Дозвілля
Я стояла на кухні, мила чашки після чаю, і відчувала той дивний спокій: запах щойно завареного чаю ще тримався у повітрі, у вікні тремтіло світло ліхтарів, а я
— Олено, ти що, серйозно зараз? — голос мого чоловіка лунав у телефоні на гучному зв’язку, як грім серед ясного неба. — Ми подарували цю квартиру нашій доньці,
Я втратив брата, і світ навколо мене змінився назавжди. Після того, як Олега не стало, я почав частіше навідуватися до його дружини, Соломії. Наші рідні відвернулися від нас,
– Наталю, це остання поїздка! Більше я не можу так! – вигукнув я, ледве стримуючи роздратування, коли ми зупинилися біля її будинку після чергової виснажливої суботи. – Андрію,
— Миколо, злізьте зі столу, благаю! — вигукнула я, намагаючись перекричати гучну музику в ресторані, де ми святкували наше весілля. Мій свекор, пан Микола, уже встиг вилізти на
— Марічко, ти знову виглядаєш, ніби світ на тобі зійшовся, — сказав чоловік, кидаючи ключі на стіл. Його голос був м’яким, але я чула в ньому нотки роздратування.
«Маргарито, ти де була? Я ж казала, що мені потрібні ліки сьогодні до обіду!» — голос мами дзвенів, коли я переступила поріг квартири. Її очі, як завжди, дивилися
Зниклі заощадження і лист, що розбив серце — Любий, ти бачив мої сережки? Ті, що мама подарувала на весілля? — я гарячково перевертала скриньку з прикрасами, відчуваючи, як
Я перевернула важку вазу, подарунок від Марії Петрівни, і з неї випав маленький чорний диктофон. Серце заколотилося, коли я натиснула кнопку відтворення і почула власний голос, який лунав
Ярослав опинився у скрутному становищі. Вдома – дружина Наталія, огрядна пані яку він давно не кохав, але вона матір його сина. Розлучитися – совість не дозволяє, адже перед