— Чого сидиш? Іди порядки наводити! — голос Олени Іванівни різав повітря, як холодний метал. Її тон був наказовим, безапеляційним, ніби я була не гостею, а наймичкою, що забула свої обов’язки.
Я відчула, як моє тіло напружилося, але обличчя залишилося спокійним. Повільно поставила чашку на блюдце. Підняла очі, дивлячись прямо на неї.
— Не зрозуміла, — мій голос був тихим, але твердим.
— О, то ти ще й не розумієш? — її губи скривилися в глузливій посмішці. — Приїхала до мене в дім, з моїм сином, а сама, значить, білоручка? Бери ганчірку й починай прибирати, а не розсиджуйся тут!
Я відчула, як у мені закипає гнів, але він був холодним, як лід. Це не була образа — це була перевірка. Вона хотіла бачити мене слухняною. Але я не збиралася грати за її правилами.
— Олено Іванівно, — я вимовила її ім’я повільно, чітко, — якщо вам щось не подобається у вашому домі, ганчірка, певно, там, де ви її залишили. Це ваш інструмент, не мій.
Її обличчя спалахнуло, почервоніло. Очі звузилися, губи затремтіли від обурення. Вона не чекала такого. Вона чекала вибачень, покори.
Мить — і вона різко підхопилася з дивана, її постать раптом зіщулилася. Вона кинулася до балкону, на ходу втираючи сльози.
— Ігоре! — її голос надірвав тишу, пронизливий і сповнений удаваних сліз. — Синку, йди сюди! Вона мене ображає! У моєму ж домі!
Я сиділа нерухомо, спостерігаючи за цим театром. Мені не було смішно. Я знала, що буде далі. І я була готова.
Я сиділа на краєчку дивана, відчуваючи, як колючий гобелен впирається в шкіру. Квартира Олени Іванівни була не просто чистою — вона була ідеальною, як картинка з журналу про інтер’єр.
Кожна річ стояла на своєму місці: порцелянові фігурки котів на комоді вишикувані за розміром, серветка під вазою лежала без жодної складки, а паркет блищав так, що в ньому відбивалися мої напружені риси обличчя.
Але запах.Важкий, задушливий мікс лаванди, старої їжі та чогось невловимо затхлого. Вікна тут, здається, не відчиняли роками.
— Ну що ж ви на порозі стоїте, любі? Заходьте, не соромтеся! — Олена Іванівна усміхалася так солодко, що я мимоволі здригнулася. Її голос обволікав, як сироп, але за цією солодкістю ховалося щось неприємне.
Я ступила всередину, тримаючи сумку міцніше, ніж потрібно. Ігор, мій хлопець, уже скинув кросівки й поцілував матір у щоку, ніби повернувся додому після довгої подорожі.
Він розслабився, став схожим на малого хлопчика, який знає, що тут його завжди захистять. Для нього ця квартира була домом. Для мене — випробуванням.
— Олечко, давай, знімай пальто, я повішу. Втомилася, мабуть, з дороги? Сідай, зараз чаю наллю, пиріжки спекла, з картоплею, як Ігор любить, — Олена Іванівна метушилася, але в її рухах було щось награне, як у акторки, що знає свою роль напам’ять.
Вона взяла моє пальто, тримаючи його двома пальцями, ніби воно було брудним, і зникла в коридорі. Я сіла на диван, відчуваючи, як пружини скриплять піді мною.
Ігор плюхнувся поруч, розвалившись так, що подушки з’їхали. Він обійняв мене за плечі й прошепотів:
— Бачиш, а ти боялася! Мама від тебе в захваті!
Я змусила себе всміхнутися. Але я бачила інше. Бачала, як Олена Іванівна, повернувшись із кухні з тацею, кинула швидкий погляд на мої джинси — осудливий, ніби я прийшла в лахмітті.
Бачала, як її губи стиснулися, коли я ввічливо відмовилася від другого пирога, сказавши, що не голодна. Для Ігоря це були дрібниці. Для мене — очевидна неприязнь.
З іншої кімнати вийшов батько Ігоря, Михайло Сергійович. Мовчазний чоловік із втомленими очима, він лише кивнув мені й звернувся до сина:
— Ігоре, ходімо на балкон, покажеш, що там за програму ти мені поставив. Бо я, як завжди, нічого не тямлю.
— Зараз, тату, — Ігор підморгнув мені. — Ми на хвилинку, Олю.
Вони вийшли, і балконна двері зачинилися за ними. Тиша, що настала, була важкою, як перед грозою. Я відчула, як повітря в кімнаті змінилося — стало холоднішим, щільнішим. Погляд Олени Іванівни, який я відчувала навіть спиною, став гострим, як голка.
Я сиділа, тримаючи чашку, але не пила. Чай був занадто солодким, як і все в цій квартирі. Олена Іванівна повернулася з кухні, поставила тацю з печивом і сіла навпроти.
Її усмішка зникла, як тільки двері на балкон зачинилися. Вона більше не грала роль гостинної господині. Її очі стали холодними, як зимовий ранок.
— Олечко, — почала вона, і її голос змінився, став низьким, майже загрозливим, — ти ж розумієш, що Ігор — це все, що в мене є. Мій син. Моя гордість. Він заслуговує на краще.
Я відчула, як мої пальці стиснули чашку сильніше. Але я не відвела погляду.
— Я розумію, — відповіла я тихо, але твердо. — Ігор дуже хороший. І я його люблю.
Вона фиркнула, ледь помітно, але цього було достатньо, щоб я відчула її презирство.
— Любиш? — вона нахилилася ближче, її голос став ще тихішим і уїдливішим. — Любов — це не просто слова. Це відповідальність. Ти готова? Чи ти думаєш, що досить бути молоденькою та гарненькою, щоб отримати його?
Я відчула, як гнів піднімається в мені, але я стрималася. Це була її гра, і я не хотіла в неї грати.
— Я не думаю, що досить бути гарненькою, — відповіла я. — Я знаю, що потрібно працювати над стосунками. І я готова.
Вона відкинулася на спинку крісла, склавши руки. Її погляд був, як рентген — він ніби просвічував мене наскрізь, шукаючи слабке місце.
— Побачимо, — сказала вона, і в її голосі було щось фінальне, як вирок.
Саме тоді стався той момент, який я описала на початку. Її наказ прибирати пил, мій спокійний, але рішучий опір. Я бачила, як вона втрачає контроль, як її маска знімається.
Вона не чекала, що я дам відсіч. Вона чекала, що я зніяковію, вибачуся, побіжу за ганчіркою. Але я не була її маріонеткою.
Коли вона кинулася до балкону, я залишилася сидіти. Я знала, що буде далі. Ігор зайшов до кімнати, його обличчя було червоним від гніву. Олена Іванівна трималася за його руку, вдаючи обурення, її плечі тремтіли від удаваних схлипувань.
— Ти що собі дозволяєш? — прогримів Ігор, нависнувши наді мною. — Моїй матері хамити? У її домі?
Я дивилася на нього, і в ту мить щось у мені змінилося. Я не відчувала нічого іншого, лише ясність. Я бачила його не як коханого, а як частину цього театру, де він грав роль слухняного сина. Він не питав, що сталося. Він уже все вирішив.
— Геть звідси! — мовив він, вказуючи на двері.
Я повільно підвелася. Мої рухи були спокійними, майже церемоніальними. Я дивилася на нього, на його матір, що тріумфувала за його спиною, на тінь Михайла Сергійовича, який стояв осторонь, ніби все це його не стосувалося.
— Ігоре, — сказала я, і мій голос був рівним, як поверхня озера. — Це не твій дім. І не твоє рішення.
Його очі розширилися від подиву. Він чекав сліз вибачень. Але я не дала йому цього. Я повернулася, взяла своє пальто, сумку. Останній раз глянула на Олену Іванівну. Її обличчя сяяло перемогою, але я знала, що це піррова перемога.
— Дякую, Олено Іванівно, — сказала я, дивлячись їй прямо в очі. — Ви показали мені, що я могла втратити. Ігоре, твої речі будуть біля смітника біля мого будинку. Не приходь.
Я вийшла, тихо зачинивши двері.
На вулиці було прохолодно, але я відчувала тепло. Не від пальта, а від усвідомлення, що я так вчасно все зрозуміла. Я йшла темними вулицями, і кожен мій крок був легшим за попередній. Я згадувала, як усе почалося.
Ми з Ігорем познайомилися два роки тому, на презентації нового проєкту в його компанії. Я була дизайнеркою, він — програмістом. Ми одразу знайшли спільну мову, жартували, пили каву після роботи. Він був добрим, розумним, із почуттям гумору, яке змушувало мене сміятися до сліз.
— Олю, ти колись пробувала програмувати? — запитав він якось, коли ми сиділи в кафе.
— Ні, я краще малюю, ніж пишу код, — усміхнулася я. — Але можу спробувати, якщо ти навчиш.
— Домовилися! — він підморгнув. — Але за це ти навчиш мене малювати.
Так почалися наші вечори: я вчила його робити ескізи, а він пояснював мені основи Python. Ми мріяли про спільний проєкт — додаток, де поєднаються мої дизайни та його код. Ми планували майбутнє, і я думала, що це назавжди.
Але були й тривожні дзвіночки. Ігор часто розповідав про свою матір, про те, як вона його виховувала, як він їй усім завдячує. Я слухала, кивала, але з часом помічала, як він змінюється, коли вона дзвонила. Він ставав напруженим, ніби чекав наказів.
— Мама хоче, щоб я приїхав на вихідні, — сказав він якось, коли ми планували поїздку за місто.
— Але ж ми вже купили квитки, — здивувалася я. — Може, наступного тижня?
Він зітхнув, відвів погляд.
— Ти не розумієш, Олю. Я не можу її покинути.
Я тоді промовчала. Але таких моментів ставало дедалі більше. І ось я опинилася в її квартирі, де все стало на свої місця.
Через тиждень я сиділа в своїй квартирі, п’ючи каву. Мої подруги, Катя й Марина, прийшли підтримати мене.
— Олю, ти серйозно? Просто взяла й пішла? — Катя дивилася на мене з подивом. — Я б на твоєму місці влаштувала сцену!
— А сенс? — я знизала плечима. — Вони з матір’ю — це одна команда. Я там зайва.
Марина нахилилася ближче, тримаючи чашку.
— Слухай, ти молодець. Знаєш, якби ти залишилася, це було б пекло. Я бачила таке. Моя сестра вийшла заміж за хлопця, чия мама була такою ж. Через рік вона подала на розлучення.
— Такого нареченого втратила! – сказала мені мама, – Могла б і допомогти майбутній свекрусі.
А мені так дивно. Я й справді надто різко відреагувала, скажіть?
Головна картинка ілюстративна.
