Дозвілля
— Катерино, ти не можеш просто сидіти і чекати, що він повернеться! — голос мами тремтів, коли вона стояла біля кухонного столу, тримаючи мою чашку з недопитою кавою.
— Ти серйозно, Настю? Ти просто взяла і пішла від Олега? — голос моєї мами тремтів від обурення, коли вона поставила чашку з чаєм на стіл так різко,
— Олю Іванівно, ви що, жартуєте? На вулиці заметіль, а в мене на руках п’ятимісячний Андрійко! — вигукнула я, намагаючись стримати тремтіння в голосі, поки збирала речі. —
— Христино, ти серйозно? Ти думаєш, що я просто так вас кинув? — голос Вадима тремтів через телефон, але в ньому не було ні краплі жалю, лише роздратування.
— Андрію, будь ласка, не роби цього. Давай знайдемо інший вихід, — сказала я, намагаючись утримати тремтіння в голосі. Мої долоні спітніли, а кімната раптом здалася надто тісною.
Я побачила, як на телефоні тата спливло повідомлення від Софії: «Не забудь про нашу зустріч, коханий.» Тримаючи фотографію, де ми з мамою і татом усміхалися, я відчувала, що
“Це ж сюрприз, Марто! Ваш сірий диван я замінила на справжній, затишний!”, – гордо заявила Ірина Василівна. Свекруха без дозволу змінила наш дім, перекресливши наші з Іваном мрії
— Сергій, що ти робиш? — запитала я, стоячи в дверях нашої затишної спальні, де на стінах висіли сімейні фотографії з кращих часів, дивлячись, як він методично складає
– Оксанка – моя гордість, а ти, Яно, просто живеш, – сказала мама роздивляючись подарунки від дочки. Я відчула, як тане остання надія, але в мені народилася ідея,
— Знаєш, а ти не хочеш розповісти всім правду про те, як ми живемо? — мій голос пролунав спокійно, але твердо, перериваючи гомін за столом. Я поставила келих