fbpx
Дозвілля
Через два місяці Марійка простягнула мені тест. Я зрозумів, що стану батьком. Це був найщасливіший день мого життя. Я намагався зрозуміти, як це, а вона сміялася з мене і відмахувалася

Знаєте, я побачив її ввечері. Вона стояла на зупинці у компанії своїх подруг. Дівчата щебетали, іноді голосно сміялися. Вона стояла і посміхалася. Я зловив її погляд і посміхнувся у відповідь. Маленька, тендітна. Дуже захотілося її обійняти, закрити і не відпускати.

Під’їхав автобус. Подруги поїхали, а вона вирушила вглиб алеї. Я наздогнав її. Якийсь час ми йшли поряд і просто мовчали.

— Марія, — вона першою порушила нашу безглузду мовчанку.

— Саша.

— Як кумедно. Саша — Маша.

— Це певно доля. Поїхали до мене?

Вона зупинилася, повернулася до мене. Уважно подивилася. Я стояв, затамувавши подих. Вона могла навіть образиться.

— Поїхали.

Вранці я прокинувся щасливим. Марії поруч не було. Подушка зберігала її тепло і запах. Я глибоко зітхнув і відразу зрозумів — це моя жінка назавжди.

— Марійко, ти де? — я її покликав.

— На кухні, сніданок готую.

Ось так почалося моє щастя. Ми завжди були разом. Коли був на роботі, я постійно їй телефонував, ну або вона мені. Після роботи, я біг додому до своєї Марії. Ми навіть мовчали однаково.

Через два місяці Марійка простягнула мені тест. Я зрозумів, що стану батьком. Це був найщасливіший день мого життя. Я намагався зрозуміти, як це, а вона сміялася з мене і відмахувалася.

— Ти будеш чудовим татом. Будеш читати казки на ніч, захищати її від хлопчаків, заплітати косички.

— Чому ти думаєш, що буде дівчинка? А раптом хлопчик? — запитав я у неї.

— Я знаю. Їй дуже потрібен поруч такий чоловік, як ти.

— І така мама.

— Можливо, — відповідала вона.

— Не лякай мене.

Вона голосно зареготала і поцілувала мене в щоку.

Дівчинка народилася на початку весни. Маленька, дуже красива. Я боявся її взяти на руки, раптом щось зламаю. Вона простягла її мені.

— Не бійся. Ти повинен всьому навчитися. Я буду з вами поруч, поки зможу. Тільки тобі під силу її виростити.

— Не мели дурниць. Куди ж ти подінешся?

— Мені доведеться піти, полетіти, але я буду завжди поруч. Я буду з вами, коли вона скаже перше слово. Я буду поруч, коли вона зробить перший крок. Я буду молитися, якщо вона занедужає. І буду дуже щаслива, коли ти її поведеш до вівтаря. Ти люби її за двох, за себе і навіть за мене.

Я відчув, що станеться, щось погане. Вона пішла через рік і три дні, після нашого знайомства. Все моє життя вмістилося в цей період. Ні, я продовжував жити, виховувати дочку. Вона у нас була просто чудова.

Ми були разом, коли вона хворіла. Ми разом стояли на першій її шкільній лінійці і на останній теж. Ми разом тремтіли перед інститутом, гадаючи, вступили чи ні. Вона ридала у мене на плечі від щастя і горя, коли зустріла своє перше кохання.

Марійка завжди була з нами. Я гостро відчував, як вона всіма силами підтримує мене. Моя мила, маленька Марійка

— Тату де ти, я всюди тебе шукаю. З ким ти розмовляєш?

— То я так, донечко, не звертай уваги, сумно мені якось стало. Яка ж ти красуня.

Вона стояла біля дверей, вся в білому. Фата ніжно лягала на її плечі.

— Ти так схожа на свою матір. Будь щасливою, донечко. Ми тебе дуже сильно любимо!

Я озирнувся і на мить мені здалося, що Марія стоїть поруч і щасливо посміхається, як тоді на зупинці.

Фото ілюстративне.