Дозвілля
Я не приїжджала до мами, бо не хотіла знову дивитися, як її очі світяться при згадці про іншу доньку. Мене ніколи не було в її історіях – лише
— Стій, моя люба! А хто тобі сказав, що я збираюся віддавати твоєму батькові борг? Я ж твій чоловік! Я думав, що це подарунок від нього нашій родині.
Я купила собі нову сукню за 2 300, а Василь сказав: “Для чого це, якщо ти все одно нікуди не ходиш?” – і пішов, залишивши мені чек на
Мене звати Олена, і я родом із невеличкого села на Черкащині. Там, де всі всіх знають, де вечорами чути, як гудуть бджоли над вишнями і квітами, а сусіди
Мені 58 років, і я живу в невеликому містечку на Черкащині. Усе моє життя — це моя донька Софія. Вона виросла, поїхала до Києва вчитися, і відтоді я
“Я ж чоловік, мені не личить з пакетом по магазині бігати”, – казав Сергій і клав мені у кошик 2 кока-коли й пакунок сосисок на 114 гривень. Я
— Нехай за вами доглядає улюблена невісточка, а я — ні, — парирувала Яна. Вісімнадцять років. Вісімнадцять довгих років Яна носила на собі бірку «недостойної» в очах свекрухи.
Роман із одруженим чоловіком здавався казкою. На жаль, це було лише доти, доки син Валентина не постукав у мої двері. “Ви – та, через кого мій тато зникає
«Купуєш собі дорогу каву та круасани, а про 40 000 гривень боргу, Валентино, забула?» — ці мамині слова пролунали, наче грім серед ясного неба, і в той момент
“Ой, у нас усе в гривнях, потім перерахуємо”, – сказала свекруха замовивши устриці й десерт із маракуї. Я кивнула, хоча всередині кипіла. А потім, на набережній, вона зупинилася