— Чому ти думаєш, що я маю ділити свій дім із твоєю співмешканкою? — роздратовано спитала я, відчуваючи, як обурення підіймається хвилею.
Віктор стояв посеред нашої кухні, переступаючи з ноги на ногу. Його колись упевнений погляд тепер метушився по стінах, уникаючи зустрічі з моїми очима. Я дивилася на цю людину, з якою прожила двадцять три роки, і не впізнавала його. Де подівся той турботливий чоловік, який колись переносив мене через поріг цього дому на руках?
— Олю, ну зрозумій… — він запнувся, підбираючи слова. — У Анни зараз важкі часи. Вона має проблеми з орендою, а дім великий, місця вистачить усім.
Я гірко усміхнулася. Місця вистачить усім? У домі, який я отримала у спадок від батьків? У домі, де кожна дошка зберігає спогади про маму, де на стінах досі висять фотографії нашого колишнього, щасливого життя?
— Вікторе, — мій голос тремтів від стриманих емоцій, — ти взагалі розумієш, про що просиш? Це мій дім. Дім моїх батьків. Вони все життя його будували, берегли…
— Але ж ми теж вклали у нього стільки сил! — перебив він мене. — Я робив ремонт, міняв дах…
— Так, робив. Бо ти був моїм чоловіком, — я зробила наголос на слові “був”. — А тепер ти просиш мене пустити сюди жінку, з якою… — горло перехопило, але я змусила себе договорити, — з якою ти мені зраджував останні пів року.
Віктор здригнувся й відступив на крок. У його очах промайнуло щось — можливо, сором, а можливо, просто тінь від опущених вій. Він провів рукою по підборіддю — жест, який я знала напам’ять, ознака його розгубленості.
— Олю, — його голос став м’яким, майже улесливим, — давай вирішимо все по-людськи. Ми ж не чужі одне одному. Стільки років разом…
— По-людськи? — я стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні, лише б не заплакати. — А ти знаєш, Вітя, що таке “по-людськи”? Це коли дивляться в очі, а не в підлогу. Це коли кажуть правду, а не ховаються за гарними словами. Це коли люблять, а не зраджують.
Він мовчав, опустивши голову. За вікном шумів весняний дощ, барабанячи по карнизу. Цей звук колись здавався мені затишним, навіював думки про теплі вечори удвох. Тепер же він лише посилював відчуття самотності й гіркоти.
— Я не пущу її сюди, — твердо сказала я. — І тебе також. Можеш забрати свої речі до вечора. Ключі залиш на столі.
Віктор підвів на мене спантеличений погляд:
— Олю, давай усе обговоримо…
— Немає що обговорювати, — я відвернулася до вікна, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. — Просто йди.
Дзвінок у двері пролунав через два дні. Я саме закінчувала перебирати речі у шафі — позбувалася всього, що нагадувало про Віктора. На порозі стояла вона — Анна. Висока, струнка, років на п’ятнадцять молодша за мене. У світлому плащі й з доглянутою зачіскою, вона виглядала, як героїня глянцевого журналу. Лише очі видавали напруження.
— Добрий день, Ольго Дмитрівно, — її голос звучав спокійно й упевнено. — Можна зайти? Нам потрібно поговорити.
Я мовчки відступила вбік. Нехай заходить — можливо, так навіть краще. Давно пора розставити всі крапки над “і”.
Анна зайшла у вітальню й зупинилася біля каміна. Її погляд ковзнув по фотографіях на полиці — наших з Віктором весільних, знімків з відпусток, сімейних свят.
— Гарний будинок, — сказала вона. — Віктор багато про нього розповідав.
— Невже? — я не стримала сарказму. — І що ж він розповідав?
— Що тут можна почати нове життя, — вона повернулася до мене. — Що місця вистачить усім. Що це міг би бути наш спільний дім.
Я відчула, як усередині все вкрилося кригою. Наш спільний дім? У неї вистачає зухвалості говорити таке?
— Послухайте, Анно, — я намагалася говорити спокійно, хоча руки тремтіли. — Цей дім належав моїм батькам. Тут пройшло моє дитинство. Тут я виросла, вийшла заміж, прожила більшу частину життя. І ви справді думаєте, що можете просто прийти й заявити на нього права?
— Я розумію ваші почуття, — вона зробила крок уперед. — Але зрозумій… можна я на “ти”? Віктор любить мене. Ми хочемо бути разом. А цей дім… він теж вклав у нього душу. Двадцять років — це не жарти.
— Двадцять три, — уточнила я. — І знаєш, що найцікавіше? За ці двадцять три роки він жодного разу не натякнув на те, щоб оформити дім на себе. Тому що знав — це спадок моїх батьків.
Анна присіла на краєчок дивана й розправила складки на плащі.
— Ольго, давай подивимось правді у вічі. Ваш шлюб із Віктором вичерпав себе. Ви живете за звичкою, без любові. А ми з ним… у нас усе по-справжньому. Ми плануємо майбутнє.
— Майбутнє? — я гірко усміхнулася. — У моєму домі?
— А чому б і ні? — у її голосі з’явилися сталеві нотки. — Віктор має право на частину майна. Він говорив із юристом.
Ось як. Значить, вони вже й юриста знайшли. Планують майбутнє… У мене наростало обурення.
— Знаєш, Анно, — я підійшла до вікна, за яким дрібно крапав дощ, — ти маєш рацію. Давай подивимося правді у вічі. Ти — коханка мого чоловіка, яка прийшла до мого дому вимагати свою частку пирога. Красиво говориш про любов, про майбутнє… А насправді — просто хочеш забрати те, що тобі не належить.
— Ти не розумієш… — почала вона.
— Ні, це ти не розумієш, — я різко обернулася до неї. — Тут кожен кут, кожна річ зберігають пам’ять про моїх батьків. Про моє життя. І я не дозволю перетворити це місце на… — я запнулася, підбираючи слова, — на трофей для молодої коханки.
Анна піднялася, її щоки порожевіли від гніву:
— Я не дозволю так зі мною розмовляти! У мене є свої права, і…
— У тебе тут немає жодних прав, — я відкрила вхідні двері. — Ні юридичних, ні моральних. Усього найкращого.
Через тиждень я сиділа у кабінеті Михайла Борисовича — свого адвоката. З Михайлом Борисовичем ми знайомі все життя — він товаришував із батьком зі студентських років, і всі важливі сімейні документи проходили через його руки. Пам’ятаю, як вони з татом сиділи на веранді, обговорюючи кожну дрібницю під час оформлення дому. Зараз, дивлячись на його знайому сиву бороду і потерту оправу окулярів, я відчувала, як потроху відступає паніка останніх днів.
— Ситуація непроста, Оленько, — він говорив повільно, ретельно підбираючи слова. — За законом Віктор, як ваш чоловік, має право на частину спільно нажитого майна. Це беззаперечно. — Він помовчав, зняв окуляри, задумливо протираючи скельця. — Але дім… Дім — це інша справа. Він отриманий вами у спадок, а отже, є вашою особистою власністю.
Я відчула, як щось усередині мене розслабляється, ніби тугий вузол почав поступово розв’язуватися.
— А як же всі розмови про вкладення в ремонт? Анна згадувала якогось юриста…
Обличчя Михайла Борисовича раптом змінилося. Він насупився і почав швидко переглядати папери, що лежали на столі.
— Ось про це, — він витягнув щільний конверт із логотипом банку, — я якраз і хотів з вами серйозно поговорити. Позавчора до нас у контору надійшов дуже цікавий запит… Віктор Андрійович намагався оформити заставу на частину дому.
— Що? — я відчула, як земля йде з-під ніг. — Яку заставу?
— Він подав заявку на кредит під заставу нібито належної йому частини будинку.
Кімната попливла перед очима. Я вчепилася в підлокітники крісла.
— Коли… коли він це зробив?
— Заявку подали два тижні тому, — Михайло Борисович зняв окуляри, і його погляд став зовсім по-батьківськи м’яким. — Але знаєте, інколи доля береже нас. Банк запросив повний пакет документів на дім, і тут усе й з’ясувалося.
Я сиділа, відчуваючи, як німіють кінчики пальців. Два тижні тому… Раптом у пам’яті спливло, як Віктор того вечора затримався “на роботі”, а потім був незвично розсіяним і постійно перевіряв телефон. Тоді я списала це на втому. А він, виявляється, вже будував плани. Готував шляхи для втечі. Збирався закласти дім, щоб… що? Почати нове життя з Анною? Купити їй квартиру? Чи просто втекти зі старого життя, прихопивши наостанок шматок мого спадку?
Гіркота підступила до горла, але разом із нею прийшла дивна ясність. Я навіть усміхнулася:
— От як усе гарно складається. І розмови про спільне проживання, і раптова турбота про свої права… А я, дурна, усе гадала, звідки така цікавість до документів на дім.
— Оленько, — Михайло Борисович нахилився до мене, — я розумію, як вам зараз важко. Але давайте дивитися на ситуацію тверезо. У нас є всі підстави подати заяву на розлучення і зберегти дім у вашій власності. Ба більше, — він зробив паузу, — спробу таємно оформити заставу можна розцінити як шахрайство.
Я похитала головою:
— Не треба заяв про шахрайство.
— Як скажете. — Він почав збирати документи. — Тоді готуємо документи на розлучення?
— Так, — я підвелася, розправивши плечі. — Думаю, досить терпіти зраду у власному домі.
Вийшовши з контори, я дістала телефон. Три пропущені від Віктора, два — від Анни. Пора закінчувати цей фарс.
— Алло, Вікторе? Нам потрібно зустрітися. Є розмова про дім. І про твої плани на кредит…
Остання розмова з Віктором відбулася у нашій вітальні. Коли він увійшов, я сиділа у старому батьковому кріслі — тому самому, де тато колись читав мені казки. Тепер воно, здавалося, надавало сил.
— Сідай, — я вказала на диван. — Нам потрібно поговорити про твої плани на кредит під заставу дому.
Віктор побілів. Його рука, яка потягнулася до коміра сорочки, помітно тремтіла.
— Олю, я можу пояснити…
Я підняла руку, зупиняючи його.
— Знаєш, Вітя, насправді мені вже нічого не треба пояснювати. Усі твої дії, усі твої “плани” говорять більше, ніж будь-які слова.
Він нервово потер обличчя, ніби намагався виграти час, але я більше не збиралася йому допомагати.
— Ти хотів взяти кредит під заставу будинку, який тобі не належить, — продовжила я спокійним, але твердим голосом. — Ти вирішив ризикнути всім, що було дорогим для мене й для моєї родини, щоб забезпечити своє нове життя з Анною.
— Це не так! — раптом вигукнув він. — Я просто хотів, щоб у нас було… майбутнє. Щоб ти зрозуміла, що я…
— Майбутнє? — я іронічно усміхнулася. — У цьому домі? Після всього, що ти зробив? Ні, Вікторе. Твоє майбутнє не має відношення ні до мене, ні до цього будинку.
Він важко зітхнув, опустивши голову.
— Оля, я зробив помилку. Я знаю. Але ми ж були разом стільки років…
— Були, — підтвердила я. — Але це минуле. Зараз ми говоримо про теперішнє. І в цьому теперішньому ти більше не маєш місця в моєму житті.
Я дістала з кишені документи на розлучення й поклала їх на стіл.
— Ось. Підпишеш тут і тут.
Він мовчки дивився на папери, не наважуючись їх торкнутися.
— І це все? — запитав він нарешті.
— Це все, — підтвердила я. — Ти отримав шанс пояснити, але замість цього вирішив обманювати й використовувати мене. Тепер усе офіційно.
Його плечі зникли, ніби він раптом усвідомив свою поразку. Він узяв ручку й швидко поставив підпис.
Коли він пішов, у будинку знову запанувала тиша. Я довго дивилася у вікно, де вечірнє сонце розсипало своє тепло по саду, який батьки доглядали з такою любов’ю. Це був новий розділ. І хоч біль ще жила всередині, я відчувала полегшення. Тепер цей дім належав тільки мені – як і моє життя, яке я мала почати спочатку.
Через кілька днів він приїхав за своїми речами. Тоді я запитала:
— Знаєш, я довго думала, як ти міг зважитися на таке. Двадцять три роки разом — це ж не жарти. А потім зрозуміла: ти просто залишився таким, як був у молодості. Все хочеш отримати одразу й без особливих зусиль.
Він здригнувся:
— Ти не розумієш! Анна… у неї проблеми з бізнесом. Їй потрібна допомога. Я думав, візьму кредит, потім поверну…
— Моїм будинком? — я гірко всміхнулася. — Домом, який будували мої батьки? У якому виросла я, у якому ми прожили стільки років?
— Ти завжди дорікала мені цим домом! — раптом вибухнув він. — Завжди нагадувала, що це спадок твоїх батьків!
— Ні, Вітю. Я не дорікала. Я просто пам’ятала й цінувала. А ти… ти хотів забрати його у мене заради жінки, з якою знайомий усього кілька місяців.
Повисла важка тиша. За вікном шелестіло листя старої яблуні — тієї самої, яку колись посадив батько.
— А тепер йди. І передай Анні, що можете не хвилюватися щодо дому. Він залишиться там, де має бути — у нашій родині.
Коли двері за ним зачинилися, я не заплакала. Підійшла до вікна, розчинила його навстіж. Весняний вітер увірвався до кімнати, приносячи запах яблуневого цвіту. Дивно, але на душі було легко — ніби тягар останніх місяців нарешті відпустив.
А за тиждень прийшло повідомлення від Анни:
“Пробач. Я йду від нього. Ти мала рацію — людина, здатна на зраду, не може бути надійною опорою”.
Я усміхнулася, дивлячись на екран телефону. У саду розквітали перші квіти, повітря дзвеніло від пташиних голосів, і попереду було ціле життя — моє власне, вільне від брехні й зради. Як казала мама: “Дім береже тих, хто береже його”. І вона, як завжди, мала рацію.
