— Чому саме в нас? У вас же свій будинок, та й гостей ваших ми не всіх навіть знаємо, — трохи розгублено пробурмотіла Олеся, дивлячись на свекруху.
— І що з того? — знизала плечима свекруха, Галина Миколаївна. — Зараз не всіх знаєш, а приїдуть — і познайомишся зі всіма.
— Але чому не у вас вдома? — все не заспокоювалася невістка.
— Та які дивні питання! Он, тітка Віра у столиці була востаннє три роки тому. Усі про Артемка запитують, бо ви рідко приїжджаєте. А Гнат взагалі не вірить, що син у місті так гарно влаштувався, як я розповідаю. Тож побачать усі, яке в нас велике й дружне сімейство.
Олеся слухала свекруху й розуміла, що на свій ювілей та хоче запросити повен дім родичів. Усі вони зберуться саме в їхній (Олесиній та Артемовій) квартирі. А ночувати, мабуть, теж будуть у них, бо ніхто ж не поїде після святкового застілля сто кілометрів додому.
Галина Миколаївна найбільше у світі любила, коли про неї говорять. І ще більше любила, коли говорять із заздрістю. Якщо вона щось робила чи купувала, то обов’язково так, щоб усім кортіло заздрити.
Олеся ще дивувалася, коли Артем уперше познайомив її зі своєю родиною, наскільки завзято мама хотіла прискорити їхнє весілля.
— У нашої сім’ї все продумано й по-розумному, — полюбляла повторювати Галина Миколаївна. — Артем — хлопець тямущий, вихований, я йому завжди казала, що наші сільські дівчата не рівня йому. А ти, Олесю, зовсім інша справа, — усміхнулася вона.
— Дякую, — зніяковіла тоді Олеся й не знала, що ще відповісти. Ніби й комплімент, але почуття залишилося дивне.
Артем закінчив університет із відзнакою, залишився після навчання в Києві й тепер працює керівником великого відділу у закордонній фірмі. У селі про це знали всі, бо Галина Миколаївна при кожній нагоді розповідала про сина.
Вона мріяла, що Артем стане дуже успішним і заможним. Тільки шкодувала, що оренда квартири у столиці дорога й половину зарплати син віддає за гарне житло. Він хотів винаймати щось скромніше, але мама заперечила: мовляв, у їхній родині все має бути найкращим.
Щомісяця Галина Миколаївна складала сумки з домашньою їжею й примушувала чоловіка, Бориса, везти її до Артема.
Коли той познайомився з Олесею, спочатку вони не припали один одному до душі. У кінотеатрі Артем випадково зайняв місце Олесі, вона прийшла з подругою, і йому довелося невдоволено пересісти.
Однак за місяць доля знову звела їх — на весіллі Олесиної колеги. Із того дня вони майже не розлучалися, а через пів року Артем зробив їй пропозицію.
— Боре, я ж тобі казала, що наш Артем не промах! — радісно вигукнула Галина Миколаївна, відвівши телефон від вуха. — Знайшов дівчину правильну.
— Галинко, головне, щоб любили одне одного, — невдоволено глянув на неї Борис поверх окулярів. — Не тисни на молодих.
— А хіба я тисну? Що поганого, що син із розумом підходить до цього питання? У дівчини й квартира в столиці є, і сім’я добра, і освіта чудова. Нехай усі нам заздрять. Так уже виходить, що ми живемо краще за інших, — і Галина Миколаївна гордовито хмикнула.
— Мам, до чого тут квартира? — обурювався Артем. — Я кохаю Олесю, тому й одружуюся. Пообіцяй, що жодних допитів не влаштовуватимеш, коли ми приїдемо.
— Обіцяю, сину, — поклала слухавку Галина Миколаївна, водночас накидаючи на себе кофту, щоб швиденько збігати до магазину. Треба ж комусь розповісти радісну новину, що син бере за дружину справжню киянку.
Молоді не хотіли пишного весілля. Планували розписатися й посидіти з батьками та найближчими друзями у ресторані — на десятьох людей.
Батьки Олесі давно мешкали у Львові: батька перевели туди на роботу, й за п’ять років вони з матір’ю цілком освоїлися. Переїздити назад до Києва бажання не мали, а Олеся залишилася жити у столиці.
Вона стала самостійною, їй подобалось, що Київ динамічніший. До Львова їздила лише в гості до рідних.
Вибір доньки батьки схвалили, підтримали. У них у сім’ї так заведено: усі стоять один за одного горою. Артем був серйозним і водночас доброю людиною — рідні Олесі зраділи, що тепер їхня донька буде «за надійною спиною».
Галина Миколаївна ж була рішуче проти скромного весілля. Вона вже встигла запросити на цю подію всіх родичів, навіть далеких. Коли син повідомив, що ресторан замовлений лише на десятьох, і щось змінити вже не вийде, вона почала хапатися за серце й умовляти Артема передумати.
— Синку, та як же так? Єдиний син одружується, а нікого не кличе? Ти хоча б уявляєш, як це виглядатиме? Про нас же тоді погану славу пустять. Ганьба!
— Мамо, чому не кличемо? Просто ми вирішили обмежитися найближчими людьми. Зайві витрати нам не потрібні — краще полетимо у весільну подорож. Ми з Олесею давно хотіли побачити море за кордоном.
— Устигнете ви і на море, — не поступалася Галина Миколаївна. — А рідню хіба можна так зневажати? Як я потім їм в очі дивитимуся?
— Мамо, а чому ти вважаєш, що це зневага? Ти ж людям нічого такого не зробила, щоб було соромно. Ти в мене жінка сучасна, навіщо тобі ці забобони? Зараз багато хто відмовляється від пишних весіль. Нащо нам ті двісті гостей, з якими ми бачилися раз у житті? Це наш день, ти розумієш?
Але Галина Миколаївна вперто не хотіла погоджуватися. Тиждень ходила насуплена, навіть Борис не міг на неї вплинути. Зрештою вона вирішила поговорити з невісткою.
Приїхавши з чоловіком до Києва, Галина Миколаївна почала плакати, вимагаючи «зробити все як годиться», бо «її мрія» тепер зруйнована й «душа розбита».
Олеся, яка виросла в родині, де гучні непорозуміння не були в моді, зніяковіла. Їй було шкода майбутню свекруху, тому вона погодилася трохи розширити список гостей і зробити день урочистішим.
За два тижні до весілля Галина Миколаївна зателефонувала:
— Олесю, завтра я вихідна, тож ми поїдемо обирати тобі сукню. Мій чоловік завезе мене до вас раненько.
— Але я вже купила сукню, ви ж знаєте, — здивувалася Олеся.
— Ту, бежеву? Вибач, але воно швидше схоже на шовкову нічну сорочку, ніж на весільну сукню. До того ж висить у тебе в шафі, і Артем його бачив!
— Мені вона подобається, я не люблю пишних спідниць. Та й Артем мені допомагав обрати, ми разом купували, нічого таккого в цьому немає.
— Ще й як є! Наречений не повинен бачити нареченої у весільній сукні до дня одруження!
— Це забобони, Галино Миколаївно. Вибачте, але я мушу бігти у справах.
Олеся швидко попрощалася, поки свекруха не перейшла до хлипань. Ввечері дівчина попросила Артема пояснити матері, аби та не нав’язувала їй свої поради, адже вони й так значно поступилися щодо формату весілля.
Святкування запам’яталося усім, особливо Олесі. Коли Галина Миколаївна казала, що приїде «пара близьких родичів», Олеся не сподівалася побачити семеро гучних людей, схожих на саму свекруху.
Артем докірливо поглядав на матір, та вона аж сяяла від щастя: уявляєте, родичі побачили, що в них весілля «в самісінькій столиці» та ще й наречена з власною квартирою.
Уся та весела юрба залишилася ночувати в Олесі й Артема на два дні. І, можливо, гостювали б і довше, якби Олеся не повідомила, що вони з чоловіком їдуть з її батьками до Львова.
Минув місяць. Галина Миколаївна вже вважала, що раз вони тепер «одна сім’я», то має повне право приїздити до сина хоч кожні вихідні й залишатися, скільки заманеться.
Тим більше, квартира в Олесі простора, тож вона могла прихопити з собою будь-кого з родичів: все ж хотіла показати, як «добре вони живуть».
— Мамо, — сказав якось Артем, — нам доведеться встановити кілька правил. По-перше, попереджати заздалегідь про свій приїзд.
— Та що ти кажеш? Тепер я маю питати, чи можна до рідного сина завітати?
— У мене тепер своя родина, свої справи й плани. Ми з Олесею працюємо цілий тиждень, а ти перетворюєш наші вихідні на циганський табір. Я не проти твоїх візитів, але не постійно й не у супроводі численних гостей.
— Не чекала я такого почути від рідного сина! Це Олеся тебе намовила, так? Вона вирішила нас посварити? А я ж до неї з усією душею!
Ображена Галина Миколаївна пішла додому й не стала чекати чоловіка, добиралася електричкою. Вона вже звикла, що щоразу всі мають їй «заздрити»: і просторій квартирі молодих, і тому, що вона так часто гостює в столиці. А тут ось таке.
Свекруха сердилася майже місяць, говорила з Артемом крізь зуби. Він розумів, що довго вона ображатися не зможе: надто любить увагу.
Та й незабаром у неї мав бути ювілей. Галина Миколаївна просила зарезервувати столик у ресторані, щоб вони відсвяткували в колі найближчих: сама іменинниця, її чоловік, син та невістка.
Однак за тиждень до події свекруха раптово пом’якшала й запропонувала новий план: відзначити день народження у квартирі Артема й Олесі.
— Це ж ідеально! — радісно промовила Галина Миколаївна в телефонній розмові з Олесею. — Не треба платити за ресторан, а я привезу з села купу домашньої їжі. Тоді можна й гостей більше запросити, хай уже не соромимося.
Олеся мовчала й згадувала власне весілля, після якого два дні довелося приймати мало знайомих родичів. Батько колись радив їй учитися відстоювати власні кордони, адже надмірна поступливість призводить до нових незручностей.
Тож Олеся спочатку ввічливо намагалася пояснити, що ідея провести ювілей у них удома їй не подобається. Але свекруха й слухати не хотіла. Тоді невістка сказала прямо:
— Галино Миколаївно, у нас не буде ювілею, крапка. Якщо Артем хоче сплатити за ресторан чи ви самі, то будь ласка. Але ми більше не хочемо натовпів гостей у своїй квартирі.
— Пишаєшся своїм багатством і на інших дивишся звисока? — раптом сказала свекруха. — А я вважала тебе вихованою дівчиною!
— Хоч би й не думала ніколи про таке, — зітхнула Олеся. — Але за свій спокій і особистий простір я стоятиму до кінця. Я вас поважаю, однак у всьому є межа.
— Ноги моєї більше не буде у твоїй квартирі! І тебе бачити в себе вдома не хочу! — заволала Галина Миколаївна так голосно, що в Олесі залящало у вухах.
Того дня Артем марно намагався додзвонитися матері, та вона не хотіла говорити. Борис, батько Артема, попросив сина «дати їй час», бо вона дуже розходилася.
Звісно, Олесі було трохи ніяково через таке різке спілкування, але й полегшення від того, що їм не доведеться знову приймати цілу юрбу гостей на вихідних, теж відчула.
Наступного тижня, напередодні ювілею, який Галина Миколаївна тепер збиралася святкувати у селі, Артем зателефонував їй: хотів сказати, що ввечері вони з Олесею приїдуть, щоб заночувати, а зранку допомогти з приготуваннями. Але мати зажадала, щоб син приїздив один, бо невістку не пустить навіть на поріг.
— Мамо, я завжди вважав тебе мудрою й справедливою, — тихо сказав Артем. — Але тепер ти поводишся неприпустимо. Якщо це твій вибір — я привітаю тебе телефоном.
У день ювілею Артем таки зателефонував, привітав. Свекруха говорила стримано, ображено. Після цього ще два тижні вона з ним не розмовляла.
Чоловік Галини Миколаївни дорікав їй за таке ставлення до сина й невістки. Згодом вона сама трохи охолола, і сім’я помирилася. Проте минув певний час, і Галина Миколаївна знову захотіла приїхати в гості не сама, а з черговою «делегацією».
Олеся цього разу була непохитна й сказала «ні». Щоб уникнути повторних непорозумінь, свекруха більше не наполягала. Але в колі знайомих і родичів заочно продовжувала називати невістку «скнарою», яка «зазналася в столиці».
Тепер Галина Миколаївна має нову роботу – ходить селом і скаржиться на життя, невістку і те, як “втрапив” її син. Шукає нову наречену перспективному хлопцю, бо ж з Олесею щастя у нього не буде:
— Весілля їй не треба, гості в домі зайві, свекруха має приїздити за розкладом і попередньою домовленістю. Тьху ти, столиця. Ось буде у сина інша дружина, більш людяна, отоді і я щасливою буду.
От цікаво, хоч одна невістка вгодить такій мамі?
Головна картинка ілюстративна.