fbpx

Чоловік не спілкується зі своїми батьками і проти того, аби я спілкувалась зі своїми. Чи варто заради новоствореної сім’ї віддалятись від найрідніших людей?

Чоловік виріс, можна сказати, в не надто хорошій сім’ї. Вони не мали якихось не хороших звичок, а сім’ї, в моєму розумінні, там не було. Рідного батька у чоловіка не було, він його не знав, років з п’яти з’явився вітчим, у них з матір’ю з’явився спільний дитина, дівчинка.

За розповідями чоловіка, до дітей толком справи нікому не було. Вони самі по собі якось росли. Їх годували, одягали, водили в дитячий садок і школу, але ніякої теплоти в таких відносинах немає. Неначе батьки просто робили свою роботу. Чоловік з дому пішов відразу після школи і більше з батьками толком не спілкувався, як і вони з ним.

Навіть на наше весілля вони не прийшли, хоча я наполягла, щоб він їх покликав. Там навіть причини якоїсь вагомої ніхто не придумував. Просто його мама по телефону якось так відсторонено подякувала за запрошення і сказала, що можливо вони прийдуть. Чоловік відразу сказав, що їх не буде. Він мав рацію, вони навіть по телефону його не поздоровили.

Я випитувала у нього, з чого таке холодне спілкування з мамою, гаразд з вітчимом, це ще якось можна пояснити, але з мамою? Мені здавалося, що повинна бути якась причина. Але чоловік говорив, що так було завжди. На його останній дзвінок мама навіть не збиралася приходити. Вона відповіла, що їй ніколи. На службу тільки друзі прийшли провести.

Мені таке ставлення до власної дитини незрозуміле. У мене з батьками дуже теплі і довірчі відносини. Вони завжди намагалися брати участь в моєму житті, допомагали пережити негаразди, раділи моїм перемогам, були зі мною в усі важливі для мене моменти життя.

Я вже другий рік заміжня, живу не з батьками, але часто з ними телефоную, дізнаюся, як справи, розповідаю про свої. Намагаюся їздити до них в гості і запрошувати до нас. Вони і чоловіка мого добре прийняли, мама все не знає, куди зятя посадити, чим його пригостити. Роботою нас не напружують.

Чоловік спочатку якось дичавів, але я думала, що він звикне і потеплішає, адже батьки прийняли його з усією душею. Але ні, цього не сталося. Навпаки, з часом стає тільки гірше.

Спочатку він просто знаходив відмовки, щоб зі мною не їздити. Я не наполягала, раптом йому некомфортно, а сказати соромиться. Стала їздити одна. Потім він став висловлювати невдоволення, що я “катаюся” до батьків занадто часто. Хоча жодного разу не було, щоб мої поїздки заважали якимось нашим планам. Навіть якщо я зібралася до батьків, а він раптово кличе в кіно, то я просто переношу поїздку.

Тепер я чую що поводжусь як маленька дівчинка. У нас же з ним своя окрема сім’я, ми повинні займатися своїми справами. Але я не розумію, як мої візити до мами з татом заважають нам бути сім’єю.

Мама в наше життя не лізе, зятя не засуджує, не дає поради недоречні. Тато теж ніякого невдоволення не висловлює.

Але якщо раніше наші непорозуміння ми могли обговорити і все спокійно з’ясувати, то тепер у чоловіка фінішна фраза: “так іди до батьків”. А якщо щось йому не так, чи в нього щось не вдається то я чую: “ну звісно, у твого татусика все краще виходить”.

Не розумію до чого все ці як узагалі таке можна пояснити. Ми про дитину замислювались, тепер я вже й не знаю, чи варто нам узагалі їх мати. Зараз мої батьки йому не такі, а далі хто?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page