Чек, який я знайшла в курточці чоловіка після його відрядження, перевернув моє життя з ніг на голову. Краще б я не затівала це прання. Хоча… чому бувати, того не минувати, як колись казала моя бабуся.
— Соломіє, ти можеш перестати нити? — голос Захара був сухий, як осіннє листя під ногами. — Мені огидно це слухати.
— Огидно? Ти знаєш, що мені огидно? — я відчувала, як тремтить мій власний голос. — Огидно дивитися, як ти перетворюєшся на чужу людину. Огидно від запаху цих солодких парфумів, які ти приносиш додому!
— А що ти хотіла? Щоб я все життя дивився на твої розтягнуті футболки і слухав твої докори? — він дивився повз мене, наче я була порожнім місцем. — Ти перетворилася на… на тінь.
— На тінь? Я виростила твоїх дітей, я облаштувала цей дім, поки ти “будував кар’єру”! — сльози вже текли по моїх щоках, і мені було все одно. — Ти зруйнував усе, що ми мали. Ти проміняв нашу сім’ю на нову “забавку” і її квітковий шлейф!
— Припини. Це моє життя. І я хочу прожити його так, як вважаю за потрібне, — він навіть не підвищив голосу, і ця байдужість була гіршою за будь-який крик. — Я йду. І не чекай на мене.
Я завжди думала, що наше життя з Захаром буде схоже на спокійну річку, яка плине до моря. Нехай не бурхливий потік, але стабільний і надійний. Двадцять два роки шлюбу – це не жарти. Це дві доньки-студентки, іпотека за трикімнатну квартиру у Хмельницькому, спільні літні поїздки до бабусі в село під Одесою і тисячі побутових дрібниць, які й формують справжнє “ми”. А потім, немов серед ясного неба грім, надійшла звістка, що це “ми” вже давно розпалося. Просто Захар забув мені про це повідомити.
Я працювала у місцевому видавництві редактором. Робота була рутинною, але мені подобалося. Додому я поверталася близько шостої вечора, готувала вечерю, допомагала дівчатам із навчанням, поки вони жили з нами. Захар працював у будівельній компанії, його останнім часом часто відправляли у відрядження. Спочатку до Житомира, потім до Вінниці. Він завжди був амбітним, хотів мати свій бізнес, і я завжди його підтримувала. “Ти наш годувальник, Захаре. Роби, як знаєш, ми з дівчатами впораємося”, — казала я, намагаючись не показувати, як мені іноді самотньо.
Перші дзвіночки я пропустила, бо була втомлена або просто не хотіла їх чути. Його новий, дорогий, як він казав, одеколон, який пахнув різко і приємно. Потім він раптом почав купувати яскраві сорочки, хоча завжди носив сірі та сині. Навіть спортом почав займатися, зникли його пивні животики, які я так любила. Коли я питала, що сталося, він віджартовувався: “На роботі молодь підтягнута, треба відповідати, Соломіє”. Звичайно, я вірила. Він же мій Захар.
Переломним моментом стала минула зима, січень. Я пам’ятаю, як він повернувся з чергового “відрядження” з Дніпра. Удома пахло морозом і чимось солодким, не його одеколоном. Захар здав куртку, а я, як завжди, полізла перевірити кишені перед пранням. І знайшла його. Крихітний, але красномовний доказ. Яскраво-рожевий, ледь пом’ятий чек з якогось парфумерного магазину у Дніпрі. На чеку був напис: “Подарункове пакування, жіночий аромат “Квітковий сад””. Я подивилася на дату. Чек був виписаний за день до його приїзду. Його мені він не подарував.
Моє серце зробило неприємний кульбіт. Я відчула, як світ нахилився. Ні, це не була паніка. Це була холодна, як крига, ясність. Я поклала чек на стіл, увімкнула чайник і стала чекати.
Коли Захар зайшов на кухню, він був звичайним, розслабленим.
— О, ти вже вдома. Молодець, — він поцілував мене в щоку.
— Що це? — я показала на чек, не піднімаючи очей.
Захар подивився на папірець, і на його обличчі не було ні жаху, ні здивування. Лише якесь легке, наче він щойно згадав про якусь дрібницю, роздратування.
— А, це… це для колеги. У неї день народження був, от і вирішив зробити презент, — сказав він, надто швидко і надто спокійно.
— Колеги? Навіть не для мене? — я нарешті підняла погляд. — І чому ти мені про це не сказав?
— Бо ти б почала “пиляти”, Соломіє. У тебе завжди були проблеми з моїми колегами, — він позіхнув. — Давай не будемо про це. Я голодний.
Тієї ночі я спала на дивані у вітальні. Це був мій перший крок до усвідомлення того, що щось непоправне зламалося. Захар навіть не запитав, чому я не в ліжку. Він просто ліг і заснув.
Далі все відбувалося, як у поганому, але дуже повільному фільмі. З’явилися нові “термінові” відрядження до Чернівців. Його телефон став його другим “я”. Він брав його у ванну, вмикав безшумний режим і ніколи не залишав без нагляду. Коли я одного разу, вже не витримавши, взяла його телефон, що лежав на зарядці, він вискочив із вітальні, як ошпарений.
— Ти що робиш?! — вигукнув він. Це був перший раз, коли він так кричав на мене за останні роки.
— Просто беру, щоб подивитися час, — спокійно відповіла я, хоча всередині все обірвалося. — Що там такого секретного, Захаре?
— Нічого. Але не бери мої речі без дозволу. Це мої особисті кордони, — він відвів погляд.
Наступного дня я зателефонувала його другові, Остапу, який працював із ним в одній компанії.
— Остапе, привіт. Вибач, що турбую. Захар сьогодні в офісі?
— Е-е-е… Привіт, Соломіє. Та ні, він з учорашнього дня у Чернівцях. Проєкт із тими новобудовами, ти ж знаєш.
— Знаю. Дякую, Остапе, — я поклала слухавку.
І тут мене осяяло. Я згадала про його новий ноутбук, який він завжди забирав із собою. Але ж він старий залишив вдома.
Я знайшла старий ноутбук, увімкнула його і, на подив, пароль був той самий – дата нашого весілля, 11 квітня. Там було мало свіжої інформації, але у “кошику” я знайшла декілька видалених файлів. Серед них — фотографії. Фотографії Захара на тлі якогось гарного парку у Чернівцях. І поруч — вона. Молода жінка, років на двадцять молодша за мене. Струнка, яскраво нафарбована, з волоссям кольору стиглої пшениці.
Вона тримала його під руку і радісно посміхалася. На одній світлині вони сиділи за столиком у ресторані, і Захар дивився на неї тим самим закоханим поглядом, яким колись дивився на мене, коли ми тільки познайомилися. Це був удар, але несподіваний. Я вже все знала. Фотографії лише підтвердили мій здогад. Звали її Ольга, як я зрозуміла з коментарів під однією з фотографій, які дивом збереглися в кеші.
Коли він повернувся, через чотири дні, я вже чекала. Я поклала роздруковані фото на кухонний стіл, поруч із чеком за парфуми.
— Я все знаю, Захаре. Як довго? — я не плакала. Я просто була спустошена.
Він зайшов на кухню, подивився на стіл, потім на мене, і вперше за весь час відвів очі.
— Три місяці, — прошепотів він. — Але це не має значення.
— Не має значення? А як щодо нас? Наших двадцяти двох років? Наших дітей? Ти проміняв усе це на “Квітковий сад” і молоду дівчину?
— Соломіє, це не про неї. Це про мене, — він зітхнув. — Я більше не почуваюся живим із тобою. Ми перестали бути чоловіком і жінкою, ми стали сусідами, які ділять одне ліжко.
— І ти вирішив, що правильний вихід — це таємно бігати до іншої і брехати мені в очі про якісь “проєкти”?
— Я не хотів тобі болю, — промовив він. — Але я більше не можу жити так. Я піду. Я заберу речі і піду до неї.
Ось так просто. Він вимовив ці слова, наче говорив про те, що забув купити хліб. А я стояла і дивилася, як руйнується моє життя. Звичайно, я спробувала його зупинити. Я нагадала йому про доньок, про обіцянки, про щасливі моменти. Але він був холодний. Його рішення було остаточним, виваженим, наче він довго до цього готувався.
— Я залишу тобі квартиру. І буду платити за дівчат, — сказав він, збираючи свої речі у валізи. Дорогі сорочки, новий одеколон, його ноутбук.
— А я? А як же я, Захаре? — прошепотіла я. — Ти залишаєш мене одну. У сорок чотири роки я починаю життя з нуля.
— Ти сильна, Соломіє. Ти впораєшся, — кинув він, навіть не озирнувшись.
Він пішов того ж вечора, забравши з собою шматок мого життя. Я стояла посеред нашої спальні, де панував аромат його нового, тепер вже чужого, одеколону, змішаний із цим солодким запахом її парфумів, який, здавалося, в’ївся в його одяг. Я почувалася спустошеною, але не розбитою.
Минув рік. Було важко. Доньки підтримали мене, хоча їм було нелегко прийняти вчинок батька. Я змінила зачіску, оновила гардероб, навіть записалася на курси англійської мови, про які завжди мріяла. Моя подруга, Оксана, підтримувала мене найбільше.
— Подивися на себе, Соломіє, — казала вона мені одного вечора, коли ми пили каву у моїй вітальні. — Ти розцвіла. Ти скинула тягар, який називався “Захар і його вічна незадоволеність”. Ти нарешті почала жити для себе.
А він? Я чула від Остапа, що вони з Ольгою живуть разом у Вінниці. Вона, здається, працює адміністратором у салоні краси. Згодом Захар подав на розлучення. Я не чинила спротиву. Ми підписали всі документи.
Якось, за пів року після розлучення, я зустріла його на залізничному вокзалі у Хмельницькому. Він був сам, виглядав втомленим і якимось… пошарпаним. Він подивився на мене і, здається, не одразу впізнав. А коли впізнав, то підійшов.
— Соломіє. Ти чудово виглядаєш.
— Дякую, Захаре, — відповіла я, ледь стримуючи усмішку. Його слова вже не викликали у мене жодних почуттів.
— Як дівчата?
— Усе добре. Вони тобі телефонували, ти не відповідав.
— Я був зайнятий.
— Так. Я розумію, — я подивилася на годинник. — Мені час.
Я бачила в його очах щось схоже на жаль чи навіть прохання. Але я пройшла повз нього. Можливо, він зрозумів, що втратив. Можливо, його “Квітковий сад” виявився не таким вже й ароматним. Не знаю і не хочу знати. Він зробив свій вибір. А я обрала себе.
Іноді я думаю про те, як могла б скластися моя доля, якби я більше дбала про себе тоді, якби не розчинилася у ньому. Можливо, мені варто було купити собі ті самі парфуми, які його так привабили, аби відчути себе привабливішою? А може, ні. Можливо, справа була не в парфумах, а в тому, що він просто захотів втекти від відповідальності, від звичайної, “тієї самої” річки, яка тече до моря. Хто знає?
Мені сорок п’ять. Я живу в оновленій квартирі, планую поїздку до Кракова і сміливо дивлюся у дзеркало. Я не залишилася “ні з чим”. Я залишилася з дітьми, із собою і з можливістю почати нове, своє, а не спільне, життя.
А ви, мої читачі, як думаєте? Чи може розрив після стількох років бути початком чогось кращого, чи це завжди лише болючий кінець?
