Через таке ставлення до себе невістки я викреслила старшого сина з заповіту. Нехай подумають над поведінкою, а інакше і взагалі зі свого життя викреслю. Ну така вже принцеса ця Олена, ледь та корона на голову поміщається. Я ж допомогти хотіла. Син занедужав. Я бульйончику зварила, все в баночки налила, свіженьке. Але навіть ті банки і десять хвилин на столі не пробули – в смітнику осіяли. А потім цей ювілей і мій подарунок – неоціненний!
Я не розумію, що я зробила не так? Хіба я погана людина? Скільки себе пам’ятаю, я завжди намагалася жити правильно, допомагати дітям, підтримувати їх. Але часом здається, що добро не цінують.
Я мати двох синів – старшого Олега і молодшого Вадима. Виростила їх чесними, працьовитими. Коли Олег привів у дім свою Олену, я щиро зраділа – гарна, вихована дівчина, але щось у ній завжди було, як це сказати? Зверхнє. Вона ніколи не була по-справжньому відкритою зі мною.
– Мамо, це Олена. Ми вирішили одружитися, – сказав тоді Олег, привівши її додому.
– Яка гарна новина! – відповіла я.
Але знаєте, бувають люди, які з першої зустрічі дивляться так, ніби оцінюють тебе. Вона мені одразу такою здалася. Але я мовчала.
Та що я такого зробила, що заслужила на таку зневагу?
От Вадим, мій молодший, коли одружився з Інною, то зовсім інша справа. Інна завжди чемна, усміхнена. І їй, бачте, не складно подякувати за мою турботу.
– Мамо, дякую за пиріжки, діти так смакують, – Інна завжди говорить це щиро.
А Олена? Ви думаєте, вона хоча б раз сказала добре слово?
Я ж не заради себе старалася! Олег тоді застудився, я приготувала йому котлети на пару, супчик легкий. Понесла до них баночки.
– Це для Олега, він погано почувається. Треба йому їсти щось корисне, – кажу невістці.
А вона стоїть, губи стиснула. І що ви думаєте? Потім бачу – всі мої баночки в смітнику. Викинула! Та як так можна?
А я ж тільки добра хотіла! Чи я щось не розумію?
Після того випадку я подумала: “Гаразд, не нав’язуватимуся, раз така горда”.
А на її ювілей, уявіть собі, я принесла їй креми. Звичайні, гарні, доглядові – денний і нічний. Чому ж я маю купувати їй дорогущу косметику, якщо вона мені навіть чашки чаю не запропонувала ніколи?
А вона… Викинула! У смітник! І це ще я побачила випадково, коли наступного дня зайшла провідати онуків. Чорний пакет, а там – мій подарунок.
– Олено, це що? – питаю її.
А вона лише знизала плечима:
– Мені це не підходить.
Оце подяка? І що ж я такого зробила, щоб мене так зневажали?
І знаєте, після цього я подумала: “Досить!”. Чому я маю принижуватися? Я ж мати! Я стараюся для дітей, а натомість таке ставлення.
Тому я вирішила, що свою квартиру перепишу Вадиму.
Чому? Бо Інна мене поважає. Вона дякує за допомогу, вона не викидає зневажливо те, що я даю. І хіба я не права?
– Мамо, як ти могла? – обурювався Олег, коли дізнався.
– А як вона могла? – відповіла я. – Я тебе ростила, виховувала, а вона навіть дякую не може сказати!
І скажіть мені, дорогі читачі, хіба це справедливо?
Чи не має мати право залишити спадок тому, хто її шанує?
Я ж не відмовилася від старшого сина. Просто не хочу, щоб моя праця йшла тій, хто мене не цінує.
Чи я не права?
