Один момент з минулого пам’ятаю досі в дрібницях. Я школярка. На уроці вчителька дає завдання: вона засікає час, а ми за хвилину про себе повинні прочитати шматок тексту, порахувати слова – і сказати їй результат.
Я скоренько читаю, у мене виходить більше 100 слів за хвилину. Вчителька запитує тих, хто сидить попереду, вони кажуть: 72, 80, 64, і коли черга доходить до мене, я тушуюсь і кажу – 90. І у мене різко псується настрій. А коли Вадик, що сидить за мною, переможно вигукує цифру 110, мене накриває неприємне відчуття злості й розчарування. В той момент я ще не знаю, що запам’ятаю свої відчуття назавжди, і, коли виросту, саме цей випадок не дозволить мені відчувати незручність за те, що у мене щось виходить добре, а то і краще, ніж у інших.
І ще один епізод. Мені чотирнадцять-п’ятнадцять. У наш радянський універмаг завезли небачені жіночі пальта. Мені таке ще рано, але відірватися від краси неможливо, і я стирчу в відділі жіночого одягу, спостерігаючи, як тоненька оката жінка приміряє розкішне бежеве пальто в темно-зелену клітку. У розкльошених рукавах видніється сяюча атласна підкладка вершкового кольору. Жінка підходить до дзеркала, і у неї захоплено спалахують очі. У мене напевно теж.
Її супутник, міцний чоловік, хапає рукав неземного пальта, і, потрясаючи ним в повітрі, сварливо зауважує: “Нескромно це, зухвало! На кого ти схожа? Знімай, інше подивимося!” Очі жінки гаснуть, з винуватою посмішкою вона незграбно розстібає ґудзики.
Порийтесь в пам’яті. У багатьох знайдуться схожі спогади. Посоромилася, був скромним, були обережними. Надто яскрава помада, вже дуже смілива заява, занадто висока ціна за свою роботу.
І – зіпсований настрій. А то і зіпсоване життя. Тому що завжди знайдеться Вадик, якого запитають після тебе, і який скромничати не стане…
Tetyana Реtkova.
Фото ілюстративне.
