Дозвілля
— Ти зняв усі наші заощадження з рахунку, щоб купити своїй сестрі нову машину? Бо їй, бачте, незручно добиратися громадським транспортом? А те, що ми три роки відкладали
— Олено, ти що, серйозно? — голос Андрія дзвенів від здивування й роздратування, ніби я щойно образила його особисто. — Це ж просто розмова, ми з Олегом прикидаємо
— Марія Петрівно, ви серйозно? Ви тут робите що? Це мій вечір, мій день, і ви вриваєтесь без запрошення? — голос Світлани дзвенів, ніби кришталь, що тріскається, але
— Маріє Петрівно, це мій заміський будинок, моя власність, і я не дозволю, щоб ви тут розпоряджалися, наче у себе вдома! — мій голос лунав твердо, хоча всередині
Ранок Наталії завжди починався задовго до того, як сонце встигало розігнати туман над Дніпром. Рівно о 05:45 вона вже відчувала аромат свіжої арабіки, який делікатно лоскотав ніздрі, витісняючи
— Андрію, подивись сюди, будь ласка, — я тихо повернула ноутбук до нього екраном. На екрані була таблиця: акуратні стовпчики з датами, описами платежів і моїми переказами. —
— Маріє Іванівно, ви серйозно вважаєте, що я не вмію навіть елементарних речей по дому? — мій голос тремтів, хоч я намагалася триматися спокійно, але слова вже виривалися
Шкільні роки в невеликому містечку над Прутом пролетіли для Мар’яни як один сонячний відблиск на воді. Вона була тихою дівчиною з глибокими очима, в яких, здавалося, відбивалося все
— Світлано, ти ж так хотіла весь цей спадок? Будинок за містом, машину, все, що залишилося після тата? То бери його повністю. І маму теж бери до себе.
— Ви ж не серйозно зараз, Оксана? — голос Наталі пролунав різко, наче вона не вірила своїм вухам, а її очі блиснули чистою образою, змішаною з презирством. —