Мені ніколи не подобався мій зять-тиран. Він керував адвокатською конторою і добре заробляв. Навіть після повномаштабного вторгнення, він не залишив міста. Дякувати богу, не постраждала його контора. Моя сестра завжди жила на високому матеріальному рівні. Що з того, що чоловік ставився до неї як до хатньої робітниці, а їхніх дітей треба було більше навчати, ніж виховувати. Але я була єдиною, хто мав сміливість сказати йому про це в обличчя. Тому ми терпіти не могли одне одного. Мій зять вважав мене озлобленою, самотньою жінкою, яку терпіти не міг мій чоловік і яка нікому не була потрібна. Крім того, у мене не було ні належної освіти, та несерйозна, на його думку, професія, на що він не соромився часто вказувати. Бо що значить власниця невеликого квіткового магазину з освітою флориста в порівнянні з адвокатом?
Я часто запитувала сестру, як вона може миритися з такою людиною, але вона лише сумно дивилася на мене і стверджувала, що Тарас був батьком її дітей, забезпечував заможне життя для всієї сім’ї і що, крім того, вона його дуже любила. Я не була впевнена, що цей любовний аргумент був правдивим, але якщо вона так хотіла жити, мені нічого було сказати.
Бомба вибухнула за кілька місяців до закінчення Катрусею школи.
Добре вихована дівчинка, слухняна донька і зразкова учениця, а передусім татова улюблениця оголосила батькам, що чекає на дитину. У зятя ледь не стався серцевий напад, а коли його відкачали, він почав називати свою доньку повією. Він кричав, що каструє покидька, який зробив доньці дитину, а потім зажадав, щоб дочка негайно назвала йому ім’я винуватця. Однак Катруся вперто мовчала.
– Негайно йди до своєї кімнати, – крикнув він, – і не виходь звідти, поки я не дізнаюся, хто батько цього байстрюка.
– Це не якийсь байстрюк, а твій онук чи онука, – прошепотіла Катя.
– Я сказав, негайно йди до себе в кімнату!
Наступного дня сестра детально розповіла мені всю цю історію. Вранці вона зі сльозами на очах прибігла до квіткової крамниці. Я вислухала її, не промовивши жодного слова, а на запитання: “І що мені тепер робити?” – відповіла питанням, яке здавалося мені найважливішим на той момент:
– А як щодо Каті?
Руслана спантеличено подивилася на мене.
– А що має бути? Вона сидить у своїй кімнаті. Замкнулася і нічого не говорить.
– Руська, то молода дівчина, майже дитина, її світ зруйнувався. Їй потрібен час і, звичайно, ваша підтримка. А не крики Тараса, – тихо додала я.
– Тоді, може, мені варто погладити її по голові? Хвала їй! – огризнулась сестра.
– Та що ти верзеш? Не хваліть, але пообіцяйте допомогти. Щоб вона знала, що вона не одна.
– Легко тобі говорити, бо вона не твоя донька. Загалом, що ти знаєш про виховання дітей…
Насправді, небагато, тому що у мене не було своїх. Однак Руслана знала, що для мене це складна тема і вона не повинна так говорити. Мій шлюб розпався після другого викидня, коли лікарі визнали, що я, на жаль, не зможу стати матір’ю. Едік, мій люблячий чоловік, дуже швидко знайшов собі жінку, яка змогла подарувати йому дітей.
– Маєш рацію, я нічого не знаю про виховання дітей, – погодилася я з сестрою.
– Вибач, – пробурмотіла вона собі під ніс.
Увечері я зателефонувала Катрусі. Рахувала, що тій потрібна підтримка, розмова, хоча б кілька теплих слів. На жаль, племінниця не відповідала на дзвінки, абонент постійно був поза зоною досяжності.
– Руслано, чому Катруся не відповідає на дзвінки? – подзвонила я до сестри. – Я хотіла би поговорити з нею.
– Тарас забрав її мобільний телефон.
– Ви з глузду з’їхали? – Розлютилася я. – Тільки не кажіть мені, що ви тримаєте її замкненою в кімнаті, без зв’язку зі світом….
– Тарас сказав, що не випустить її з дому, поки не скаже, хто батько.
– Але він божевільний! – Я не могла цього витримати. – І ти дозволила цьому статися!
– Ми маємо право знати, – наполягала вона.
– По-перше, ви не маєте права тримати її вдома. Зрештою, їй треба вчитись. До того ж, вона вже доросла.
– Не втручайся. Тарас знає, що робить.
– Я так не думаю! – Сказала я сердито і поклала слухавку. З мене вистачило немудрих дискусій.
Я вирішила, що наступного дня піду до сестри і спробую зустрітися з Катериною. Мені казали не лізти, але я думаю, що Руська мене впустить. На жаль, наступного дня у квітковому магазині прорвало трубу, вода текла потоком, і мені довелося рятувати меблі, квіти та все обладнання. Минуло кілька днів, перш ніж я постукала у двері сестри. Я спеціально пішла до полудня, щоб Тараса не було вдома. Руслана відчинила двері вся в сльозах.
– Катя з’їхала, – схлипнула вона.
Я витріщилася на неї.
– Що ти мала на увазі, коли казала, що вона з’їхала? Куди?
Мені довелося довго тиснути на сестру, перш ніж вона мені все розповіла.
– Як ви могли це допустити? – нарешті вимовила я.
– Допустити що? Зрештою, її ніхто не виганяв, вона могла залишитися.
– Русько, чорт забирай, ти себе чуєш? – Я майже втратила контроль – адже твій чудовий чоловік сказав, що або вона буде слухатися, або їй доведеться піти. Як він міг? Він її батько! Заради Бога, ти ж мати! Ви вже забули про це?
Руслана ридала і плела щось про те, що якщо Катруся побачить, що батько не відступиться, то обов’язково схаменеться і повернеться.
– Я б не повернулася! – Закричала я.
Я вийшла з дому сестри такою розлюченою, що всередині мене все кипіло. Я мушу знайти Катьку.
Де ця дитина?
Хотіла переконатися, що вона не накоїть дурниць. Шукала племінницю кілька днів, ходила по парках і скверах, розпитувала її друзів. На жаль, вони або дійсно нічого не знали, або вперто приховували її.
– Яно Олександрівно, може, вона пішла до будинку для одиноких матерів, – припустила Ганнуся, моя нова робітниця, – я чула, що в нашому місті є такий заклад.
– А ти знаєш, де він знаходиться? – в мене з’явилась надія.
– Ні, але я можу дізнатися.
Через кілька хвилин у мене вже була адреса.
– Ти залишишся сама у квітковій крамниці? – Ганнуся лише кивнула головою, – ти впевнена, що впораєшся?
Знову рішучий кивок. І я вже нічого не чекала. Я шкірою відчувала, що знайду там Катю. І не помилилась.
– Чому ти не прийшла до мене, люба? – Просто запитала я, і дівчина одразу розплакалася, побачивши мене.
Я збирала її речі, а вона зіщулилася, витираючи сльози рукавом.
– Ось, – я простягнула їй пачку серветок, – витрися і не плач більше. Ми їдемо додому.
– Але тітонько, я не можу додому… – вона панічно подивилася на мене.
– До мене додому, – уточнила я.
Через деякий час я заносила речі Катрусі в найменшу кімнату своєї квартири.
– Вона крихітна, але тобі наразі вистачить, – сказала я. – Потім щось придумаємо.
– Я дійсно можу залишитися з тобою? – Вона дивилася на мене переляканими очима маленької дівчинки.
– Звичайно, – знизала я плечима. – Влаштовуйся зручніше, прийми душ, візьми собі щось поїсти, роби, що хочеш. Мені треба повертатися до роботи. Поговоримо ввечері.
Я зовсім не була впевнена, що хочу приймати вагітного підлітка в своєму домі. Я жила сама багато років і звикла до цього, до спокою, тиші, усамітнення, незалежності. Я відверто боялась того, що маю зробити. Я усвідомлювала, що юна вагітна дівчина – це багато проблем. Але я не могла вчинити інакше. Я не розуміла поведінки сестри, адже вона була матір’ю Катрусі. Чи була вона настільки залежною від чоловіка? Невже вона так його боялася?
Коли я повернулася, Катя спала, згорнувшись калачиком на дивані, вкрита товстою ковдрою. Виглядало так, ніби вона навіть нічого не їла. Вона, мабуть, дуже втомилася. Я заходилась готувати вечерю. За кілька хвилин дівчина прийшла на кухню – мені довелося її розбудити.
– Тьотю… – вона сіла на кухонний стілець і подивилася на мене очима побитого цуценяти. – Що тепер буде?
– Все буде добре, люба, – я погладила її волосся. – Якось воно вийде, має вийти.
– Але батько вигнав мене з дому, – хіба зітхнула.
– Якщо ти скажеш йому, хто батько твоєї дитини, можливо, він дозволить тобі повернутися, – почала я.
– Я не скажу, – вона похитала головою, – нізащо не скажу, бо буде ще гірше, – сльози потекли по її блідих щоках. – Крім того, я не хочу повертатися додому. Вони не люблять мене, якщо сказали забиратися геть. І мама мене теж не захищала.
– Не плач, Катерино, – я сіла поруч на інший стілець. – Якщо ти не хочеш повертатися додому, ти залишишся зі мною, але не дивуйся, якщо твої батьки захочуть дізнатися, хто батько їхнього онука.
– Вони взагалі не хочуть, щоб я народжувала цю дитину, – ридала Катруся. – Вони не вважають її онуком. Батько кричав, що влаштує мені вишкрібання, що я повинна позбутися позашлюбної дитини.
Я не хотіла повірити в те, що чула.
– А мама? – промовила я.
– Мама нічого не сказала, вона взагалі не намагалася мене захистити.
– А ти хочеш народити? – запитала я, хоча не могла уявити собі іншого рішення.
Досі пам’ятаю свої страждання і сльози, коли лікар сказав мені, що я не стану матір’ю.
– Так, тьотю, хочу, – почула я тиху відповідь Каті.
– Тож не плач більше, дитино. Ти залишишся зі мною. Обіцяю, що допоможу тобі у всьому.
Я не запитала Катерину про батька її дитини, хоча думала, що цієї розмови нам не уникнути. Однак я вважала за краще почекати. Оскільки дівчина чомусь не хотіла розкривати свою таємницю, все одно настане час поговорити про це. Перший тиждень Катя взагалі не виходила з дому. Я боялася, що вона впаде в депресію, але врешті-решт вона взяла себе в руки і сказала, що їй, напевно, потрібно повернутися до навчання, що вона може встигнути здати випускні іспити до пологів.
Я зателефонувала Руслані і сказала, що Катруся зі мною. Вона довго мовчала, ніби не знала, що сказати. Нарешті вона сказала, що здивована, але раз так, то все гаразд. На запитання, чи приїде вона до доньки, вона відповіла, що подумає про це.
– Ти, мабуть, зовсім збожеволіла зі своїм чоловіком! – я крикнула і, як і минулого разу, поклала слухавку.
Я не впізнала рідну сестру. Я ніколи не очікувала від неї такої поведінки. Адже вона була хорошою матір’ю, любила своїх дітей. І раптом зробилась такою відьмою. Одного ранку Катя принесла свої книжки та одяг з родинного дому.
– Я мусила це зробити, тітко, мені потрібні ці речі, – пояснила вона, поки я мовчки спостерігала, як вона розкладає їх на полицях і в шафі.
– Звичайно, – спокійно кивнула я. – Ти бачила свою матір? – Вона похитала головою.
– Ні, я дзвонила Славіку, і він дав мені знати, коли батьків не було вдома, – її голос був приглушений і тремтів.
Видно було, що ця ситуація коштувала їй дуже дорого, завдавала їй багато болю.
Але вона впоралася, вона була сильною дівчиною. Вона вчилася, складала тести, старалася з усіх сил. Здала випускні іспити. Я записала її до свого гінеколога, бо хотіла, щоб її вагітність вів хороший лікар. Я не могла зрозуміти сестру, що вона так раптово і вперто перестала цікавитися своєю дочкою, перестала піклуватися про неї, перестала турбуватися про неї.
Я знову спробувала поговорити з нею про це. І почула, що Катерина вже доросла, і якщо це був її вибір, то най сама собі радить. За місяць до пологів Катя розповіла мені, хто батько її доньки. Це був власник клубу, куди вона ходила з друзями. Вона зізналася, що у неї був з ним роман, що вона закохалася по вуха. Однак у чоловіка були дружина і діти. Йому було приємно розважатися з молодою дівчиною, але про дитину він і чути не хотів. Так само її батько сказав їй перервати вагітність.
– І я не могла цього зробити, тітко. Я любила свою Веронічку з самого початку. Якось мушу впоратися, буду виховувати її сама.
Вероніка народилася в грудні. Я привезла їх обох додому з лікарні і віддала свою спальню, а сама переїхала в маленьку кімнату, яку досі займала Катруся. Я надіслала сестрі повідомлення, що вона стала бабусею. Та не відповіла, але я сподіваюся, що вона замислиться і передумає щодо контакту з дочкою та онукою.
Маленька така мила дівчинка! Можливо, все ще можна виправити, варто лише захотіти, докласти трохи зусиль. Хоча у мене ніколи не було власних дітей, я раптом стала трохи бабусею. Думаю, я поговорю з Катериною про батька Вероніки, коли прийде час. Адже дитина заслуговує на щось від нього, нехай навіть на аліменти.
