— Ти маєш хоч краплю совісті? Як ти посміла вигнати мою сестру посеред ночі? — не міг заспокоїтись Андрій у слухавці, його голос тремтів від обурення.
Я стояла посеред своєї вітальні, дивлячись на безлад, який залишили після себе його родичі, і відчувала, як усе в мені кипить.
— Спочатку поясни, чому в них ключі від моєї квартири? Ми про це не домовлялися! — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним, але він зривався.
— Чому я маю тобі звітувати? Я дав ключі, бо це моя сім’я! Що в цьому такого?
— Твоя сім’я? А я хто? Ти дозволяєш їм жити тут без мого відома, коли мене немає вдома? Досить з мене цього безладу, брудних тарілок і постійних гостей! Я втомилася!
— Заспокойся вже! Подзвони Наталі й вибачся перед нею негайно!
— Вибачитися? За те, що захищаю свій дім? Нізащо! Знаєш що? Завтра я подаю на розлучення!
— Ти серйозно? — вигукнув він, але я не дала йому договорити, просто скинула дзвінок.
Цей момент став переломним. Я не уявляла, що наше життя дійде до такого, але тепер усе стало ясно. А починалося все так чудово.
Мені завжди подобалося створювати затишок у своєму просторі. Кілька років тому, на мій день народження, батьки подарували мені квартиру в центрі міста.
Це був їхній спосіб підтримати мене, щоб я мала власне місце для життя. Я не поспішала з переїздом, бо жила з ними, і вирішила підійти до облаштування серйозно.
Ремонт тривав місяці, я вибирала кожну деталь: від кольору стін до меблів. Хотіла, щоб усе було ідеальним, комфортним і сучасним.
Саме під час цього періоду я познайомилася з Андрієм. Він з’явився в моєму житті несподівано, на одній з вечірок у друзів.
Високий, з чарівною усмішкою, він одразу привернув увагу. Навколо нього завжди було багато дівчат, але він чомусь обрав мене.
Я не кидалася йому на шию, трималася трохи відсторонено, і це, мабуть, тільки підігрівало його інтерес. Ми почали зустрічатися, і незабаром я зрозуміла, що це щось особливе.
— Оксана, ти така загадкова, — сказав він якось увечері, коли ми гуляли парком. — Інші дівчата намагаються привернути увагу, а ти просто є собою. Це зачаровує.
— Може, тому що я не намагаюся вдавати когось іншого, — відповіла я, усміхаючись. — Життя надто коротке для ігор.
Ми проводили багато часу разом: ходили в кіно, їздили на вихідні за місто. Андрій розповідав про своє дитинство в селі, як переїхав до міста після школи, щоб вчитися і знайти хорошу роботу. Він був амбітним, працював і ми швидко знайшли спільну мову.
Через рік ми вирішили одружитися. Весілля зробили невелике, без зайвої помпезності. Хотіли заощадити на подорож.
— А як щодо родичів? Тітка Люба, дядько Степан? Вони образяться, — хвилювалася його мама, Марія Петрівна, коли ми обговорювали плани.
— Мамо, ми все продумали. Хочемо, щоб це було для нас, а не для шоу, — відповів Андрій спокійно.
— Добре, синку, як знаєте, — зітхнула вона, але я помітила, що їй це не до душі.
Після медового місяця в Італії ми оселилися в моїй квартирі. У Андрія не було власного житла в місті, тож це було логічно.
Його батьки жили в селі, і він рідко туди їздив. Спочатку все було чудово. Ми обидвоє працювали: я в маркетинговій агенції, він програмістом.
Зарплати дозволяли жити комфортно. Купили новий телевізор, кавомашину, навіть авто, щоб не залежати від громадського транспорту.
— Дивись, яка краса! — вигукнула я, коли ми встановили нову кухонну техніку. — Тепер готувати буде легше.
— Ти в мене майстриня на всі руки, — пожартував Андрій, обіймаючи мене.
Перший візит його батьків став справжнім випробуванням. Вони приїхали на вихідні, і я підготувалася: взяла вихідний, приготувала вечерю з кількох страв, хоч і не була великим кулінаром. Мені більше подобалося розвиватися в кар’єрі, ніж стояти біля плити, але я старалася.
— Ой, яка у вас простора оселя! Все так сучасно, — захоплено сказала Марія Петрівна, оглядаючи кімнати.
Іван Васильович, її чоловік, мовчки сів на диван, чекаючи, коли подадуть їжу. Я накрила стіл, і ми сіли вечеряти.
— Добре, що наша невістка з міста, ще й з власним житлом. Тепер буде куди приїжджати, — зауважила свекруха, ніби жартома.
Я усміхнулася, сподіваючись, що це не серйозно. Вечеря пройшла спокійно, без зайвих розмов про квартиру. Після їжі я завантажила посуд у посудомийку і приєдналася до них дивитися фільм.
Пізно ввечері я шепнула Андрію:
— Твої батьки не збираються додому? Вже пізно.
— Я думав, вони залишаться на кілька днів, — відповів він байдуже.
— Ти не попередив мене.
— А навіщо? У нас в родині так не роблять.
— Гаразд, не часто ж вони приїжджають. Я пристосуюся, — сказала я, намагаючись не псувати настрій.
Наступні дні були важкими. Марія Петрівна постійно натякала, що я мало приділяю уваги сину. Іван Васильович звик, що дружина все робить за нього, навіть їжу розігріває. Я терпіла, бо розуміла: це тепер моя сім’я.
Але радість від їхнього від’їзду була короткою. Андрій почав попереджати, що батьки приїдуть щонайменше три-чотири рази на місяць.
Вони ставали частими гостями, і мій затишок руйнувався. Іван Васильович розкидав речі, цілий день лежав на дивані. Я не розуміла, як вони виховали такого іншого сина.
Та поступово Андрій почав змінюватися. Одного вечора після роботи він сів на диван у вуличному одязі і сказав:
— Швидко накривай на стіл, я втомився.
Я здивувалася:
— Я теж з роботи. Може, ти допоможеш? Якщо хочеш грати в пана, то це не тут.
Він подивився здивовано, але встав, переодягнувся і пішов на кухню. Після цього він ще кілька разів намагався встановити свої правила, але я не поступалася.
Однак, мабуть, образився. На вихідних, коли приїхала його сестра Наталя з чоловіком Сергієм, він почав скаржитися.
— Наталю, ти молодець, — сказав Андрій за столом. — І чай наллєш, і салат поріжеш, і картоплю посмажиш. Все так смачно. Не те, що в нас у сім’ї.
Я не витримала:
— Якщо тобі щось не подобається в нашому житті, обговорюй це віч-на-віч, а не при гостях. Я одружилася з дорослим чоловіком, а не з дитиною.
Я встала і пішла до спальні. Голоси затихли, але потім продовжилися. Ввечері Андрій прийшов вибачатися:
— Вибач, я не подумав.
— Добре, але це прикро чути, — відповіла я.
Після того Наталя з Сергієм стали приїжджати частіше, навіть залишатися ночувати. Моя квартира перетворювалася на готель. Я намагалася ігнорувати, але напруга росла.
Потім Андрія відправили в відрядження на два місяці. Я взяла відпустку на два тижні і поїхала до батьків за місто. Там я відпочила, допомогла з садом, подумала про все.
— Доню, ти виглядаєш втомленою. Все гаразд? — запитала мама.
— Просто багато роботи. Але тут я відновлюю сили, — відповіла я, не вдаючись у деталі.
Я повернулася раніше, щоб підготуватися до роботи, але в квартирі чекала несподіванка. Взуття розкидане, телевізор працював. На дивані сиділи Наталя з Сергієм, навколо безлад.
— Що ви тут робите? — запитала я голосно.
— Оксана? Ми не чекали тебе сьогодні, — здивувалася Наталя.
— Як ви потрапили сюди? Чому я не знаю?
— Андрій дав ключі. Сказав, приїжджайте, коли хочете, бо вас немає.
— Серйозно? От так в мене не запитавши?
— Ну, ми ж родина, — відмахнулася вона.
— Йдіть додому, інакше викличу поліцію!
Вони швидко зібралися і пішли. Я подзвонила Андрію, але було зайнято. Потім він передзвонив з докорами — і стався той діалог, з якого я почала.
Наступного дня я подала на розлучення. Андрій дзвонив ще кілька разів, але я заблокувала номер. Замовила прибирання, щоб усунути безлад: миття підлоги, чистка меблів, все коштувало дорого, але вартувало.
Змінила замки, бо хто знає, що ще вони придумають.
Моя мама часто каже, що я надто різко відреагувала і що стосунками так просто розкидатись не можна.
Але скажіть мені, де і в чому я не права?
Головна картинка ілюстративна.
