Весна в Києві завжди приходила з запахом тополиного пуху й гомоном граків на старих каштанах. Наталя любила цей час: коли сірі будинки Подолу ніби вмивалися першим теплим дощем, а на Андріївському узвозі розкладали свої картини художники. Вона працювала фріланс-дизайнеркою, і її робочий стіл стояв біля вікна, звідки видно було дахи й золоті бані далеких церков.
Того березневого дня сонце світило так яскраво, що Наталя навіть відчинила кватирку. Вона допивала вже холодну трав’яну настоянку й намагалася завершити макет для великого клієнта — презентація мала бути завтра вранці.
Але десь після обіду щось змінилося. Спочатку — легка важкість у скронях, потім — ніби хтось повільно стискав плечі й спину. Вона потерла шию, підвелася, пройшлася квартирою, але полегшення не прийшло.
До п’ятої години літери на моніторі почали зливатися в одну сіру пляму. Наталя відкинулася на спинку крісла й зрозуміла: їй по-справжньому зле.
Руки тремтіли, у тілі з’явилася дивна слабкість, наче після довгого бігу. Вона знайшла термометр — тридцять вісім і вісім.
— Чудово, — тихо сказала сама до себе й закуталася в светр, який завжди лежав на спинці дивана. — Просто ідеально.
За вікном уже сутеніло, і вогні Подолу запалювалися один за одним. Квартира була тиха — тільки холодильник іноді гудів на кухні. Сергій мав повернутися близько восьмої
Наталя спробувала згадати, чи є в аптеці вдома щось від жару. Ні, минулого разу, коли він хворів, вона викинула порожні блістери. Тоді вона цілу ніч не спала, міряла йому температуру, готувала малиновий чай, клала холодний рушник на чоло.
Тепер черга дійшла до неї.
Вона взяла телефон. Пальці ледь слухалися. Набрала номер чоловіка й чекала. Гудки тягнулися довго.
— Алло, Наталко? — голос Сергія був трохи розсіяний, на тлі чулися голоси й клацання клавіатури.
— Привіт. Мені дуже погано. Температура майже тридцять дев’ять. Можеш зайти в аптеку по дорозі? Треба щось жарознижуюче.
Пауза. Надто довга.
— Наталко, слухай… Я мамі обіцяв заскочити. Вона дзвонила в обід, каже, що голова сильно болить, ліків майже не лишилося, і продукти треба підвезти.
Наталя заплющила очі. Знову. Ольга Іванівна вже пів року знаходила нові причини дзвонити саме тоді, коли Сергій був потрібен удома. То спина болить, то ноги не слухаються, то безсоння. Лікарі розводили руками — нічого серйозного, просто вік. Але на Сергія це діяло безвідмовно.
— Сергію, мені справді зле, — Наталя намагалася говорити рівно, хоч у горлі вже стояв клубок. — Я не дійду до аптеки сама. Жар сильний.
— Я розумію, люба. Я куплю тобі, звичайно. Просто спочатку до мами — це хвилин сорок, не більше. А потім одразу додому. Потерпи трошки, добре?
— Потерпи? — голос Наталі здригнувся. — Ти серйозно? Мені ліки потрібні зараз, а не о півночі! Твоя мама вже котрий раз вигадує собі погане самопочуття саме в той день, коли мені потрібна твоя допомога!
— Наталю, не треба так. Вона моя мама. Їй справді може бути недобре.
— Їй завжди недобре саме тоді, коли ти потрібен мені! — Наталя відчула, як очі печуть сльози — від жару, від образи, від усього одразу. — Пам’ятаєш мій день народження торік? Вона раптом «ледве встала». Пам’ятаєш, як ми планували поїздку до Канева? Вона в останній момент «не могла вийти з дому». А коли я захищала проєкт перед інвесторами й просила тебе бути поруч…
— Наталю, досить! — голос Сергія став різким. — Ти знову починаєш. Мамі шістдесят чотири, вона сама. Хто їй допоможе, якщо не я?
— А мені хто допоможе? — тихо запитала Наталя, але він, здається, не розчув.
— Я все розумію. Але вона мама. Я не можу її лишити. Заскочу швидко, куплю їй усе необхідне, перевірю, як вона, і одразу до тебе. Ти ж доросла, почекаєш пару годин.
Щось у Наталі в той момент обірвалося. Може, жар спалив останні крихти терпіння. Може, вона просто втомилася бути завжди другою.
— Ти поїдеш до своєї мами, коли мені потрібні ліки? — голос її здригнувся, став чужим. — Тоді там і лишайся. Я замки поміняю.
Вона кинула телефон на диван і заплакала. Сльози котилися гарячі, солоні, змішувалися з потом. Усе боліло, голова гула, але душевний біль був сильнішим.
П’ять років подружнього життя. П’ять років вона вірила, що вони — одне ціле. Що в скрутну хвилину будуть разом. Але Ольга Іванівна давно посіла місце між ними — невидима, але завжди відчутна.
Наталя згадала початок. Перший рік Сергій їздив до мами раз на тиждень — у неділю, допомагав по господарству, привозив продукти. Наталя навіть пишалася: який турботливий син.
Потім неділі стали суботами й неділями. Потім додалися будні. А останнім часом не минало й трьох днів без дзвінка: «Серьожо, приїдь», «Серьожо, мені самотньо», «Серьожо, голова так болить».
І він їхав. Завжди. Залишав усе й їхав.
Наталя спробувала підвестися. Кімната похитнулася. Вона вхопилася за край дивана, ноги тремтіли. Треба хоч води. Допленталася до кухні, налила холодної з-під крана й випила залпом
Вода трохи освіжила горло. Поглянула в дзеркало над мийкою: щоки палають, очі блищать, волосся розпатлана. Виглядала так само погано, як почувалася.
Телефон задзвенів. Сергій. Наталя не взяла слухавку. Другий дзвінок. Третій. Потім повідомлення: «Наталко, не дури. Я скоро буду».
Не дури. Вона — дуріє. Вона, яка працює вдома, щоб і кар’єру будувати, і дім тримати в порядку. Яка готує вечерю, пере його сорочки, планує вихідні. Яка терпить щонедільні обіди в мами Сергія, де Ольга Іванівна тонко, але впевнено натякає, що Наталя «не так» варить вареники, «не так» вдягається, «не так» говорить.
«Мій Серьожа завжди любив вареники з вишнею, а ти чомусь з картоплею робиш».
«Жінка має бути жіночною, а не в джинсах цілий день».
«Коли вже онуків дочекаюся? Мені ж час».
І Сергій мовчав. Завжди мовчав. Не захищав, не зупиняв, не казав, що Наталя — найкраща дружина. Просто посміхався й потім просив: «Не звертай уваги, мама просто хвилюється».
Наталя повернулася на диван, знову поміряла температуру. Тридцять дев’ять і два. Голова боліла так, що думки плуталися. Вона заплющила очі й спробувала дихати рівно, як учила її колись бабуся.
Бабуся… Наталя згадала, як у дитинстві, коли хворіла, бабуся сиділа поруч, розповідала казки, тримала за руку. Ніколи не казала «почекай», «я зайнята». Просто була.
А бабусі не стало вже сім років. І Наталя лишилася майже сама — без братів і сестер, з батьком, який після втрати дружини замкнувся й рідко дзвонив.
Сергій тоді був поруч. Тримав за руку на кладовищі, обіймав ночами, казав: «Тепер я твоя сім’я. Завжди буду».
А де він зараз? Їде до своєї мами.
Годинник показував сьому вечора. Наталя зрозуміла, що засинає — жар і слабкість брали своє. Вона натягнула плед вище й провалилася в неспокійний сон, де змішувалися обличчя Сергія, Ольги Іванівни й безкінечні сходи старої квартири на Лук’янівці.
Прокинулася від звуку ключа в дверях. Наталя ледве розплющила очі. Сергій увійшов із пакетами, і перше, що вона побачила — його перелякане обличчя.
— Боже, Наталко… — він кинув пакети й підбіг до неї. — Ти вся палаєш. Чому не відповідала? Я місця собі не знаходив!
Вона хотіла сказати щось гостре, але язик не слухався. Сергій торкнувся її чола й зблід.
— Скільки температура?
— Не знаю… Давно не міряла, — прошепотіла Наталя.
Він узяв термометр. Чекали мовчки. Тридцять дев’ять і сім.
— Викликаю швидку, — сказав Сергій і вже тягнувся до телефону.
— Не треба… Просто дай ліки.
— Які ліки? Алло? Так, добрий вечір. Потрібна швидка. У дружини температура майже сорок, сильна слабкість…
Далі все було ніби крізь туман. Приїхали медики, оглянули, зробили що треба, залишили рекомендації. Ускладнення, суворий постільний режим. Сергій метушився: стелив чисту постіль, приносив воду, розкладав.
— Наталко, вибач, — повторював він, сидячи на краю ліжка. — Вибач мені, дурному. Я не думав, що так серйозно.Наталя дивилася на нього крізь гарячку й не знала, що відчуває. Злість? Образа? Полегшення, що він таки поруч? Усе змішалося.
— Мама дзвонила, коли я їхав назад, — тихо сказав Сергій. — Питала, чому так довго. Я сказав, що ти хворієш, що мушу бути вдома. Вона…
— Що вона?
— Сказала, що я слабкий. Що справжній чоловік насамперед дбає про матір. Що дружини змінюються, а мати одна.
Наталя заплющила очі. Ось і вся суть.
— І що ти відповів?
Сергій довго мовчав.
— Сказав, що приїду завтра. І вимкнув телефон.
Наталя подивилася на нього. Він явно чекав похвали за цей маленький протест.
— Сергію, — тихо сказала вона, — мені треба поспати. Залиш мене, будь ласка.
— Але я хочу бути поруч…
— Залиш.
Він пішов. А Наталя лежала в темряві й розуміла: щось у ній зламалося остаточно. Не сьогодні. Не через цей вечір. А за всі п’ять років. За всі рази, коли була другою. За всі обіцянки, які залишалися словами.
Наступні дні Сергій не відходив від неї. Їздив по ліки, варив курячий бульйон, міняв простирадла, міряв температуру. Телефон Ольги Іванівни він скидав або відповідав коротко: «Зайнятий». Вона ображалася, надсилала довгі повідомлення про невдячність, але він не реагував.
— Бачиш, — казав він Наталі, тримаючи її руку, — я можу. Можу поставити тебе на перше місце. Просто дай час усе виправити.
Наталя кивала й мовчала. Вона одужувала повільно — лікар призначив сильні ліки й ще тиждень спокою. Сергій узяв відгули, був удома постійно. Став ідеальним чоловіком.
Але Наталя знала: це тимчасово. Вина й страх минеться — і все повернеться. Ольга Іванівна знову дзвонитиме, знову вигадає причину, знову вимагатиме
І Сергій поїде. Бо «вона ж мама», бо «їй ніхто більше», бо він не вміє сказати «ні» найріднішій людині. А найрідніша — не вона.
На дванадцятий день, коли жар нарешті спав і ноги тримали впевненіше, Наталя сиділа на кухні з чашкою липового чаю.
За вікном уже зеленіли каштани. Сергій був у душі. На столі лежав його телефон. Екран засвітився: «Серьожо, мені знову зле. Приїдь, коли зможеш. Цілую, мама».
Наталя подивилася на повідомлення, потім на двері ванної. І все зрозуміла.
Того ж вечора, коли Сергій, задоволений і розслаблений, розповідав про плани на вихідні — поїхати вдвох до Пирогова, тільки вони, без нікого, —
Наталя тихо перебила:
— Я хочу розлучитися.
Він завмер із чашкою в руках.
— Що ти сказала?
— Хочу розлучитися, Сергію. Подам заяву наступного тижня.
— Але… чому? Я ж був поруч. Доглядав. Навіть мамі сказав, що не поїду!
— Дванадцять днів, — тихо відповіла Наталя. — Дванадцять днів ти не їздив до неї. А далі? Вона вже пише, що зле. І ти поїдеш. Може, не завтра.Може, через тиждень. Але поїдеш. І все повернеться. Я знову чекатиму тебе, знову відчуватиму, що твоя мама важливіша, знову буду зайвою у ваших стосунках.
— Ти ревнуєш до моєї мами? — у його голосі почулося здивування.
— Ні, — Наталя похитала головою. — Я просто втомилася. Втомилася бути другою. Втомилася чекати, коли ти нарешті обереш мене. Я зрозуміла — цього не станеться. Ти сам не бачиш проблеми. Для тебе нормально залишити хвору дружину й поїхати до мами, яка вчергове вигадує собі нездужання. І знаєш що? Я тебе не звинувачую. Ти просто такий. Але я більше не можу так.
Сергій мовчав. На обличчі змінювалися почуття — шок, нерозуміння, розпач.
— І все? Після п’яти років — кінець? Через одну ситуацію?
— Не через одну. Через сотні. Через усі вечори, коли я чекала з вечерею, а ти був у мами. Через усі плани, які ми відміняли, бо їй «раптом стало зле». Через те, що в нашій сім’ї завжди нас троє.
— Наталко, благаю… — він простягнув руку. — Давай ще раз. Я поговорю з мамою, поясню…
— Сергію, — Наталя підвелася, ноги ще трохи тремтіли, — справа не в твоїй мамі. Справа в тобі. Ти не можеш розставити пріоритети. Не можеш сказати їй «ні». І я не хочу тебе перевиховувати. Не хочу змагатися за твою увагу. Мені тридцять два. Я хочу сім’ю, де почуватимуся потрібною й коханою. А з тобою цього немає.
Вона пішла до спальні. Лягла й заплющила очі. Всередині було тихо — не радість, не полегшення, але спокій. Як після довгої хвороби, коли нарешті починаєш одужувати.
Розлучення оформили за три місяці. Ольга Іванівна до останнього намагалася достукатися — дзвонила, писала, просила «подумати про Сергія». Наталя не відповідала. Сергій намагався повернути — приходив із квітами, пропонував почати все спочатку. Але вона була тверда.
Іноді вечорами, сидячи біля вікна з чашкою чаю й дивлячись, як над Подолом сідає сонце, Наталя згадувала той вечір, коли шепотіла в слухавку: «Тоді там і лишайся».
То були слова відчаю. Але вони виявилися правдою. Сергій справді лишився там — у маминих турботах, у її дзвінках, у її світі.
А Наталя пішла далі. Вільна. І хоч шлях до цієї свободи був важкий, хоч іноді ночами накочувала самотність, вона не шкодувала. Бо вперше за довгий час знову відчувала себе цілою.
Травень розквітав бузком і каштанами. Київ дихав весною. І Наталя дихала разом із ним — обережно, але впевнено відкриваючись новому життю, де вона сама визначала, хто буде на першому місці.
Головна картинка ілюстративна.
