Четвертий рік нашого подружнього життя з Артемом минав у тривожному очікуванні. Я уявляла, як ми, нарешті, станемо батьками, як будемо колисати наш маленький скарб. Але радісні новини все не приходили. Обстеження підтвердило наші найгірші побоювання: лікарі сказали, що наш шанс на свою дитину — це майже диво, один на тисячу.
І тоді ми з Артемом, не вагаючись довго, прийняли єдине правильне рішення. Наша любов була достатньо велика, щоб огорнути дитину, яку вже хтось покинув. Ми забрали з пологового будинку крихітного хлопчика, назвали його Сашком. А через п’ять років у нашому домі справді пролунав дитячий сміх: народився наш рідний син — Богданчик.
Ми обоє дякували вищим силам за такий неймовірний дарунок і твердо вирішили: ніколи не робити різниці між хлопчиками. Обидва сини були однаково кохані, однаково отримували нашу увагу і турботу.
Старший, Сашко, був нашою гордістю. Спокійний, розсудливий, завжди готовий допомогти. Він добре вчився, закінчив технічний університет, отримав фах інженера-програміста. Якось по роботі він познайомився з дівчиною-італійкою, за рік вони одружилися і переїхали до Мілана, де йому запропонували гарну посаду.
Ми ніколи не приховували від Сашка, що він прийомний. Нам здавалося, що правда, розказана з любов’ю і вчасно, краща за будь-яку викриту брехню. Ми пояснили, що його біологічні батьки були дуже юні й не змогли про нього подбати, а ми його забрали до себе. І за цей добрий вчинок Бог благословив нас Богданом.
Богдан ріс також розумним хлопчиком, але був більш емоційним, із сильним характером. У підлітковому віці він завдавав нам більше клопоту, в ньому постійно вирував дух протиріччя та пошуку себе.
Особисте життя Богдана також було непростим. У нього двоє дітей від різних стосунків, і обидва рази він розлучався.
До 24 лютого він із молодшою донькою Маринкою мешкав у сусідній області, десь на Полтавщині. Працював на будівництві та винаймав житло, оскільки власного кутка не мав.
У березні минулого року Богдан, забравши доньку, повернувся до нас у наш обласний центр. У нас двокімнатна квартира, не велика, але затишна. Звичайно, учотирьох стало тісно. Нам з Артемом стало менш зручно, і Богдану з Маринкою було замало простору в одній кімнаті, але ми розуміли: треба якось виживати.
Ми сподівалися, що син трохи прийде до тями, знайде роботу, і тоді зможе зняти окреме житло. Але Богдан не поспішав. Він отримував державну допомогу на дитину та мінімальну зарплату, підробляючи випадково. Основні витрати на комунальні послуги, які суттєво зросли, та на харчування лягли на наші з Артемом плечі, оскільки ми обоє були на пенсії і продовжували працювати.
З часом Богдан почав наполягати, щоб ми переписали на нього заповіт, мовляв, він наш “справжній” син, а Сашко вже забезпечений і живе за кордоном.
Ми з Артемом рішуче відмовилися. Ми пояснили, що це буде несправедливо і неправильно щодо Сашка, адже синів у нас двоє, і вони обидва наші.
Після цієї розмови наші стосунки з Богданом почали псуватися. Його дратувало все. А ще він привів додому свою нову знайому, Тамару, яку зустрів тут.
Життя стало напруженим. Якось я розповіла про все це Сашкові по відеозв’язку.
Наступного дня Сашко передзвонив нам і сказав:
– Мамо, тату, залиште Богданові квартиру, а самі приїжджайте до нас на зиму. Тут у Мілані ми з Марією спеціально для вас облаштували невеликий, але комфортний будиночок у дворі. Він повністю автономний, опалюється, є всі зручності. Побудете з нашими онуками, відпочинете, а навесні, якщо забажаєте, повернетеся.
І тепер ми в Італії. Тут дійсно дивовижно, я не применшую. Сашко має чудову сім’ю, діти виховані та чемні. Ми швидко знайшли спільну мову з українською громадою та з іншими переселенцями.
Але мене не полишали сумніви: якщо ми надумаємо повертатися, чи пустить нас Богдан? Заповіт ми ще не переробляли, але, фактично, віддали йому житло у повне користування.
Зараз до Богдана переїхала Тамара, його нова обраниця. Артем встиг з нею познайомитися, і він сказав, що вона здалася йому порядною та приємною жінкою.
Тамара — також з родини переселенців, свого житла у місті не має, орендувала кімнату, платила за гуртожиток та аліменти на сина від першого шлюбу. Тому їм дійсно важко фінансово винаймати більшу квартиру, поки Богдан не має стабільної роботи.
Коли ми їхали, Богдан був щиро вдячний і запевнив, щойно ми вирішимо повернутися, він з Тамарою звільнять помешкання. Але я ж розумію: виставляти рідного сина з його дитиною та новою жінкою на вулицю нам буде дуже важко.
Коли я поділилася цими переживаннями із Сашком, він сказав:
– Мамо, просто залиште їм ту квартиру. Ви ж тепер з нами. Ну, а якщо захочете додому, купите собі невеликий куточок у якійсь новій забудові.
Того ж дня на нашому спільному з Артемом банківському рахунку з’явилася сума, якої було достатньо, щоб придбати двокімнатну квартиру в новому житловому комплексі в Україні.
Ми з чоловіком не могли стримати сліз розчулення. За що нам таке велике щастя? Ми просто жили з гідністю, виховували дітей, як усі.
Наші дні в Італії минали в спокої та затишку. Ми насолоджувалися компанією Сашка, його дружини Марії та наших онуків — двох рухливих хлопчиків. Сашкова турбота була не лише фінансовою. Він щодня телефонував, цікавився нашим самопочуттям, возив нас на екскурсії до сусідніх містечок. Марія готувала нам найсмачнішу італійську пасту, але й навчилася робити наші улюблені українські вареники.
Якось, за сніданком, я сказала Сашкові:
– Синочку, ми з Артемом вирішили. Ми не будемо повертатися в нашу стару квартиру. Ти ж знаєш, нам буде дуже важко просити Богдана звільнити її, коли він там вже облаштувався з Тамарою.
Сашко подивився на мене з теплотою.
– Я так і думав, мамо. Тому я вже зв’язався з ріелтором вдома. Я підшукав для вас квартиру в дуже гарному, новому районі. Двокімнатна, як ви хотіли, на середньому поверсі, з автономним опаленням. Щоб на старість не мати жодних клопотів.
– Але ж гроші на нашому рахунку, ми самі можемо все вирішити, – заперечив Артем.
– Ні, тату, ви тільки подивіться варіанти й скажете “так” чи “ні”. Це наш з Марією подарунок. Це наша подяка вам за те, що ви мене взяли до себе, – сказав Сашко, і в його очах була така вдячність, що я ледь стримала сльози. – Ви дали мені сім’ю і життя. Цього не можна оцінити грошима. А ця квартира — це просто невеликий прояв нашої любові.
Ми переглянули запропоновані варіанти. Квартира була чудова, світла, у новобудові. Вона коштувала навіть трохи більше тієї суми, яку нам переказав Сашко, але він одразу ж додав різницю.
Ми зв’язалися з Богданом.
– Богдане, ми з татом вирішили залишитися тут поки що, – почала я обережно. – І ми даруємо тобі нашу стару квартиру. Оформлюємо дарчу на тебе.
У слухавці запанувала тиша, потім Богдан схвильовано сказав:
– Мамо, тату, я не знаю, що й сказати. Я… я такий вдячний. Я розумію, що поводився не найкращим чином, наполягав на заповіті…
– Забудь, синку. Тепер це твоє житло. Живіть там щасливо з Тамарою та Маринкою.
– Дякую. Ви найкращі батьки у світі.
Після цього дзвінка мені стало значно легше. Відчуття тяжкості, що гнітило мене, зникло. Ми не вигнали сина, і водночас, ми отримали новий, світлий куточок для себе. Сашко зберіг гідність Богдана і наш душевний спокій.
Через два тижні документи були оформлені, і Богдан став повноправним власником нашої старої квартири. Сашко з ріелтором оформили нам право власності на нову квартиру. Ми з Артемом відчули себе неймовірно захищеними та щасливими.
Артем подивився на мене і усміхнувся:
– Дивись, Олю, Бог і справді послав нам це щастя. Ми просто жили по совісті, ростили дітей, а тепер пожинаємо плоди любові, яку самі посіяли.
А як ви думаєте, чи варто нам з Артемом купувати собі нове житло, чи все ж Богдан і Тамара звільнять нашу стару квартиру, якщо ми захочемо повернутися?
