше просто неможливо.
— Зрозуміла, більше не підійматиму цю тему.
Переїзд Аріни до Андрія стався швидко. Дівчина й подумати не могла, що хтось може так добре її зрозуміти і, найголовніше, любити. Наприкінці п’ятого курсу вони вже зіграли весілля, на яке Аріна вирішила не запрошувати свого батька. Вона все ще не хотіла, щоб той знав щось про її життя. Степан Ігорович не випускав життя доньки з поля зору, але на зустрічі не наполягав, вважаючи, що, коли настане час, вона повернеться й віддячить йому за виховання.
— Не можу повірити, що я це зробила! — Аріна радісно підняла келих, чокнувшись зі своїм чоловіком. — Без жодної допомоги, просто сама.
— Твоя власна квартира. Тепер дитячі страхи мають відступити.
— Це був не страх, а мотивація. Інакше я б нічого не досягла. Думаю, ми б і не зустрілися з тобою.
— Не вступила б до університету? — здивовано запитав Андрій.
— Гадаю, що ні. Не знаю. Але я рада, що все склалося саме так, як є.
— Не хочеш помиритися з батьком?
— Ні! — рішуче заявила Аріна. — У нього своє життя, у мене своє. У нього є дружина, є діти, хоч і не рідні, але, може, хоч до них він проявляє увагу й турботу.
Життя йшло своєю чергою, зі злетами та падіннями, поки одного дня у двері до Аріни й Андрія не подзвонили.
— Тато? — здивовано промовила дівчина. — Звідки ти тут? Як ти мене знайшов?
— Я всі ці роки знав, де ти. Давай без зайвих привітань й розпитувань, одразу до справи?
— Непоганий початок, слухаю.
— У моєї дружини діти на літо приїжджають, а я їх терпіти в своїй квартирі не бажаю. Жінка мене не слухає, все одно кличе, каже, що я їй не указ, зовсім вже відбилася.
— І як це стосується мене?
— Чув, що ти купила квартиру? Дай мені ключі, я там житиму. Хоч би не бачити їх усіх. Відплати батькові за виховання.
— За яке виховання? Про що ти? — Аріна голосно засміялася. — Як я рада, що тоді пішла від тебе, як же я мала рацію.
— Це вже твої особисті справи. А ти батькові допомагай.
— А ти мені в чому допоміг? Я ночами не спала, шукала будь-яку роботу, тільки б не залежати від тебе й твоїх наказів. Свої мрії я здійснила, і вони не мають до тебе жодного стосунку!
— Як ти смієш так говорити зі своїм батьком!?
Аріна, зібравши всі свої емоції, чітко відповіла батькові, що його спроби маніпулювати не матимуть успіху. Вона могла сказала йому, що її життєвий шлях побудований на самостійності й наполегливості, і вона не дозволить йому знову втручатися в її особисті справи.
Степан Ігорович, побачивши незламність доньки, почав задумуватися над своїми помилками, спробував налагодити з нею контакт, але все було марним. Дівчина чекала від нього каяття, але свою провину батько не визнавав.
