— Чому це я маю за них платити?! — мати обурилася й вигнала гостей доньки.
— Я не зрозуміла, що це таке?! — голос Тетяни Михайлівни тремтів від обурення.
— Мамо, ну чого ти кричиш, поясни мені? — Олена різко розвернулася до матері.
— Мені теж цікаво, з якого дива ми маємо годувати й поїти всю цю компанію?! — підтримав дружину батько, Віктор Петрович, виглянувши з передпокою.
— Тату, та це ж мої подруги! — Олена підвищила голос, відчуваючи, як у ній закипає обурення. — Ми просто відзначаємо моє звільнення від цієї… ну, від роботи.
— “Від цієї роботи”… — тяжко зітхнула Тетяна Михайлівна. — І це ти називаєш “вечіркою”? Та я заглянула в холодильник — ви там усе вичистили! Навіть моє святкове вино випили!
— Ну й що? Воно ж для свята й було, — пробурмотіла Олена. — А у нас якраз свято.
— Яке ще свято?! — обурилася Тетяни Михайлівни. — Ти взагалі при своєму розумі? Галасуєте на весь будинок, регочете, як навіжені, сусіди, мабуть, уже за голову хапаються! І головне — чому я повинна годувати незнайомих мені людей у власному домі?!
— Мамо, будь ласка, заспокойся, — Олена спробувала обійняти її за плечі, але та різко відсахнулася. — Ти постійно мене повчаєш своїми моралями.
— Повчаю?! Та я вже три роки тебе не чіпаю, тільки чекаю, коли ти нарешті навчишся самостійності! І який результат?! — вигукнула Тетяна Михайлівна. — Вікторе, скажи їй щось!
— Олено, ми вже сто разів про це говорили, — батько зайшов у вітальню й незадоволено зітхнув, помітивши розкидані подушки й якісь папірці. — Я не збираюся терпіти цей безлад. Збирайте свої речі, і щоб твої подруги… як їх там? Наташа, Оля… всі, хто тут є, — щоб через п’ять хвилин нікого не було! І з тебе, Олено, гроші за продукти.
— Тату, у мене ж немає грошей, ти ж знаєш, що я зараз без роботи… — Олена зробила широкий жест, ніби пояснюючи щось очевидне.
— Вікторе Петровичу, ви серйозно? — з кухні визирнула Оля, намагаючись усміхатися, хоча вигляд у неї був напружений. — Ми можемо ще пів годинки посидіти, а потім підемо?
— Пів годинки?! — Тетяна Михайлівна звела брови. — Ні, дякую, збирайтеся зараз же.
— Ну, Тетяно Михайлівно… — Наташа кинула на неї благаючий погляд. — Ми скоро підемо, тільки не сваріться на Олену.
— Ні, все! Я сказала — всім на вихід! — мати рішуче махнула рукою. — Я більше не збираюся дивитися, як ви сидите тут, розпиваючи моє вино, тоді як сама Олена навіть копійки на продукти не дає…
— Мамо, ти перебільшуєш, — Олена ображено піджала губи. — Ну треба ж мені хоч іноді розслабитися.
— Розслабитися за наш рахунок?! — Тетяна Михайлівна перевела погляд на чоловіка. — Вікторе, ну що ми з цим робитимемо?!
Олена розгублено озирнулася на друзів — на їхніх обличчях читалося то співчуття, то незручність. Їй хотілося сказати щось різке, але слова застрягли в горлі. В очах матері був докір, а батькове обличчя застигло кам’яною маскою.
Олена, яка навчалася на соціального психолога, закінчила інститут без особливого ентузіазму. Батьки сподівалися, що, отримавши диплом, донька почне шукати роботу, можливо, навіть за спеціальністю. Проте сама Олена в глибині душі була переконана, що її справжнє покликання — “творчість і свобода”. Вона підробляла у квітковому магазині, але працювала там лише три дні на тиждень. І навіть це здавалося їй неймовірно важким тягарем.
— Мамо, тату, я так втомилася… — Цю фразу вони чули регулярно.
— Доню, може, пошукаєш щось інше? — запитувала Тетяна Михайлівна. — Може, хоча б секретарем в офіс підеш, а там далі буде видно…
— В офісі нудно, — відмахувалася Олена. — Та й платять там мало. А у мене, між іншим, є амбіції.
— А в магазині тобі багато платять? — резонно цікавився Віктор Петрович.
— Тату, там хоча б більше свободи. Я приходжу, роблю букети, і мені не треба сидіти за комп’ютером цілий день.
Так вона й жила місяцями: кілька змін відпрацює, потім “вигорає” і просить у батьків грошей. Спочатку вони давали. Їм здавалося, що це тимчасово: “Вона ж доросла, ось-ось візьметься за розум…” Але час минав, а Олена не змінювалася.
— Таню, їй уже 25 років. Пора б… — починав батько.
— А що я можу зробити? — зітхала мати, вичавлюючи ганчірку над раковиною. — Ти ж бачиш, що вона жодних активних кроків до самостійності не робить.
— Може, перестанемо її утримувати? Скажемо: хочеш жити у нашій квартирі — плати за комуналку, купуй продукти. Якщо не хочеш працювати на повну ставку — вчися економити.
— Буде сварка, але, мабуть, інакше не вийде…
Вони пробували говорити з Оленою і м’яко, і суворо. Вона ображалася, плакала, заспокоювалася — і все продовжувалося по колу. Єдине, на що вона погоджувалася, — кинути одну підробітку й знайти іншу. Або ж знайти щось схоже, але з іншим графіком. Проте стабільної роботи так і не з’явилося.
Нещодавно вона знову повернулася у квітковий магазин, але лише на кілька місяців. А сьогодні, повернувшись додому у піднесеному настрої, приголомшила батьків новиною: вона звільнилася.
— Звільнилася?! — батьки не зрозуміли. — Три дні на тиждень — це для тебе надто важко?
— Тату, це справжня каторга. Графік важкий, постійні переробки, та ще й платити стали гірше. Вирішила, що знайду щось краще.
— А на що жити збираєшся? — обережно поцікавилася Тетяна Михайлівна.
— Поки шукаю — ви ж допоможете, правда?
Батьки промовчали, і на Оленине щастя чи, можливо, нещастя у цей момент задзвонив домофон — прийшли її подруги. Принесли чипси, газованку й заявили, що треба відзначити “Оленине визволення з рабства”.
Подруги були такими ж легковажними, як і вона. Їхні розмови крутилися навколо клубів, серіалів, зйомних квартир “з крутим видом і дешевою орендою”, яких, звісно, не існувало в природі і варіантів “заробити легко і багато”, також майже відсутніх у реальному житті.
— Таню, може, хай вже посидять, заспокояться, — тихо запропонував Віктор Петрович дружині, коли вони залишилися вдвох на кухні. — Ходімо поки в магазин. А завтра поговоримо з нею серйозно.
— З нею треба було говорити ще вчора. Або рік тому… Все, я вже втомилася, — Тетяна Михайлівна роздратовано захлопнула дверцята шафи.
Тим часом Олена розвеселилася, увімкнула музику й витягла з шафи пляшку вина, яку батькам подарував сусід. Випили, похрустіли чипсами… Музика голоснішала, сміх лунав дедалі дзвінкіше. Олена відчувала: ось як треба жити — “не думати про проблеми, розважатися, поки я молода”.
Чипси швидко закінчилися, і Олена пішла на кухню пошукати ще щось у холодильнику. “Молоді й вільні” радісно накинулися на запропоновані сир, ковбасу й салат.
Пів години потому Олена раптом згадала про “недоторканний запас” — пляшку дорогого вина, яку батькам подарували друзі на річницю весілля. Вона показала її подругам, але відкривати було якось ніяково.
— Дівчата, дивіться, ось це, мабуть, і є справжня радість! — вигукнула Оля.
— Ні, мабуть, не варто… — засумнівалася Олена. — Мама її берегла…
— Та ладно, вип’ємо трошки і поставимо назад, — запропонувала Наташа.
— Давай, Олено, будь сміливішою! Свято же! — підбадьорювали її решта.
Зрештою вино відкрили. І, звісно, на куражі випили не “трошки”, а все до краплі.
Саме це і стало точкою кипіння. Коли Тетяна Михайлівна повернулася додому й побачила порожню пляшку, її обличчя перекривилося.
— Ви що, зовсім… — тільки й прошепотіла вона, піднімаючи зі столу порожню пляшку, — …це був наш з батьком подарунок!
Події розгорталися, наче снігова лавина.
— Чому я ще й їх годувати маю?! — вигукнула Тетяна Михайлівна, повертаючись із магазину.
— Таню, я підтримую, — важко дихаючи, додав Віктор Петрович. — Так, нехай ідуть, наїлися — і до побачення. Олено, це вже занадто.
— Ой, та ми вже йдемо, — зітхнула Наталя. — Олено, не ображайся, але, мабуть, справді час…
— Стоп-стоп, — Олена підняла руки. — У чому проблема? Це ж моє право…
— Твоє право?! — перебила мати. — Моє право — не дивитися, як у моєму домі гурт молодих нероб вимітає всю їжу та випиває дороге вино, коли у мене самої грошей на розкіш немає! Ти думаєш, ми з батьком вічно будемо тебе й твоїх гостей забезпечувати?
Віктор Петрович лише похитав головою і втомлено заплющив очі. Було видно, що він і сердитий, і засмучений водночас.
Подруги нарешті почали збиратися. Оля вже натягувала черевики, уникаючи погляду Олени, Наталя кидала телефон у сумку. Ще двоє дівчат, імен яких батьки навіть не знали, мовчки прошмигнули до виходу.
— Дівчата, зачекайте! — Олена спробувала їх затримати. — Ну куди ви?
— Вибач, Олено, — тихо мовила Наталя. — Тут якось… ніяково. Ми потім спишемося.
Коли вхідні двері грюкнули, у квартирі запанувала дзвінка тиша. Олена розгублено дивилася на батьків, ніби намагаючись зрозуміти, наскільки все серйозно.
— Так, — нарешті заговорила Тетяна Михайлівна. — Я довго терпіла. Але всьому є межа, Олено, чуєш? Я розумію: життя важке, хочеться свята. Але ти звільнилася, навіть не порадившись із нами. У тебе немає грошей. Ти користуєшся холодильником, водою, світлом… і жодної відповідальності.
— Мамо, але я ж…
— Мовчи, Олено. Я вже втомилася це слухати, — перебила мати. — Ми з батьком усе життя працюємо. Ти ж знаєш, як йому важко на будівництві — у його віці це справжній подвиг. А я цілими днями сиджу над документами, не піднімаючи голови. І все заради чого? Щоб потім бачити, як ти з подругами п’єш наше вино й їси наші продукти?
— Але ж ви — мої батьки…
— Батьки, але не спонсори, — спокійно, але твердо мовив Віктор Петрович. — Ми, звісно, допоможемо, якщо ти справді опинишся у скруті. Але твоя “скрута” сама собою не зникне. Треба працювати. І не так, щоб три дні на тиждень — і “ах, я така втомлена”!
— Тату, але ж це була важка робота…
— То знайди нормальну! — спалахнув він. — У тебе є освіта. Але ти навіть не намагаєшся знайти місце, тільки скаржишся.
Олена розкрила рота, намагаючись виправдатися, але не знаходила переконливих аргументів. Вона розуміла, що батьки праві, але визнавати це, а тим більше змінювати спосіб життя, зовсім не хотілося.
— Знаєш що, — мама говорила дивно спокійним, але гострим голосом, — я більше не можу бачити, як моя доросла донька поводиться, наче підліток. Я даю тобі місяць. Чуєш мене? Місяць. За цей час знайдеш роботу, житло — і з’їдеш.
— Мамо, ти не жартуєш? — Олена зблідла.
— А як ти думаєш? — Тетяна Михайлівна встала і вийшла в коридор, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
У вітальні знову настала напружена тиша, порушувана лише цоканням годинника на стіні. Віктор Петрович, схрестивши руки, дивився на доньку уважно, без колишньої м’якості.
— Тату, скажи… Ну це ж надто суворо. Куди я піду?
— Олено, ти доросла. Тобі 25 років. Є біржа праці — шукай вакансії. Йди в офіс, у кафе, працюй психологом у школі, у тебе ж диплом є, зрештою. Зрозумій: так далі не можна.
— Але у мене немає заощаджень…
— За місяць заробиш хоча б на перший внесок за квартиру. Ми з матір’ю дамо тобі трохи в борг. Але саме в борг, зрозуміла? Повернеш, коли зможеш.
На обличчі Олени з’явилася гримаса протесту. Вона так звикла до батьківського “ну що поробиш”, що не очікувала почути остаточний ультиматум.
— Гаразд. Я… я подумаю, — сказала вона.
— Думай, — кивнув батько. — А я піду спати.
Він підвівся і повільно вийшов, залишивши Олену саму.
Ніч видалася тривожною. Олена сиділа на дивані, втупившись у телефон, де один за одним сипалися повідомлення від подруг:
“Ну як там?”
“Олено, що тепер робити?”
“Тримайся, може, батьки заспокояться.”
— Дівчата, а ви не могли б мене прихистити на деякий час? — майже машинально набрала Олена й, не подумавши, відправила в загальний чат.
Майже відразу посипалися відповіді:
“Ой, у мене і так собака, сестра, двушка маленька.”
“Мій хлопець проти.”
“Ми самі в орендованій квартирі.”
Жодної згоди.
Серце стискалося від образи та розгубленості. “То хто ж мені допоможе?” — крутилася думка.
У глибині душі Олена розуміла, що батьки праві. Треба було діяти раніше. Треба було шукати нормальну роботу, а не жити роками за рахунок матері й батька, які давно натякали, що пора дорослішати.
Вранці, коли Олена прокинулася, батько вже пішов — скоріше за все, на зміну. Мати поралася на кухні, смажила сирники. У квартирі стояв приємний запах, але підходити до мами було страшно. Нарешті вона вдяглася й вийшла з кімнати.
— Мамо…
— Добрий ранок, — коротко відповіла Тетяна Михайлівна. — Сідай, будеш снідати?
— Буду, мабуть.
— У холодильнику ще є сметана, візьми.
Олена обережно взяла тарілку, поклала кілька сирників, додала сметани. Мовчанка затягувалася. Нарешті вона тихо запитала:
— Мамо, ну що, ти не передумала?
— У чому саме?
— Дати мені місяць… щоб я… з’їхала.
— Ні, не передумала. Олено, я не хочу сварок. Я люблю тебе, ти моя донька, але мені важко. Я не можу постійно ходити нещасна. Я працюю, готую, а ти наче й живеш тут, але тобі немає діла ні до прибирання, ні до рахунків.
— Мамо, але ж я прибираю… іноді…
— “Іноді” — це раз на пів року. Знаєш, колись і я хотіла жити легко, безтурботно. Але часи змінюються, і наша сім’я не багата. До нас ніхто не прийде й не скаже: “Ось вам гроші, гуляйте на здоров’я.” Ми все робимо самі. І тобі пора зрозуміти, що треба брати на себе відповідальність.
Олена опустила погляд.
— Мамо, ти права… Напевно. Я не знаю, що робити.
— Робити? Сідай за комп’ютер, відкривай вакансії, телефонуй, домовляйся про співбесіди. Якщо треба вчитися — вчися. Шукай будь-який варіант.
— Але ж без досвіду куди візьмуть?
— Хоча б адміністратором у салон краси. Або в школу — ти ж за дипломом психолог.
Психологом зараз непросто влаштуватися, але, може, пощастить. Або методистом у дитячий центр. Ти навіть не уявляєш, скільки є варіантів.
— А якщо не вийде?
— Якщо будеш старатися, то вийде. Якщо ні — у тебе є місяць, а потім доведеться шукати, в кого жити, якщо не заробляєш.
Олена насупилася, знову прикусила губу.
Мовчанка.
Сирники встигли охолонути, але апетиту вже не було.
Ситуація поліпшилася ближче до полудня, коли Олена підійшла до матері з зошитом, куди виписала кілька вакансій, знайдених за годину пошуків в інтернеті.
— Мамо, я записала кілька місць, куди можу зателефонувати або сходити на співбесіду. Подивися, може, щось підкажеш.
— Давай.
Тетяна Михайлівна уважно прочитала. Побачивши, що донька справді замислилася над роботою, зітхнула, трохи пом’якшала й дружньо поплескала її по плечу.
— Оце вже інша справа. Олено, я ж просто хочу жити спокійно й знати, що моя доросла донька сама дає собі раду.
— Ну ти ж теж зрозумій: страшно… Життя дороге, самій складно.
— А ти подумай, як ми з батьком справлялися — у гуртожитку жили, берегли кожну копійку… І нічого, якось вибралися.
— Гаразд… Слухай, а якщо я знайду роботу, але поки що не зможу платити за оренду квартири?
— Ми тобі допоможемо, — твердо сказала Тетяна Михайлівна. — Але тільки якщо побачимо, що ти справді стараєшся.
— Я постараюся, мамо. Чесно.
— І ще одна умова, — додала мати, трохи піднявши брову.
— Яка? — Олена насторожилася.
— Жодних більше гучних посиденьок, поки ти живеш із нами. Якщо хочеш запрошувати гостей — узгоджуй це з нами й купуй усе за свої гроші.
— Добре… І вибач за ту вечірку.
Тетяна Михайлівна кивнула. Здавалося, що конфлікт тимчасово вичерпано, хоча осад залишився у всіх. Втім, це був крок, до якого вони йшли давно. Самостійність не настає за помахом чарівної палички. Але вперше Олена відчула, що у неї немає іншого вибору, крім як піднятися й іти вперед.
“Мабуть, так і треба,” — бурмотіла вона собі під ніс, гортаючи вакансії. — “Мама з татом хочуть мені добра… просто мені доведеться подорослішати.”
Новий етап почався саме з цього: з усвідомлення, що “сидіти на шиї” вже не вийде. І в глибині душі Олена розуміла, що так буде правильно — хоча страшно й незвично.
— Олено! — виглянула з-за дверей мати. — Хочеш чаю?
— Так, давай, дякую, мамо.
— Ходімо, поп’ємо разом… Слухай, а я тут подумала: може, у моєї знайомої у відділі кадрів щось для тебе знайдеться. Спробую подзвонити.
— Справді?! — Олена підняла голову, і в очах промайнула іскорка надії.
— Звісно.
Було зрозуміло: конфлікт не розтанув безслідно, але зміни почалися.
