— Чому ти мовчала про Олеся два роки? — запитав я Галину, міцно тримаючи за руку її сина, і в її очах промайнув страх, а не провина. Я прийняв хлопця, як рідного, але той факт, що вона приховувала його, змушує мене сумніватися у правдивості всього, що було між нами
Довгий час я, Юрій, вважав, що мені не таланить. Кожен мій попередній зв’язок закінчувався або розчаруванням, або просто тихим згасанням, як недопалена свічка.
Мені вже виповнилося тридцять п’ять років, і, чесно кажучи, я почав втрачати надію зустріти ту єдину, з якою захочеться планувати кожен наступний день. Мої друзі вже мали свої родини, затишні вечори, а я все продовжував сам. Це гнітило. Я не міг сказати, що був незадоволений життям, але мені бракувало того особливого світла, яке дарує лише справжня близькість.
І ось, одного сірого осіннього вечора, коли я вже зовсім не чекав дива, у моєму житті з’явилася Галина. Я зустрів її на презентації у одного свого приятеля, і вона відразу привернула мою увагу. Вона була втіленням тієї ніжності та витонченості, яку я завжди шукав.
Я пам’ятаю, як вона усміхнулася, і мені здалося, що вся кімната стала світлішою. Це було відчуття, яке неможливо передати словами, — наче нарешті знайшов шматочок пазла, якого бракувало.
Наші стосунки розвивалися стрімко, але водночас дуже вдумливо. Ми проводили години у розмовах, обговорюючи все: від дитячих мрій до планів на старість.
Галина була напрочуд щирою, відкритою, здавалося, вона не мала жодних таємниць. Вона розповіла мені про свої захоплення, про роботу, про те, як не стало її дідуся, який був для неї справжнім наставником. Її відвертість мене просто підкорила. Я цінував її цілісність, і мені ніколи не спадало на думку засумніватися в жодному її слові.
Минав час. Пів року, рік, півтора. Наші стосунки перейшли на новий рівень. Ми почали жити разом. Спільне гніздечко, спільні радощі й невеликі побутові негаразди, які ми долали з посмішкою.
Кожен день з нею був наповнений змістом і теплом. Я став по-справжньому щасливим і вже подумки бачив нас у білій сукні та з обручками, а потім — у власному будинку з великою родиною. Я був переконаний, що знайшов свою долю, і не хотів втрачати ані хвилини, щоб насолодитися цим почуттям. Вона була для мене ідеальною.
Протягом майже двох з половиною років нашої близькості я ніколи не помічав нічого підозрілого. Звісно, часом Галина кудись зникала.
Вона казала, що допомагає старенькій тітці в сусідньому містечку, або затримується на курсах з підвищення кваліфікації. Іноді вона могла різко перервати нашу телефонну розмову, посилаючись на поганий зв’язок. Я, немов справжній закоханий чоловік, вірив усе. Її очі були настільки чистими, а голос настільки переконливим, що будь-які підозри здавалися мені справжнім блюзнірством щодо мого кохання. Мені було соромно за себе, якщо навіть мимохідь виникала думка про нещирість.
Але в останні місяці щось змінилося. Галина стала більш замкнутою. Її погляд часто блукав, вона ніби не могла знайти собі місця. Вона почала проводити все більше часу поза домом, а коли поверталася, виглядала стомленою і засмученою. Одного разу я побачив у її телефоні повідомлення від незнайомого мені номера: — Сьогодні не запізнюйся, мені потрібна твоя допомога з географією.
Коли я запитав її про це повідомлення, вона почервоніла і сказала, що це повідомлення від колеги, яка попросила допомогти її племіннику. Я не став наполягати, але в душі наростало відчуття тривоги, яке я не міг відкинути. Ця ситуація почала мене турбувати. Я відчував, що наша ідеальна картина світу потроху тріскається. Нарешті я вирішив, що так далі тривати не може. Ввечері, після довгого робочого дня, я підійшов до неї, коли вона сиділа, замислившись, біля вікна.
— Галю, ми маємо поговорити, — сказав я якомога спокійніше.
— Юро, щось трапилося? — її голос пролунав трохи злякано.
— Так. Я відчуваю, що ти від мене щось приховуєш, і це мене дуже тривожить. Я не можу бути у стосунках, де є недомовки. Будь ласка, розкажи мені, що відбувається. Я витримаю будь-яку правду.
Галина довго мовчала, опустивши очі. Потім вона підняла їх, і я побачив у них величезний океан смутку. Вона зробила глибокий вдих, ніби збиралася стрибнути з великої висоти.
— Юро, ти маєш рацію, — тихо промовила вона. — Є дещо, про що я тобі не сказала. Я дуже боялася цієї розмови.
— Я слухаю.
— Розумієш, коли ми познайомилися, я вже мала… мала…
— Мала кого?
— Мала сина. Його звуть Олесь. Йому дванадцять років.
Моє серце на мить зупинилося. Я просто дивився на неї. Олесь. Дванадцять років. Два з половиною роки стосунків, спільне життя, плани на майбутнє — і жодного слова про дитину. Це було, як ляп. Я не міг знайти слів, щоб відповісти.
— Чому? — це все, що я зміг вимовити.
— Чому я мовчала? Боялася, Юро. Дуже боялася. Боялася, що ти відвернешся, що ти не захочеш мати справу з «обтяженою» жінкою. Я бачила, як ти прагнув створити свою родину, і мені здавалося, що мій син зруйнує цю мрію для тебе. Я так сильно тебе покохала, що була готова на цю брехню, аби тільки не втратити.
— Галю, але ж ти розумієш, що це була величезна таємниця. Дванадцять років! Чим ти займалася, коли казала, що допомагаєш тітці?
— Я була з ним. Він живе у моєї мами, у селі. Ми домовилися так, поки я не знайду людину, яка зможе його прийняти, або поки я не стану на ноги, щоб жити з ним самостійно. Я їздила до нього щотижня. Він дуже хороший хлопчик, добрий, розумний. Йому зараз важкий вік, і я відчуваю, що йому потрібен чоловічий приклад. Тим більше, що його батько… його батька не стало кілька років тому.
Вона розповіла, як важко їй було щоразу вигадувати причини для своєї відсутності. Її слова були наповнені справжнім каяттям, і це трохи пом’якшило мій перший, найгостріший біль від обману. Але той факт, що вона приховувала від мене ціле життя, не давав мені спокою.
— Я люблю тебе, Галю, — сказав я, нарешті знаходячи голос. — І я вірю, що ти не хотіла завдати мені болю. Але як я тепер маю почуватися? Я стільки часу жив у гарній ілюзії. Ти забрала у мене можливість прийняти свідоме рішення. Я думав, що ми були повністю відкриті одне перед одним.
— Я прошу тебе, Юро, дай мені шанс. Приїдь до нас. Познайомся з Олесем. Ти зрозумієш, він дуже милий і чуйний. Я просто хочу, щоб ми всі були разом.
Я погодився. Я не міг сказати ні. Хоча мій розум кричав про несправедливість, моє серце продовжувало належати їй. Я поїхав з нею до її матері.
Олесь виявився звичайним хлопчиком-підлітком. Трохи сором’язливим, але з відкритою, допитливою посмішкою. Він був саме таким, яким описала його Галина. Він невинно дивився на мене, і я відчув, як у мені починає боротися два почуття: гнів на Галину за її таємницю і дивна симпатія до цього хлопця, який ні в чому не винен.
Минуло вже кілька місяців. Олесь переїхав до нас. Зараз я живу з Галиною та її сином. Хлопець поважає мене, допомагає мені з ремонтом мого старенького автомобіля, ми разом дивимося футбольні матчі. Але щоразу, коли Галина обіймає його і питає про його день, мене огортає незрозуміле, неприємне почуття.
Я знаю, що маю бути вдячним, адже вона відкрила мені своє серце, довірилася. Я усміхаюся, кажу, що люблю їх обох, і що Олесь став для мене як рідний. Я навіть жартую про те, як ми маємо всією родиною поїхати у відпустку до моря. Але всередині мене живе ця тінь. Тінь обману, тінь невисловленого до кінця розчарування.
Мені важко прийняти, що я тепер не єдиний чоловік у її житті, який вимагає уваги. Я звик до того, що вся її ніжність, її турбота належать лише мені.
А тепер це доводиться ділити з підлітком, хоча він і дуже хороший. Мені соромно за ці почуття. Я розумію, що я поводжуся як егоїст, що я маю бути сильнішим і мудрішим, але я не можу впоратися з цим внутрішнім протиріччям. Я не можу зізнатися Галині в тому, що ці почуття не дають мені спокою, бо боюсь, що тоді наші стосунки не витримають цього навантаження.
Я боюся, що вона вирішить, ніби я не прийняв її сина, і тоді я втрачу її назавжди. Тому я продовжую грати свою роль люблячого чоловіка і вітчима. І знаєте, ця гра вимотує мене щодня.
Але чи можу я звинувачувати її? Чи мав я право вимагати від неї абсолютної відвертості у той момент, коли вона лише намагалася врятувати своє щастя? Хіба моя любов не повинна бути безумовною? Я не знаю, як довго я зможу зберігати цю внутрішню напругу. Але поки що я приховуватиму свою справжню боротьбу, щоб зберегти цю нову родину.
Любі читачі, як ви думаєте, чи правильно вчинила Галина, приховавши таку важливу інформацію заради любові? І як би ви повелися на місці Юрія?
Чи змогли б ви прийняти цю таємницю? Напишіть свою думку в коментарях, що для вас було б найважчим у цій ситуації. Ваша підтримка та ваші історії дуже важливі для нас. Поставте свою вподобайку, якщо історія вас зачепила.
