«Чому ти завжди мовчиш, коли мені важко?» Історія однієї родини
Маша прокинулася від звуку будильника. Сьома ранку. За вікном — сірий, тьмяний ранок. Вона потягнулася, відчуваючи, як ниє спина — вчора пів ночі не могла заснути, крутилася, думаючи про те, як усе заплуталося у її житті. Поруч тихо посапував Сергій, її чоловік. Він завжди спав міцно, ніби жодні проблеми його не стосувалися. Маша подивилася на нього й обережно встала, щоб не розбудити.
Кухня зустріла її холодом — батареї, як завжди, ледь теплі. Вона ввімкнула чайник, поставила сковорідку на плиту. Діти — Назар й Даша — ось-ось прокинуться, треба встигнути приготувати сніданок. Маша нарізала хліб, дістала яйця з холодильника. Усе — на автоматі. Вона любила ці ранкові хвилини тиші, поки в домі ще всі сплять. Це був її особистий час, коли можна було зупинитися й подумати. Але думки, лізли тільки тривожні.
Останні місяці в родині все йшло шкереберть. Сергій став ще мовчазнішим, ніж зазвичай. Раніше хоча б жартував, розповідав щось про роботу, а тепер приходив із заводу, вечеряв і мовчки сідав біля телевізора. Маша намагалася з ним поговорити, та він тільки відмахувався:
— Втомився, Машо. Дай відпочити.
Вона не знала, як достукатися до нього. Їй здавалося, що він віддаляється, і це лякало.
Діти теж додавали клопоту. Назар, старший, цього року пішов у дев’ятий клас. Став різким, а вчора взагалі прийшов додому пізно й нічого не пояснював. Маша намагалася поговорити, але він лише бурчав:
— Мамо, відчепися.
Даша, молодша, у свої сім років була тиха, але останнім часом почала вередувати, скаржитися, постійно вимагати уваги. А жінка — розривалася. Робота в супермаркеті, дім, уроки, готування. На себе часу вже не залишалося.
Вона зітхнула, розбиваючи яйця на сковорідку. Запах сніданку розійшовся кухнею.
«Треба поговорити з Сергієм», — подумала вона. «Так далі не можна». Але десь глибоко в душі вона уникала цієї розмови. А раптом він скаже щось, чого вона не хоче чути? А якщо взагалі піде? Такі думки приходили дедалі частіше. Вона намагалася їх відганяти, та вони поверталися знову — нав’язливі, мов мухи біля вікна.
Назар увійшов на кухню, коли Маша розкладала яєчню по тарілках. На ньому була зім’ята футболка, чубчик стирчав у різні боки, закриваючи очі.
— Мамо, я не хочу яєчню, — пробурмотів він, сідаючи за стіл.
— А що ти хочеш? — Маша намагалася говорити спокійно, хоча всередині вже закипала. — Хліб із маслом? Кашу?
— Нічого не хочу, — син втупився у телефон.
Маша стиснула губи. Хотіла різко відповісти, але стрималася. Замість цього поставила перед ним тарілку й тихо сказала:
— Їж. Через пів години до школи.
Він лише пирхнув, але все ж узяв виделку.
Даша з’явилася за кілька хвилин — позіхаючи. Видерлася на стілець і одразу потягнулася до хліба.
— Мамо, а можна я сьогодні не піду до школи? — спитала вона, дивлячись на маму великими очима.
— Чому це? — здивувалася жінка.
— Просто не хочу. Втомилася.
Маша подивилася на доньку. Втомилася? У сім років? Але в очах Даші було щось таке, що насторожило. Дівчинка виглядала сумною — і це була не просто дитяча забаганка.
— Дашо, що трапилося? — лагідно спитала Маша.
Дівчинка знизала плечима й уткнулася в тарілку.
Сергій вийшов на кухню останнім. Він був уже зібраний на роботу — джинси, светр. Мовчки налив собі чаю, сів за стіл.
— Добрий ранок, — промовила Маша з надією хоча б на якийсь відгук.
— Угу, — буркнув Сергій, не підводячи очей.
Маша відчула, як щось стискає всередині. Вона хотіла закричати: «Чому ти завжди мовчиш, коли мені важко?» Але замість цього мовчки поставила перед ним тарілку з яєчнею й пішла у ванну — вмитися. І щоб не розплакатися при всіх.
День тягнувся повільно. Маша працювала касиркою у супермаркеті, і сьогодні зміна видалася особливо важкою. Покупці бурчали, черга не зменшувалася, а начальниця, Ірина Вікторівна, знову прискіпувалася: то Маша повільно сканує товари, то усміхається «не так». До обіду жінка почувалася вичавленою, як лимон. Вона сиділа у підсобці, пила чай і думала про те, як усе набридло. Їй тридцять п’ять, а відчуття — наче більше. Де та Маша, яка мріяла стати дизайнеркою інтер’єрів? Та, що сміялася з Сергієм до сліз, коли вони тільки починали зустрічатися?
Увечері, коли вона повернулася додому, у квартирі було тихо. Назар пішов до друга, Даша сиділа у своїй кімнаті, щось малювала в зошиті. Сергій був удома, дивився новини. Маша зняла куртку, роззулася й пішла на кухню. Їй хотілося просто лягти й не ворушитися, але треба було готувати вечерю.
— Сергію, — покликала вона, стоячи біля плити. — Може, поговоримо?
Він обернувся, подивився на неї. В його очах було щось втомлене, майже байдуже.
— Про що? — запитав він.
— Про нас. Про дітей. Про те, що з нами відбувається.
Він зітхнув і вимкнув телевізор.
— Машо, я втомився. На заводі скорочення, я не знаю, чи мене залишать. А вдома — ти постійно чимось незадоволена. Що я маю зробити?
Маша відчула, як у горлі зібрався клубок.
— Я незадоволена? — її голос тремтів. — Сергію, я просто хочу, щоб ти був поруч. Щоб ти говорив зі мною. Я не знаю, що з Назаром коїться, Даша якась сумна, а ти просто мовчиш!
Він подивився на неї, і на мить їй здалося, що він щось скаже — щось важливе, справжнє. Але він лише похитав головою.
— Машо, я не знаю, як тобі допомогти. Я і сам не розумію, що робити.
Жінка відвернулася, щоб чоловік не побачив сліз. Вечерю готувала на автоматі — картопля, котлети, салат із огірків. Маша намагалася тримати себе в руках, але всередині все клекотіло. Їй хотілося кричати, трощити посуд, але вона лише різала овочі й мовчала.
Наступного дня Маша вирішила поговорити з Дашею. Вона забрала доньку зі школи й повела до кафе — рідкісна розкіш, на яку зазвичай не вистачало грошей. Даша їла морозиво й мовчала, дивлячись у вікно.
— Дашенько, розкажи, що сталося? — лагідно запитала жінка. — Ти якась сумна останнім часом.
Дівчинка довго мовчала, а потім тихо промовила:
— У школі дівчата сміються з мене. Кажуть, що у мене не модний одяг. І що я… негарна, і ми бідні.
Маша відчула, як усе стиснулося всередині. Вона взяла дочку за руку.
— Даш, ти найкрасивіша. І одяг у тебе нормальний. Не слухай їх — вони просто заздрять.
Але Даша похитала головою:
— Мамо, я не хочу в школу. Там мені погано.
Жінка обійняла доньку, намагаючись не заплакати. Вона знала, що Даша має рацію — речі справді були не нові, дещо дісталося від двоюрідної сестри. На модний одяг грошей не вистачало. Маша пообіцяла собі, що знайде спосіб купити доньці щось гарне — навіть якщо доведеться економити на чомусь іншому.
Вдома вона спробувала поговорити з Назаром. Він повернувся пізно.
— Де ти був? — спитала вона, намагаючись не зірватися.
— У друга, — пробурмотів він.
— Я ж бачу, що щось не так. Що відбувається?
Хлопець глянув на неї з викликом:
— Мамо, тобі яке діло? Ти або на роботі, або кричиш.
Маша оторопіла. Вона хотіла накричати у відповідь, але стрималася. Замість цього тихо сказала:
— Назаре, я просто хочу, щоб у тебе все було добре. Ми ж родина.
Він нічого не відповів, пішов до своєї кімнати й грюкнув дверима.
Минав тиждень за тижнем, а напруга в домі тільки зростала. Маша відчувала, як втрачає зв’язок із родиною. Сергій, як і раніше, мовчав, Назар дедалі більше віддалявся, Даша стала зовсім тихенька. Маша намагалася втримати все під контролем, але це було схоже на спробу носити воду в решеті — все витікало крізь пальці.
Якось увечері, коли діти вже спали, жінка не витримала. Вона сіла навпроти Сергія, який дивився черговий футбольний матч, і сказала:
— Сергію, я більше так не можу. Ми як чужі люди. Ти мовчиш, діти мовчать, а я залишаюсь сама з усім цим. Якщо так буде далі — я просто зламаюся.
Він глянув на неї, і в його очах промайнуло щось нове — не байдужість, а розуміння.
— Машо, я не знаю, як усе виправити, — сказав він тихо. — На роботі повний безлад, мабуть, мене скоротять. Я не уявляю, як тягнути все це далі. А ти… ти постійно на межі, і я не знаю, як тебе заспокоїти.
Маша відчула, як до горла підступають сльози.
— Сергію, мені не треба, щоб ти мене заспокоював. Я просто хочу, щоб ти був поруч. Щоб ми були разом у цьому всьому.
Він кивнув, але нічого не відповів. Маша подумала, що це кінець. Що він уже не той чоловік, якого вона колись так сильно любила.
Наступного дня сталося неочікуване — Сергій прийшов додому раніше. Приніс пакет з продуктами, розклав усе на кухні й сам почав готувати вечерю. Маша дивилась на нього, не вірячи власним очам.
— Ти чого? — запитала вона, обережно.
— Хочу допомогти, — просто відповів він. — Ти маєш рацію, Машо. Я замкнувся в собі надто глибоко.
Це не було чарівним переламом, не казкою з хепі-ендом. Але саме з того дня щось почало змінюватися. Сергій став частіше говорити, розповідав про роботу, про свої проблеми. Маша не тиснула, давала йому простір. Вони почали разом розмовляти з Назаром, і з’ясувалося, що він просто заплутався — друзі, тиск у школі.
Маша з Сергієм якось викроїли гроші й повели Дашу у магазин — купили їй новий рюкзак і джинси. Дівчинка світилася від щастя, й Маша вперше за довгий час відчула: вона зробила щось правильно.
Проблеми не зникли. Грошей як і раніше ледь вистачало, на роботі Машу постійно сварили, а Нараз все ще замикався в собі. Але тепер вони принаймні говорили одне з одним. Маша більше не почувалася самотньою. Вона зрозуміла: родина — це не ідеальна картинка. Це праця. Важка, щоденна, але така необхідна.
Якось увечері, коли вони всі сиділи за вечерею, Даша раптом сказала:
— Мамо, тату, я вас люблю.
Маша глянула на Сергія — він усміхнувся. Вперше за довгий час. Назар хмикнув, але в його очах також промайнуло щось тепле.
— І ми тебе, — відповіла Маша, відчуваючи, як десь глибоко всередині розливається спокій і тепло. Вперше за довгий час жінка повірила: вони впораються. Разом.
